Воццек воццекургія - Іздрик Юрій Романович. Страница 23

Вже істерично дзявкотять перші денні пси — розбещені хазяйські недорослі вилупки. Нічна зміна — дворові кудлаті волоцюги, — давно вже вибрехавшись на місяць і потоптавши подружок, саме укладаються спати на теплі каналізаційні люки, а ці вибігають до вітру і захлинаючись вітають ідіотським гавкотом випадкового велосипедиста, настирну муху чи заспаного горобця.

Вже під балконом сваряться сусідки, нібито за шнурок для білизни, а насправді через те, що одну з них дратує новенький мерседес, на якому чоловік іншої любить під'їжджати під будинок і довго сигналити, викликаючи свою милу.

Вже якісь досвітні невгамовні дітлахи верещать, як недорізані, ганяючи бляшанку, якою ще хвилину тому збиралися грати в «пекаря».

Вже за вікном гарчить двигун сміттярки, щось надто голосно, як на цю стару шкапу, а, може, це знову розкопують дорогу, шукаючи якийсь скоріш за все міфічний, але однаково дірявий водогін.

Отож піднімайся, розсувай фіранки. Не забув? — повернення долі. Ранок. День.

Історія Воццека

Ну от, а тепер, коли розсунуто все, включно з фіранками, потрібно щось із цим усім робити. З собою. З пам'яттю про А. І з Воццеком.

На деннім світлі бліднуть деталі твого падіння, але чіткіше вимальовуються обов'язки. Отож пам'ятаючи необхідність відповідати за свої слова, — ого-го! ще й як пам'ятаючи! — ти берешся відтворити Воццекову долю, котра привела його врешті у білу кімнатину з заґратованим віконцем, ліжком і т.п., кімнатину, в котрій, безперечно, кожен впізнає палату божевільні.

Десь рік чи півтора перед тим, повернувшись із чергового відрядження, котрих він так боявся (в значній мірі через екзистенційний страх вокзалів, а ще більше через те, що йому-тобі-мені ніяк не вдавалося звикнути до цієї умовності: сидячи замкненим у металевій скрині, — а чим, як не металевими камерами є всі ці вагони, комфортабельні салони літаків, авт і кораблів, — так от, сидячи у металевій скрині разом з іншими невільниками, вдавати, ніби все гаразд, усе нормально, і ти просто собі так подорожуєш. Поки триває рівномірне гудіння двигуна чи, скажімо, заколисуючий перестук вагонних коліс, ти ще готовий приймати правила гри і витримувати цей обмежений простір, сусідство незнайомих людей, нові запахи та інфернальне світло, але варто потягові затриматися довше на опівнічному полустанкові, як пекельна тиша, розріджена похропуванням з верхньої полиці та дитячим скигленням в сусідньому купе, змусить тебе зірватися на ноги і шукати розради чи то в смердючій тамбурній цигарці, чи то в панічному поїданні залишків домашньої шинки), так от, повернувшись із відрядження, Воццек відмочив ось що: від'єднав телефон, перетяв дроти радіо, викинув антену й телевізор, повідносив до ґаража усі книжки, приймач, магнітофон, програвач, касети, платівки тощо (ґараж стояв порожнім як одне з приміщень успадкованого маєстату) і насамкінець замкнув у підвалі власного будинку дружину й сина. Все це було б іще нічого, але він протримав їх там (годуючи, річ ясна, та виносячи нечистоти) без кількох годин триста тридцять три доби, аж поки бранців не визволила муніципальна поліція з подачі занепокоєних сусідів, які, запідозривши лихе, почали слідкувати, підглядати, співставляти — і викрили лебедика! Весь цей час Воццек акуратно ходив на службу (а підробляв він у одній паскудненькій газеті, що обслуговувала інтелектуальні потреби домогосподарок і сентиментальних перезрілих дівуль), вечорами реґулярно відвідував кафе «Росинка»^[69], де так само реґулярно й напивався. Знайомі намагалися обминати це кафе, щоб не потрапити на гачок обов'язкових Воццекових балачок, які мали наліт дещо нав'язливого алкогольного месіанізму. «Старий, — як правило, розпочинав він, нахиляючись до співрозмовника і вмощуючи лікоть у калюжку розхлюпаної кави, от чорт, знову буде пляма, — старий, цей світ позбавлено інтимності». Така заява, не дивлячись на позірну її тривіальність, потребувала би пояснень, але риб'ячий хвіст аргументації постійно вислизав від Воццека, ховаючись в глибинах недорікуватості (подібним слизьким іхтіозавром ставали для нього речі, сукупності речей: варто було порушити допустимий максимум — торба на плечі, гаманець в плащі та ключі в правій кишені штанів, — і додати до цього, скажімо, шалик, рукавиці, паспорт, парасолю чи авіаквиток, як життя перетворювалося на пекло постійної інвентаризації — хворобливе поплескування по власних кишенях, нишпоріння в течці, перемацування нутрощів валіз, безконечні повернення, перевіряння, і все надаремно, бо сюжет завжди закінчується однаково: парасоля від'їжджає в електричці, рукавиці залишаються на столику кафе, шалик — в гардеробі, а вкладений у паспорт авіаквиток (обидва вже неактуальні) — на дзеркалі в передпокої; то ж абсолютно зайвим епілогом виглядає твоя метушня поміж камерами схову та віконечком реєстрації: літак вирулює на злітну смугу, персонал співчутливо розводить руками, підлі речі роблять останню спробу дезертирства), а на безталанного слухача вихлюпувалася якась незрозуміла каша, де було все — і політика, і відеокліпи, і католицизм, і реклама жіночих тампонів, і голлівуд, і засоби масової інформації, і комп'ютери, і презервативи, і гіт-паради, і порнофільми, і мода, і ще бозна-що. Воццек і сам відчував, що говорить малопереконливо, тому часто кривився, сам собі перечив, тер чоло, мнув підборіддя, і несамовито длубався в носі, чого тверезим ніколи собі не дозволяв. Весь пафос його зводився до заперечення загальноприйнятих культурних цінностей, як от мистецтво чи демократія чи науково-технічний прогрес. Особливо діставалося так званій радості життя, яку так званою називав сам Воццек. «А ця ваша рекламована так звана радість життя, — казав він, — типу літо на Гаваях, вечір на Бродвеї^[70], скейтборд у Флориді, серфінг на Багамах, фестиваль у Каннах, вікенд у Діснейленді… що там ще? лижви в Карпатах, любов у Парижі, борделі в Амстердамі, пиво в Баварії, хокей в Канаді, реґґі на Ямайці, рулетки в Монте-Карло, хмародери в Нью-Йорку, сигари на Кубі, війна в Югославії, золото на Алясці, полювання в Африці, еміґранти на Брайтон-Біч, терористи в Палестині, нірвана в Індії, нафта в Еміратах, мистецтво на Монмартрі, ґоґен на Таїті, рок у Вудстоку, харакірі в Кіото, карнавал у Бразилії, зцілення в Люрді, джоконда в Луврі, смерть у Венеції, базар у Чернівцях, корупція в Уряді, корида в Толєдо, чудо в Мілані, жах у Піднебессі, папа у Ватикані, вежа в Вавилоні, бомба в Хіросімі, румба в Барбадосі, караван в Пустелі, королева в Англії, сауна в Фінляндії, ленін в Мавзолеї, тіні в Раю, саркофаг у Чорнобилі, канкан у Мулен-Ружі, сир у Маслі, бузина на Городі, дядько в Києві, lucy on the Sky, острови в Океані, аліса в Задзеркаллі, fool on the Hill, істина в Вині, свято-що-завжди-з-тобою — усе це суть порок і чортівня і содомія. Суть чи не суть?» Виголосивши цей безглуздо-блискучий експромт, Воццек урочисто повідомляв, що радість — це стан, до якого дозволяється наблизитися тільки після того, як спізнаєш страх, смиренність, покуту і відчай. Тут він знову невдоволено зупинявся, бо вловлював у власних словах якийсь неприємний відтінок сектантства, і щоб якось приховати це, кидався гаряче переконувати співрозмовника, що слід заборонити пресу («Ну і що з того, що я працюю в газеті?!»), телебачення, комп'ютерні мережі, встановити жорсткі квоти на будь-яку інформацію, впровадити всесвітню систему інформаційних податків і безжальну цензуру, і, що найголовніше, — закрити всі державні кордони. («А потім молитися, молитися, молитися — як за що? — за спасіння душі»). Зрозуміло, мало хто витримував до кінця подібну ахінею.

Однак, проводячи вечори в пияцтві й балачках, Воццек не просто вбивав час. Його хвора недорікуватістю проповідь поступово вдосконалювалася, шліфувалась стилістично, набувала ознак образності, обростала пелехатими метафорами і соковитими деталями. Він уже майже знав напам'ять, і, перевіряючи на піддослідних ефект того чи іншого нововведення, ретельно викінчував свою вербальну конструкцію, котра в його уяві набувала схожості з архітектурним фантомом — тонкі опори з двох боків, тріумфальна арка нагорі і порожнеча посередині.