Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня. Страница 10

- Мені страшно, - кричала я у відповідь, - мені дуже страшно. Я ніколи досі не ловила щурів!

- Що тут страшного? Бий його лапою по голові! Бий! Він вже біля тебе!

Я не могла вдарити. Щур шугав повз мої лапи і зникав у підземних норах.

Я боялася, що коти будуть на мене маркотні, але вони поводились розуміюче.

- Пильнуй! Ми женемо на тебе нового щура!

- Слухайте, може, давайте, я буду його гнати, а бити нехай б’є хтось інший.

- Не можна. Ти мусиш.

Крім того, коти чомусь були одягнені у старовинний гуцульський одяг, який зараз я би не змогла описати. Вони по-чорному матюкались. Деколи вони виговорювали таке, що я аж червоніла.

Спочатку ми полювали у Франевій хаті. Вбитих щурів складали на столі. Потім, коли шурів в хаті не залишилось, вийшли надвір. Ми стрибали по деревах і кушах, вигукували щось у повітря, і інші коти, десь здалека, гукали нам у відповідь, що вони нас чують.

Коти мені показали багато чого досі не відомого. Наприклад, дупла.

Я не знала, що дупла старих дерев такі просторі. У них легко могла замешкати якась людина.

В одному дуплі я знайшла пакунок, перемотаний голубою стрічкою.

- Що там? - запитала я у котів.

- Франеві фотографії, хіба ти не впізнаєш?

Я розгорнула пакунок і справді знайшла у ньому величезну купу старих, пожовклих фотографій.

- Франьо замало витримав фотопапір у фіксажі, раз фотографії пожовкли, - сказала я. - Добре, що зображення зовсім не зникло.

- Чекай, - обурилися коти, - а ти знаєш, скільки цим фотографіям років?

- Скільки?

- Більше, ніж тобі.

- Але ж я безсмертна.

- Ну та власне.

Я переглядала фотографій хоча видно їх було не дуже добре. У дупло сонце майже не проникало.

- Ми включимо лампочку, - запропонували коти.

- Це було би дуже до речі.

Коти ввімкнули якийсь ліхтарик, і дупло засвітилось тьмяним фіолетовим світлом.

Тепер фотографії було видно краще, хоча, напевно, специфічне світло трохи спотворювало бачене.

На перших фотографіях справді були гори. Кожна окремо і всі разом. Правда, вони були більше схожі на людей, ніж на гори. Це були люди у повний зріст. З різними лицями, у різному розкішному і не дуже вбранні. Деякі тримали вирізьблені з дерева топірці. Жінки на шиях мали різнокольорові, але здебільшого червоні коралі, які по-гуцульському, здається, називаються зразами. Одна жінка, як мені здалось, лицем дуже схожа на вуйну Мицю, хоча уві сні я могла і помилитись.

Тільки тім’я всіх цих людей чимось нагадувало гірську вершину.

Деякі, пізніші, фотографії, були зовсім іншими. Деякі були навіть страшними. На деяких була я сама, я з котами, я на кріслі-гойдалці плету покривало.

- Добре, що ви мені показали це дупло, - сказала я котам. - Я би і не здогадалась тут шукати.

Коти чемно дякували, казали, що інакше не могло бути.

- То я заберу фотографії з собою?

- Навіщо тобі? - дивувались коти. - Ти ж фотографуєш не гірше.

- Я не вмію фотографувати.

- Вмієш.

- Звідки ви знаєте?

- Аткуда мнє знать. Аткуда мнє знать, - коти перестрибували з однієї лапи на іншу і все повторювали і повторювали цю єдину фразу.

Я прокинулась у царстві павутини. Всюди: на стелі, на стінах, на столі і креденці, на ліжку - була павутина. На моєму волоссі. Павутина звисала під тягарем вже закам'янілої пилюки, ніби саван.

Котів ніде не було.

- Коти, - гукнула я.

Ніде нічого не поворухнулось.

Я встала з ліжка, і було якось дуже важко. Все тіло позатерпало, ноги ледве несли, а руки тремтіли.

Павуків на павутині не було, тільки пилюка. Павутина така товста, що нагадувала рибальські сіті або моє ще не недоплетене, але вже сіре покривало.

- Що це за холера, - сказала я сама до себе, оббираючи павутину з волосся і лиця.

У вікно світило сонце. Я виглянула і на своє розчарування побачила, що земля і далекі гори не вкриті снігом. Чорна земля і чорні гори. Зусібіч стікали дрібні струмочки, як буває після відлиги. Напевне, це був не остаточний сніг, подумала я, сьогодні знову потепліло, і той сніг, який падав ввечері, розтанув.

Страшенно хотілося їсти.

- Коти, - знову гукнула я.

Нічого.

- Де ви поділись?!

Стіл покрився невисоким фіолетово-сірим мохом.

- Що це за холера?

Але по-справжньому мене нічого не дивувало.

Я відчинила двері, щоб до хати зайшло свіже повітря. Надворі на диво погоже. Треба набратися сили, щоб повимітати з усіх закутків павутину, хоча ця робота, якщо чесно, не дуже мене захоплювала.

На подвір'ї стояв Охримко і довго здивовано на мене дивився.

- Доньцю, - сказав він, - ти не поїхала?

- Чого я мала їхати?

- Ади! А я думав, що ти поїхала, та й тому не приходив.

- Нічого.

- Як ти тут сама перебула?

Я мовчала.

- Йой, йой, йой! Аби я був знав, то прийшов би до тебе. Мені високі сніги не страшні, я хожу по них, як по стежці.

- Високі сніги?

- Та певно такі, як твоя хата. І як ти не змерзла?

- Бачите, я живуча.

- Та бачу, - Охримко навіть усміхнувся. - А я думав, що ти поїхала. Всі так думали. Зима сего року була така люта, що ну. Ти, певно, зо три місяці не могла вийти з хати.

На мені не здригнувся жоден нерв, хоча серце калатало, як скажене.

Я проспала цілу зиму.

- Вуйку, а чого ви думали, що я поїхала? Вам хтось казав?

- Та Варка сказала. Я думав, ви сусіди, та й хто, як не вона знає, що з тобов.

- Може, я їй щось таке і казала, що хочу поїхати, а вона подумала, що я дійсно так зроблю. Я за всю зиму до них не заходила.

- Вже і не будеш, - скрушно похитав головою Охримко.

- Чого раптом? Зараз збираюся їх провідати.

- Таже Варчина мама, Митрія, померла.

- Померла?

- Померла вже зо три місяці як. Ще молода була жінка: шіздесєт і сім год. Тут баби до девідесєтки доживають, а вона померла. Ну але, значить, так мало бути.

- А що тепер буде з Варкою?! Вона живе сама?

- Таже Варки вже тут нема. Її в якийсь інтернат для сліпих забрали, чи як то сі називає, я не знаю. Приїхали та й забрали. А що мали робити? Дівка геть чисто сліпа була. Сама поратись вона би не впоралась. Як би то віглядало?

- А куди відвезли?

- Я відки, доньцю, знаю. Забрали, та й на тому амінь. Дим та й нитка. Ніхто нічо про ню не чув. Може, так для Варки і ліпше. Там є спеціяльні люди, будуть за нев сі дивити, будуть кормити, одягати. Там, певно, живут такі, як вона, будуть мати про що побалакати.

- Без них мені житиметься набагато гірше, - я справді так думала.

- На то нема ради. Божка покликав, та й мусиш йти, всьо лишати і борзо йти.

Я мовчала. Відчувала себе покинутою.

- Ну то добре, донько, раз ти зиму перебула, то значит, жити будеш. Вібрала собі таку дорогу, то йди нев.

Охримко вже хотів рушати вниз, але потім швидко повернувся.

- О, добре, що сі-м нагадав. За тобов, ще коли тіко сніги були впали, якийсь бахур випитував.

- Бахур?

- Але тогди я вже думав, що ти поїхала, та й так йому і сказав, що ти поїхала. Він ще походив сенди-тенди, повипитував, але йому всі казали, як я: що поїхала. І він также поїхав.

- А сам назвався?

- Нє. Я, як по правді, і тим сі не цікавив. Тогди роботи було по саму зав'язку. Я не мав коли. Думав, може, який твій знайомий альбо брат.

- Напевно, то був брат.

- Ну, видиш. Якби я був знав, що ти є, то направив би 'го до тебе. Разом вам зимов би було тагі ліпше, хіба нє?

- Було би ліпше.