Полтава - Лепкий Богдан. Страница 99

— Не гідні милості вашої?

— Того я не кажу, але здорової голови під Євангеліє не привик класти.

— Себто?

— А тобто, що як ви не подасте доброї відповіді, то за яку там годину або дві з Зінькова й сліду не останеться. А мені ще життя миле, мої ви! Та як там не буде, п'ю за здоровля хоробрих зіньківців і за щасливе майбутнє вашого гарного города, котрому щиро добра бажаю, бо він мені не чужий, звідси покійна мати мойого батька родом була.

— Так же й кажи, так кажи сотнику! — загуло кругом. І про облогу забули, вітаючи свого чоловіка. Чимало свояків зголосилося до Мручка. Він кождого притискав до груді, старших цілував у рам'я, молодших у голову, а рівних собі в лице, жінок зокрема.

І Зіньків здався.

XXIX

В Зінькові збиралися шведи зустрічати свій новий, 1709 рік. І гетьман приїхав туди, щоб побажати королеві. Привіз йому в дарунку дорогоцінну шаблю і анталок старого вина. Королівських людей також обдарував щедро. Найбільше тішилися ті, що дістали лисячі шуби, легкі і теплі, як піч.

В навечер'я Нового Року, як у нас кажеться, на Маланку, король попросив до себе на невибагливий обід. Не бракло і святочних орацій, але король не відповідав на них. Як під Веприком і Зіньковом був неприродно бадьорий, так тепер сидів мовчаливий і ніби замкнутий у собі, як твердиня. Може, пригадав собі діточі літа і святочні новорічні звичаї у родинному крузі, а може, згадував той перший Новий Рік, котрий святкував як молоденький король. Цілу ніч не спав тоді. Весь город палав, мов горів. Вулицями перепливали ріки розбавлених людей. Де побачили молоденького короля, там скупчувалися круг його, як бджоли круг своєї матки. Vivat Carolus rex! — гукали. В тій товпі майнуло одно бліде личко, озарене теплим сяєвом весілля. Майнуло і згубилося між тисячами інших байдужих облич. Дорана ходив і шукав його, не знайшов. І не раз пізніше, проїжджаючи вулицями столиці, дивився, чи не побачить де цього блідого обличчя з синіми, як незабудки, очима. У вікна заглядав і — не побачив донині… Не треба, не треба! Краще одинокий піде назустріч новому невідомому рокові. Одинокий… А лишив же в Швеції улюблену сестру Гедвіг-Софію, від котрої довго вже листа немає. «Може, недужа?» І королівські повіки збагровіли ще гірше. Чи побачить її, чи побачить він свою Швецію?.. І король наглим рухом піднявся з місця;

— Хай живе Швеція! — гукнув і сповнив свою чарку до дна. Ніби всю свою тугу, весь жаль, що підступав під серце, викинув у тих словах.

— Хай живе Швеція! — підхопили гості і стояли з чарками в руках, чекаючи на королівську промову. Та не дочекалися.

Король поклонився направо й наліво і, кланяючися ще раз і ще раз, вийшов.

Лишив мовчанку по собі. Навіть Реншільд не перебивав її. І Піпер мовчав, а Левенгавпт завзято курив український тютюн, від котрого плакали непривичні шведи.

Мовчки стискали собі руки й розходилися по своїх квартирах.

Молодшим важко було погодитися з гадкою, що їх Новий Рік на тому і скінчиться. Поперед очі пересувалися спомини колишніх свят новорічних дома, в батьківській хаті або в Упсалі, за часів студентських, або в столиці, де вони починали свою військову службу. Приходили на гадку дорогі серцю обличчя батька, матері, рідні, являлися товариші літ молодечих і, наче в облаках тим'яму, зарисовувалися золотоволосі й синьоокі личка дівочі. Як же так не побалакати з ними? Як розходитися по зимних квартирах? Це все одно, що відсунути їх від себе. Здалеку мандрують до тебе, а ти замість притулити їх до серця, гукаєш: «Гетьте!»

Молодий хорунжий Дюркльо з Кальмарського полку заявив рішучо, що він спати не йде, бо це був би прямо гріх не чекати дванадцятої години. Притакнуло йому декількох товаришів, а до них прилучився навіть майор Леонгельм, чоловік старший, але не старий, бо все любив з молодими тримати. Дотепний та веселий Драке, побачивши таке чесне товариство, гукнув:

— Невже ж я від мачухи, панове? Ще коли б так мамуня притульне ліжечко постелила і до подушки винця з корінням загріла, то, може б, і пішов «люлі», але до постелі, на котрій чортзна-хто вчора хирів, мене ні раз не тягне. Підемте краще в шинок. Тут я випенетрував оден, і то не найгірший.

І попровадив до гостиниці «Під Золотою Підковою», до якої за мирних часів сотенна старшина заїздила. Там від подвір'я була довга на різьблених стовпах світлиця, яку під час облоги шведські кулі минули, як минули вони також доволі добре обставлену пивницю, її властителя, його родину і кількоро прислуги. Всіх їх сильно стривожили тепер нічні шведські гості, не знали, чи втікати, чи здатися на їх ласку й неласку, бігали з погреба на вишку і з алькиря в алькир, поки хазяїн не заспокоїв челяді, що панове офіцери без ніяких ворожих намірів прийшли і що їх треба якнайкраще вгостити.

— І дівчатам теж вийти треба, — додав.

Ті дівчата — то були дві молоденькі придзингльованки, одна циганочка, а друга татарка, одна від другої краща.

Драке просіяв. Розперся, як турецький баша, на ослоні і, мабуть, уперве в життю жалував, що по-українськи не вміє, але потішався гадкою, що «зразу люди розмовляли на миги». Показував то на губу, то на горло і тішився, що приносили йому їжу й питво. Незабаром виявилося, що хазяїн колись у німецьких краях бував, а Драке також по-німецьки балакав, і так вони порозумівалися якось.

— А все ж таки жаль, що з дівчатами до порозуміння не дійду, — нарікав Драке.

Але від чого розум? Приложив руку до серця, завернув очима і мляскав язиком, з чого дівчатам неважко було догадатися, що вони йому дуже подобалися, дуже! Дівчата тішилися, закривалися вишиваними рушниками, хіхікали, і — загалом забава заповідалася якнайкраще.

— Господарю! — почав майор Леонгельм. — За те, що ми не розвалили твоєї буди і пощадили тілеса ваші, ти повинен нас тепер погостити не гірше, як свого власного гетьмана.

— Як нікого не гостив досі, мостивії панове! — відповів, відшпунтовуючи мохом оброслі і скам'янілими слізьми заплакані пляшки.

Драке вхопив його за руку.

— Що? Ти здурів? Це на десерт, а тепер хай твої весталки при своїм вічнім огнищі загріють нам звичайного вина, а до того хай діллють трохи араку, коріння якого, кандизованих овочів…

— Розумію, — перебив йому господар і побіг. За малий часок дівчата внесли у срібних посудинах паруюче питво, від якого пахощами сповнилася не тільки світлиця, але казав би ти, що й цілий Зіньків запах.

— Казка виноградових садів! — говорив, мляскаючи губами, Драке.

— Казка острова Ямайки, — додав хоробрий сотник Горн.

— Одним словом: казка, — закінчив Леонгельм.

— Наливайте ж, дівчатка, чарки і пригубіться по свойому звичаю, щоб напій ще солодшим зробився! — приказував Драке, який за час побуту на Україні засвоїв собі ті українські звичаї, які для його були найцікавіші.

— Лиш поспішайте, бо наближається північ!

— У Зінькові, та не в нас, — спротивився Дюркльо.

— Добре кажеш, дитинко, — протекційне притакнув Драке. — Для нас важний наш шведський годинник.

— Але хто його має, панове? Хто може знати, яка тепер в Швеції година?

— Я! — заявив голосом побідника Дюркльо і витягнув свою «цибулю». — За десять хвилин у нашім ріднім краю годинники північ ударять. Відчиняться вікна, і тисячі сумно-веселих уст, повертаючись на південний схід, вимовлять: «Prosit!» [111] І тоді ми, повертаючись на північний захід, пішлемо їм відповідь: «Prosit!»

— Це буде гарно.

— Правильно.

— Ми так мусимо зробити.

— Але підіждіть же, панове, хтозна, чи тії вікна звернені на північний захід?

— За хвилину вам скажу, — вдоволено відповів сотник Горн, витягаючи з кармана бусолю. Поставив її на стіл і ждав, поки не заспокоїться розгойдана ігла. Кільканадцять голов нахилилося над столом.