Проклятий камінь - Лозинський Владислав. Страница 17

Тепер, як спуститися наділ? Вертаюся на це моє руштування, злажу на долівку і скоро бачу, що то менший клопіт, бо ж полотна маю аж забагато. Напсував я того полотна більше ніж було треба, не дбав, що Фуксиха буде гніватися. Надер його в паси і нав'язав стільки, що не з одного поверха, але малощо не з ратушевої вежі був би міг спуститися на ньому. Не знав я тільки, де прив'язати цю линву при самім вікні, тому прив'язав її до двох залізних вух, які мала по обох боках ця кована скриня, переволік поза стіл, а звідтам мала піти через вікно. Одначе я ще не пускав її, доки не буде пора на це, а здавалося мені, що щойно, коли западе вечер, буде найкращий час до втечі. Коли вже зробив це все, поклався на долівку, бо вже мене всі кості боліли від змучення і сам не знаю, як і коли, заснув собі в найліпшеСтрах мене зняв не малий, як я пробудився, бо вже смеркалося. Сердився я сам на себе, що я такий необачний та не боронився перед сном. Бо ж легко було заспати аж до повороту Фукса, а тоді вже не було б для мене рятунку. Зірвався я, наче б хто мечем замахнувся на мене, поручив себе Господу Богу і Пресвятій Діві тай забрався до діла. Щоб могти назадгузь на череві пересунутися крізь вікно, треба було ще підвищити руштування. Помогли мені до цього дві порожні дерев'яні бочки, які я уставив на самім верху днами догори, як можна було найбезпечніше. Я подумав теж про те, що коли буду пересуватися крізь вікно, мусітиму взяти лікті й руки з линвою під себе, а як перепихатисьму назадгузь, поздираю собі долоні до муру віконної фрамуги, — тому як далося, я обвинув руки полотном.

Виліз я на верх мого руштування, схопився сильно линви, зробленої з полотна, присів рачки, а потім ноги всунув у вікно і став сунутися назадгузь. Не було то так легко, як мені передше на око здавалося; не мав я до чого спертися, а ціле те моє руштування могло завалитися з чогонебудь; то ж я наче вуж мусів попихати сам себе, а потім наче щука кидати собою назад, щоб висадитися з вікна. Коли я вкінці більшою половиною вже висунувся і кинувся з усієї сили назад, так страшно потовкся в руки і в голову, що малощо не втратив притомности та не випустив линви з рук, а тоді певне був би впав і скрутив собі в'язи. На щастя видержав я це якось і найшовся надолі.

Скочив я до тих одних дверей, що були на подвір'ї, перебіг довгий темний хідник і впав у сіни кам'яниці, з сіней у браму, з брами на Ринок. Я не думав над цим передше, куди мені рятуватися, як уже буду вільний. Тому навгад беруся до Руської вулиці. Ледве я пробіг кільканадцять кроків, чую, хтось біжить за мною і кричить, щоб мене держати. Пізнаю з жахом, що це Фукс. Що маю лише віддиху в грудях і сили в ногах, біжу стрілою, коли нараз впадає мені в дорогу цей мулярчук, італієць Палермі, схопив мене за горло і кричить:

— Чекай, злодію!

Хочу йото насилу відтрунути і був би я його відтрунув, але в тій хвилі хапає мене Фукс за барки. Вириваюся, як можу, копаю ногами, шарпаюся, пробую кусати — все дарма, держать мене кріпко оба, а Фукс до своєї кам'яниці з усієї сили тягне мене. Коли я так гадаю, що я вже пропав, бо навіть кинджала не можу видістати, щоб боронитися, так мене сильно держали, один за горло, другий за обі руки, нараз якісь велетенські ручища замахнулися біля мене в сумерку, одна хапає за шию Фукса, друга Палермія і заки я шарпнувся далі, бевх, обидва лежать на землі. В тій хвилині хтось схопив мене за руку тай каже на вухо: — Втікай за мною!

Був це Довгань. Заки ті два підвелися зі землі, він уже відсадився далеко до Босацької фірти, а я за ним.

«Довгань свідомий»

Я біг за Довганем, не знав куди: насамперед до Босацької фірти, відси здовж міського муру аж до Вірмен, від Вірмен знову попід дім пана Штанцля Шольца назад до вулиці Божого Тіла. Аж вкінці бачу, що ми зробили ніби коло тай добігаємо до задньої брами кам'яниці пана Шпитка. Тут Довгань задержався, виняв із кишені ключ, відчинив браму, потрутив мене до сіней тай зараз замкнув. Станув я задиханий, а як лише трохи відітхнув, питаюся:

— Довгане, а шукали мене тут із ратуша?

— Шукали, — каже Довгань і тягне мене за собою до індермаху.

Я був без шапки, бо лишилася у Фукса. Toж кажу йому, що мушу взяти собі стару шапку з мого ванькирика. Пустив мене, але йшов слідом за мною. Вже було зовсім стемнілося. Йду на помацьки в кут, де стояла моя скринька, а мав я на думці не шапку, але цю залізну Семенову коробочку. Чи є ще вона? Шукаю — скриньки моєї нема.

— Довгане, а моя скринька? — питаю переляканий — може забрали мені її?

— Може були б узяли, — каже Довгань, — але я її завчасу сховав. Є в індермасі за белями бавовни. Іди й ти зараз туди, сховайся за белею, а з Фуксом не заходи собі!

— Довгане, хай Бог заплатить вам за те, що ви мене живого видерли цьому злюці! В саму пору було, бо коли б не ця щаслива нагода, вже було б по мені!

— То ніяка нагода, — пробурмотів сторож. Бо у нього все так було, коли говорив що — я тебе рано здалека бачив, як ти з Фуксом за панбрат ішов. Я ввесь час мав Фуксів дім на оці, а коли тебе не було і пан Ілля розпитував, а Красовський і Чесак приходили, добре я їм говорив: Фукс! Вони сміялися з мене, а моя правда була: Фукс.

Завів мене до склепу між товари, де вже була моя скринька. Я ніби шукав шапки, а хопив за сукманку, нащупую, залізна коробочка є! Виняв я її й крадьки сховав у кишеню, хоч і так Довгань був би не міг бачити, бо в індермасі була темна ніч.

— Довгане, — кажу я тепер — заки розвидніється, мене вже тут не буде. Така Божа воля, що хоч я нічого злого не зробив, мушу втікати перед злими людьми. Одначе мушу бачити пана Ляшкевича, конче мушу. Маю вельми важну справу до нього. Чи пан Ляшкевич дома?

— Пан Ляшкевич нагорі, а пани на вечері з тим купцем, що приїхав.

— Ідіть же до нього, благаю вас, ідіть і викличте його мені. Скажіть: маю важне діло до нього. Не моє діло, чуже, але важне, дуже важне. Ідіть же, прошу вас! Я вам лиш одно скажу: Фукс!

Довгань надумувався трохи, але пішов. А певно це його найбільше переконало, що я Фукса назвав. За хвилину вернувся з ліхтарнею, а за ним прийшов Ляшкевич. Не сказав до мене ні слова поглянув лише мені в очі, та здавалося мені, що не з гнівом, а наче з жалем і смутком.

— Пане Ляшкевич, не про себе хочу я вам говорити, не пора тепер на це. Але візьміть отсі папери тай несіть їх зараз до пана Шпитка й до цього купця з Венеції, брата доктора Курція! — кажу я тай витягнув із кишені папери, що їх найшов у коморі у Фукса і даю йому їх до рук.

— Що то за папери й відкіля маєш їх? — питається Ляшкевич.

— Фуксові забрав я їх, а що в них, подивіться.

Ляшкевич узяв папери тай пішов, а Довгань зачинив залізні двері від індермаху тай також відійшов. Пройшла добра година, коли я почув знову ключ у замку й увійшов Довгань.

— Пан Ляшкевич каже тобі йти до нього — каже й іде з ліхтаркою наперед.

Пішов я за ним на другий поверх, де була Ляшкевичева кімната. Застав я його самого. Знову глянув на мене так само як передше, з жалем і смутком, а мені це прикріше було, ніж коли б накинувся на мене з гнівом.

— Говори, як дістав ти ці папери? — питається.

Я розказав коротко, що вранці Фукс мене насилу запровадив у свою хату, що замкнув там мене у темній коморі, що я найшов там ці папери та втік крізь вікно. Але що зайшло між нами, цього й словечком не згадую. Ляшкевич каже на це: — Яке тобі діло з Фуксом?

Мовчу хвилинку, не знаю, що сказати, а вкінці кажу:

— Фукс хоче мати від мене оте, чого я йому не можу дати й хоче знати те, чого я йому не скажу.

— Ані мені?

— Пане Ляшкевич, — сказав я і цілую його руку — пробі, не гадайте зле про мене! До часу вірте, що я не злочинець і на совісті не маю ніякої вини. Не викажеться на мене ніщо, але я сьогодні сам не в силі оборонитися, хоч як бажав би цього.

— То не кажи мені, — каже Ляшкевич — коли не хочеш, або не можеш. Я навіть не рад знати. Волю вже так. Та мусиш знати, що у пана Шпитка не можеш остати, а у Львові також ні. Шукав тебе пан війт, хотів тебе на ратуш. Пан Шпитко казав, що тебе вже нема дома. Коли ж ти вернувся б, обіцяв зараз ставити тебе в уряді. А цього тобі не треба говорити, що пан Шпитко додержить слова.