Проклятий камінь - Лозинський Владислав. Страница 33

Сталося, як хотів старий Тимченко. І зараз усі чотири з рискалем пішли ми на місце, де вішали злочинців. Недалеко нам було, бо шибениця стояла зараз за містом.

— А що там далі на тому завіщанні? — питає мене Опанас, коли ми вже станули під шибеницею.

— Є такий знак, що подобає на серп — відповідаю й показую на дошку.

— Коли так, то вже мені прояснилося в голові, що Довгань мав на думці. Бачите це стернище? Тамтуди підемо, бо серп певно поле значить. А що є після того серпа?

— Сокира — кажу.

— Тепер я вже дома! — озвався Опанас. — Той твій Довгань недурний був. Писати не вмів, а таки добре написав. Он там за полем є ліс — а з чим ідеться до ліса?

— Зі сокирою! — вирвався тепер Пугач і дуже задоволено оглянувся по нас, начеб щось дуже трудного відгадав.

— Он мудрагель! — каже Опанас — як він зараз усе знає. Пугачу, тобі отаманом бути!

Тимченко знову задумався і на дошку позирає, а потім оглядається довкола тай каже:

— Шибеницю маємо, поле маємо, ліс маємо, а таки ще нічого не знаємо. Ліс іде довкола, стернище на всі сторони світа. Шукай вітру в полі! В який бік іти: всюди стерня, всюди ліс!

Я мав свою власну думку, але не був певний, чи добра, тому кажу несміливо:

— Ідім так, як Довгань ішов. Як ішов від міста, то станув насамперед лицем наперед шибениці, так я ми тепер стоїмо.

— А якже ж ти знаєш, де перед? Перед може бути з обох боків. Хіба тебе вже вішали? — каже Пугач.

— Бо такий звичай у Львові, — кажу — що злочинця вішають лицем до міста. Довгань мені все так говорив. Серп є зараз перший знак, що наступає, то я гадаю, що нам треба йти від правого стовпа просто в бік, начеб хто стрілив із того місця.

— Добре кажеш, — відзивається по хвилинці надуми Опанас — так і підемо.

Ішли ми тепер полем, так як я казав. Опанас раз-у-раз обертався й уважав, чи добре. Потім казав Пугачеві вийти далеко вперед, аж під сам берег лісу і там станути, а ми гляділи, чи напрям добрий і вже йшли просто на Пугача. Коли прийшли до лісу, каже Опанас:

— Коли цей ліс у цьому місці широкий, то Довганове завіщання на ніщо не придасться, бо в лісі тяжко просто триматися.

Казав нам іти по одному. Висунувся насамперед один, а ми стояли. Коли той один уйшов простісінько добрий шмат, але так, що ще можна було його бачити, то задержався, а другий ішов до нього і змінював його. І так усе, що ми наче живим ланцюхом перетинали ліс, а не сходили з простої лінії. Не довго цього треба було, бо на щастя ліс у тому місці був зовсім вузький і ми знову найшлися на стерні.

— Тож маємо другий серп — каже Опанас. — А що є по тім другім серпі?

— Хрест — кажу і показую на дошці.

— Хрест? Є і хрест! — каже Семен і вказує пальцем перед себе.

Далеко поза стернею на горбку стояв великий хрест, який не знать на яку пам'ятку поставила там побожна людська рука. Тепер уже справа була легка. Ми скоро перебігли стерню і скоро станули біля хреста. Хрест був дубовий, без розп'яття, дуже старий і вже спорохнявілий. Видно довго тут стояв, а ніхто не дбав про нього, бо і село було відси далеко, а з міста ніхто сюди не заходив, бо то було вже зовсім за міськими ланами і за Болями.

— Що ж далі? — питається Опанас. — Як там є на дошці?

— Коли б я не знав, що Довгань знав числа, то не відгадав би, що то за знак. Але що знаю, то гадаю, що то дев'ятка.

— Коли так, то що він міг написати, — каже Семен — дев'ять ліктів? Дев'ять сяжнів? Дев'ять кроків?

— Довгань, як був тут — каже на це Опанас — ліктя зі собою може не мав ані сяжня, але ноги напевно мав. Ця дев'ятка значить дев'ять кроків.

— Я зараз спробую! — озвався Пугач і вже розпускає ноги.

— Пугачу, дурна голово — каже Тимченко і сміється. — Як ти так шукатимеш, то й до завтра не найдеш! Так треба зробити, як уже Івась нам раз порадив. Рискаль намальований по правому боці хреста. Будемо копати від правого рамени просто на дев'ять кроків.

Відмірив дев'ять кроків і каже: — Пугачу, тепер копай, тепер ти мудрий!

Пугач узявся жваво до роботи і незадовго рискаль попав на дерев'яну скриньку.

— Є! — викрикнув я, бо пізнав, що це така скринька, яких було багато в пана Шпитка в індермасі.

— Є! — скрикнули врадувані козаки, а Опанас Тимченко добув із землі скриньку і ножем відсадив віко.

У скриньці був добре знаний мені мішочок, а в мішочку залізна коробочка.

— Слава ж тобі, Боже! — сказав я сам до себе і відітхнув повними грудьми, начеб щойно тепер найшов досить повітря на світі.

Я врадувався нахідкою більше ніж козаки. Почув себе вільним від жаху й журби; спав мені, як то кажуть, камінь із серця, бо я вже був свобідний від безнастанного неспокою й тривоги за доручену мені тайну, свобідний від присяги, від затаювання її перед добрими людьми, вільний від підозріння, що я спільник якоїсь нечесної справи, до якої я не міг ані признатися, ані її випертися.

— Семене! — озвався я. — Все тепер щасливо скінчилося між нами! Я додержав тобі присяги. Правда, що я вже тобі нічого не винен?

— Але я тобі — каже Семен.

— І я тобі! — каже Опанас. — Я ще твій довжник. Я тобі, хлопче, винен сто цекінів!

— Ви мені, Паньку, винні лиш одного цекіна — кажу я йому, а нарочно назвав я його так, як він сам казав кликати себе, тоді як згодився у Гарбаря в Туреччині за фірмана. — Але і того цекіна певно не добудете з того мішочка, що ви викопали його, бо де ви це продасьте?

— А знаєш ти, що в цьому мішочку?

— Пророк Магомет — кажу. — Діямант, дорогоцінний камінь, так він називається.

— А відки ти це знаєш?

— Знаю, бо тут шукали за тим проклятим самоцвітом і за людьми, що його мали — кажу я і повторяю те, що мені розказував колись золотар Льоренц. — І знаю також, що краще вам його до Львова не нести на базар, бо небезпечно.

— Не бійся, Івасю, тепер за нас — каже на це Опанас — маємо ми вже купця, доброго купця, а сто цекінів, то ти так, як би вже мав у кишені. Приїхав до Львова чавш із Стамбулу, Ефакір Мехмед, він зараз купить.

— Але у Львові є уряд і війт і кат — кажу — і легко тут скінчити на цьому, від чого ми нині зачали. Хіба ж мало я цього на власній шкірі не зазнав, а все задля цього Пророка Магомета, бодай пропав!

Стали сміятися козаки з тих моїх слів, а старий Тимченко каже:

— Не дурний ти хлопець, ба дуже мудрий і бистрий, бо ти показав це, але і я не такий дурний, щоб до вас тут приїздити з голими руками. Знають добре Тимченка львівські пани і королевич Володислав, козацький приятель, знає мене.

Маю я такі письма з собою, що як би про них знав ваш бурмистр і ваш львівський війт, то певно поздіймали б шапки переді мною. Побачиш зараз завтра. Годитись будемо в ратуші або в замку, сам староста Мнішех буде при цьому, бо його жінка то княгиня Головчинська, вдова по Григорі, коширськім князеві Сангушкові. А ця пані добре знає Тимченка, здавен давна знає його.

Золотий дощ

Ще того самого дня пішов я з батьком до Іллі, бо щераз хотів подякувати йому за його доброту для мене, якій я завдячував рятунок мій власний і мого батька. Бо коли б він був не виправив мене з Гарбарем, хто знає, що було б мене чекало у Львові. Я мусів Ляшкевичеві оповісти про все, що я перебув у дорозі і як за допомогою Божої Матері пощастило мені видобути батька з турецької неволі. Сам, непитаний, розказав я йому і Семенову тайну.

Дивувався всьому Ляшкевич, а все йому тепер було ясне, що йому здавалося колись у мене скритим і недобрим. І сам тепер радий був, що пішов за спонукою свого серця і не полишив мене, бо каже: — Недалеко тобі було до ратушевої тюрми, а хто зна чи і не ката. Я сам підозрівав тебе у нечистих ділах і сам того не був певен, чи добре роблю, що не віддаю тебе до ратуша.

Запровадив мене Ляшкевич до самого пана Ярослава. А пан Ярослав прикликав свою дружину і я щераз мусів розповісти все.

Я довідався від пана Ярослава, що заповіджене Тимченком легко може статися, бо до Львова таки приїхав посол турецького цісаря Ефакір Мехмет. Це тому, що в турецькій столиці, Стамбулі, помер знатний і славний купець, Ресул Аґа Челебі, а все його майно пішло на цісарський скарб. Той купець мав велику торгівлю у Львові з вірменами та греками. Вони винні були йому ще великі гроші, тому султан вислав того чавша з листами до польського короля, щоб наказав львівським міщанам виплатити довги на руки чавша. Король сповнив волю турецького цісаря і додав тому чавшеві свого дворянина Івана Курського. Дворянин приїхав із чавшем до Львова і помагав йому відбирати довги.