Червоні вітрила - Грин Александр Степанович. Страница 11

Ассоль якусь хвилю замислено стояла посеред кімнати, вагаючись поміж бажанням віддатися тихій осмуті й необхідністю хатніх клопотів; потім, помивши посуд, переглянула у шафі залишки провізії. Вона не важила й не міряла, та бачила, що з борошном не дотягти до кінця тижня, що у бляшанці з цукром вже дно знати; обгортки з кавою та чаєм сливе порожні; немає олії, і єдине, на чому, з певною досадою на виняток, спочивало око, був лантух картоплі. По тому вона помила підлогу й сіла строчити шлярку до переробленої зі старого шмаття спідниці, та відразу ж, пригадавши, що обрізки тканини лежать за люстром, підійшла до нього й узяла згорток; потім глянула на своє відображення.

За горіховою рамою, у світлій порожнечі відображеної кімнати стояла тоненька невисока дівчина, вбрана в дешевий білий муслін з рожевими квіточками. На її плечах лежала сіра шовкова хустина. Напівдитяче, у світлій засмазі обличчя було жваве і виразне; прегарні, трохи поважні як на її вік очі зиркали з ніяковою зосередженістю глибоких душ. Її неправильне личко могло розчулити тонкою чистотою обрисів; кожен згин, кожна опуклість цього обличчя знайшли б місце у великій кількості жіночих лиць, та їхня сукупність, стиль був цілковито оригінальний — оригінально любий; на цьому ми зупинимося. Решта не підвладна словам, крім слова «поваба».

Дівчина в люстрі усміхнулася так само несамохіть, як і Ассоль. Усмішка вдалася сумною; помітивши це, вона стривожилася, немовби дивилася на сторонню. Вона припала щокою до шкла, заплющила очі й тихо погладила люстро там, де було її відображення. Рій невиразних, лагідних думок майнув у ній; вона випросталася, засміялася й сіла, заходившись шити.

Поки вона шиє, поглянемо на неї ближче — всередину. В ній дві дівчини, дві Ассоль, що перемішалися в чудовній, прегарній неправильності. Одна була — донька матроса, ремісника, яка майструвала іграшки, друга — живий вірш, з усіма дивами його суголось і образів, з таїною сусідства слів, у всій взаємності їхній тіней і світла, які падали з одного на інше. Вона знала життя у межах, поставлених її досвідові, та понад загальними явищами бачила відображений зміст іншого порядку. Так, вдивляючись у предмети, ми помічаємо в них щось не лінійне, та враженням — виразно людське, і — так само, як людське, — різне. Щось на зразок цього, що (якби поталанило) сказали ми цим прикладом, бачила вона ще понад видимим. Без цих тихих завоювань усе просто зрозуміле було чуже її душі. Вона вміла й полюбляла читати, але й у книзі читала переважно поміж рядками, як жила. Несвідомо, шляхом своєрідного натхнення, вона робила на кожному кроці величезну кількість етерно-тонких відкриттів, несказанних, та важливих, як чистота й тепло. Вряди-годи — й це тривало низку днів — вона навіть перероджувалася; фізичне протиборство життя провалювалося, мов тиша в ударі смичка; й усе, що вона бачила, чим жила, що було довкруги, ставало мереживом таємниць в образі повсякдення. Не раз, хвилюючись, вона йшла уночі на морський берег, де, дочекавшись світанку, цілком поважно виглядала корабель із Червоними Вітрилами. Ці хвилини були для неї щастям; нам важко так піти в казку, їй було б не менш тяжко вийти з-під її влади й чару.

Іншим часом, міркуючи про все це, вона щиро дивувалася собі, не вірячи, що вірила; усмішкою прощаючи море й сумовито переходячи до дійсности, тепер, зсуваючи шлярку, дівчина пригадувала своє життя. Там було багато нудьги і простоти. Самотність удвох, бувало, незмірним тягарем лежала їй на серці, та в ній витворилася вже та страдницька бганка, з якої не внести й не отримати пожвавлення. З неї кепкували, кажучи; «Вона — причинувата», «не всі вдома», — вона звикла й до цього болю. Дівчині траплялося навіть терпіти образи, після чого її груди щеміли, наче від удару. Як жінка вона була непопулярна в Каперні, однак багато хто підозрював, хоча дико й невиразно, що їй дано більше, ніж іншим, — тільки іншою мовою. Капернці обожнювали кремезних, здоровецьких жінок з масною шкірою грубих литок і могутніх рук; тут залицялися, ляпаючи по спині долонею і штурхаючи, мов на базарі. Тип цього почуття скидався на немудру простоту реву. Ассоль так само личила цьому рішучому середовищу, як личило б людям вишуканого нервового життя товариство примари, якби вона володіла усім чаром Ассунти або ж Аспазії: те, що від любові, — про це тут і думати годі. Так у рівному гучанні вояцької сурми чарівна журба скрипки не в змозі вивести суворий полк із дії його прямих ліній. До того, що сказано в цих рядках, дівчина стояла спиною.

Поки вона муркотала пісеньку життя, маленькі руки працювали запопадливо і спритно; відкусуючи нитку, вона дивилася далеко перед собою, та це не заважало їй рівно підгортати рубець і класти петельний шов із чіткістю швацької машини. Хоча Лонґрен не повертався, та вона не турбувалася за батька. Останнім часом він часто плавав уночі ловити рибу або просто провітритися. Її не теребив страх: вона знала, що нічого злецького з ним не трапиться. В цьому стосунку Ассоль була ще тією маленькою дівчинкою, яка молилася по-своєму, приязно белькочучи вранці: «Добридень, боже!» — а ввечері: «Прощавай, боже!»

На її думку, такого короткого знайомства з богом було цілком достатньо для того, щоб він одвів лихо. Вона застановлялася й над його становищем: бог був вічно зайнятий справами мільйонів людей, тому до буденних тіней життя належало, на її думку, ставитися з делікатним терпінням гостя, котрий, заставши дім переповнений людом, чекає забіганого господаря, знаходячи притулок і харч за обставинами.

Покінчивши з шитвом, Ассоль склала роботу на столику в кутку, роздяглася й уклалася в ліжко. Вогонь був погашений. Вона хутко завважила, що немає сонливости; свідомість була ясна, мов у розпалі дня, навіть пітьма здавалася штучною; тіло, як і свідомість, почувалося денним, легким. Серце відстукувало зі швидкістю кишенькового годинника; воно калатало немовби поміж подушкою й вухом. Ассоль гнівалася, борсаючись, то скидаючи ковдру, то закутуючись у неї з головою. Врешті їй пощастило викликати звичне уявлення, яке допомагало заснути: вона подумки жбурляла камінці у світлу воду, наглядаючи, як розбігаються легесенькі кола. Сон мовби чекав на цю милостину; він прийшов, пошушукався з Мері, яка стояла в головах, і, скоряючись її усмішці, сказав довкруг: «Тс-с-с-с». Ассоль відразу ж заснула. Їй снився улюблений сон: квітучі дерева, туга, чарівливість, пісні й таємничі з’явиська, з яких, прокинувшись, вона пригадувала тільки полиск синьої води, яка накочувала від ніг до серця з холодом і захватом. Побачивши це все, вона пробула ще трохи в неможливому краю, потім прокинулася й сіла.

Сну не було, мовби вона й геть не засинала. Почуття новизни, радости й бажання щось учинити зігрівало її. Вона роззирнулася тим поглядом, яким озирають нове приміщення. Промкнувся досвіток — не всією ясністю осяяння, а тим невиразним зусиллям, у якому можна розуміти оточення. Низ вікна був чорний; верх посвітлів. Зовні будинку, майже покрай рами, мерехтіла вранішня зоря. Знаючи, що тепер не засне, Ассоль одягнулася, підійшла до вікна і, знявши защіпку, одвела раму. За вікном стояла уважна, чітка тиша; вона немов би настала тільки зараз. В синіх сутінках мерехтіли кущі, трохи далі спали дерева; віяло духотою й землею.

Тримаючись за верх рами, дівчина дивилася й усміхалася. Раптом щось на кшталт віддаленого поклику сколихнуло її зсередини й іззовні, й вона немовби прокинулася ще раз від явної дійсности до того, що явніше й безсумнівніше. Від тієї хвилини сповнене радости багатство свідомости не полишало її. Так, розуміючи, слухаємо ми мову людей, та, якщо повторити сказане, зрозуміємо ще раз, із іншим, новим значенням. Те саме було і з нею.

Взявши стареньку, та на її голові завжди юну шовкову хустинку, вона прихопила її рукою під горлом, замкнула двері й випурхнула босоніж на шлях. Хоча було порожньо і глухо, та їй здавалося, що вона звучить немов оркестр, що її можуть почути. Все було любе їй, все тішило її. Тепла пилюга лоскотала босі ноги; дихалося ясно й весело. На сутінковому просвітку неба темніли дахи і хмари; дрімали воряччя, дика ружа, городи, сади й ніжно видимий шлях. У всьому помічався інший лад, ніж удень, — той самий, але в раніш зникомій відповідності. Все спало з розплющеними очима, потай розглядаючи дівчину, яка проходила мимо.