Проклятий камінь - Лозинський Владислав. Страница 8

Ми розпращалися. Проць відійшов підспівуючи. Як мене лишив, так я довгу хвилю стояв на місці. Що мені тепер робити? Різні думки билися мені в голові. Тимчасом увійшов я в ліс і звернувсь ід поляні, на місце, де Семен закопав ту свою таємничу річ. Я не знав, яка вона, а тепер можуть попасти на неї люди, що в лісі копатимуть печі і палити попіл.

Я пам'ятав добре кожен знак, легко розпізнавав, але ще досить далеко було від Семенової поляни, а вже чую: бах! бах! бах! Валять селяни сокирами, а ліс наче говорити вмів би: бах! бах! бах! милями відповідає так, що виразно здається, наче б дерева зі страху перекликувалися.

Приходжу на саме місце, дивлюся й очам не вірю: на поляні, про яку Семен гадав, що хіба вовк там часом заблудить, роїться від людей, стоять буди з гиляччя й візки, лежать усюди топори, пили мотики, шнури, драбини. Ось тобі тайна! Заходжу собі в голову, як ті люди дісталися тут, бо по дорозі я ніде сліду людської ноги не бачив, іду між них, ніби то також до роботи належу, та розглядаюся на всі боки, щоб побачити, куди це все примадрувало на поляну.

Недовго треба було шукати. Нема що казати: Семен не дурний, то правда, але цим разом козацького розуму не показав. Не знав тутешніх лісів, так як і я їх не знав. Узявся до ліса з того боку, з котрого до поляни було і дуже далеко і дуже тяжко, тому думав, що то глибина пущі і сам кінець світа, а не знав, що з іншого кінця був беріг ліса близько, а дорога зовсім легка, бо рівна і гладка, що йно дерева вирубати, а фірою на поляну заїдеш.

Розглядаюся тепер іще пильніше по людях і знаряддю та бачу: від тієї скелі, і то власне просто від щілини, як би стрілив, що крок майже кілок за кілком вбитий у землю і хто зна, чи котрий із них не сидить на самім дев'ятім кроці. Підійшов я до одного з робітників і питаюся, навіщо ті кілки повбивані?

— Тут будуть копати — відповідає.

— А коли ж зачнете?

— Може нині, але найпевніше аж завтра, бо чекаємо на тих німців зі Львова, а якось їх не видати — каже робітник.

Коли б мені обухом хтось по голові дав, так мене не оглушив би, як тією вісткою. Пішов я з поляни в ліс, бо не хотів, щоб мене якісь знайомі бачили, але пішов недалеко, так що все, що там діялося, я міг добре бачити з-поза дерев.

Сів я на мосі, підпер голову руками тай так сидів довго, а плакати мені хотілося, що я вже на все дурний і ради ніякої не бачу. Бо що робити? Зробив мене Семен сторожем і повірником своїм, під присягою і клятвою мене оставив; тієї речі закопаної рушити мені не вільно, але і глядіти на те хіба не можу спокійно, як її інші найдуть, рушать і заберуть. Знати це, а не радити і не рятувати, то ж це буде також зрада і зломання присяги. Головне, щоб Семен мав те, що закопав. Коли я викопаю, то йому добре переховаю, і горло скорше дам, аніж допущу, щоб хтось забрав. Але як то зробити? Треба підіждати ночі. Як люди підуть із поляни, візьмуся тоді до роботи; коби тільки ще за-дня самі не зачали копати…

І сиджу я так в укритті, чекаю і вважаю. Сонце вже добре стало западати, ліс потопав у мрячній тіні, хоч за лісом іще мусів бути день, коли рубання устало і бачу, що люди забираються додому. Пішли всі, один лише лишився, певно пильнувати знаряддя. З одним то вже мені лекше — гадаю собі — але всетаки тяжко, бо ж не переможу його, ні не вб'ю, тому буду ждати темної ночі і вважати, коли засне.

Не спускаю того вартівника з ока, прошу Бога, щоб то йому скоро зібралося на спання. Він трохи крутився по поляні, став складати до купи полишене знаряддя, але перестав; наслухував, наче б кого виглядав, може своєї жінки, яка мала принести йому вечеру; свиснув теж кілька разів, наче на собаку, подумав хвилю, а вкінці закинув на плечі полотнянку тай пішов.

Поляна опустіла. Я підіждав іще хвилину, чи не вернеться, а як побачив, що його серед дерев уже ніде не видати, вийшов із криївки, схопив мотику і зі стукаючим серцем забрався до роботи. Так як мене Семен учив, відмірив я дев'ять кроків, укляк, назначив собі місце від коліна, встав і нумо копати. Я вже ані не оглядавсь, ані не надслухував, чи не йде хто часом. Це нічого не помогло б, бо мені від того жаху і хвилювання очі й духа заступило і лише бреніло в мені в голові, наче в улию.

Недовго я копав. Ледве кільканадцять разів мотикою землю викинув, а вже натрапив на щось тверде. То був великий череп із горшка. Відкинув я його на бік і бачу другий череп такий самий, а на ньому шкіряний мішечок такий малий, що в пригорщу легко його взяти, червоним шнурком зав'язаний і довкола добре оплетений. Сховав я його добре за пазуху. І хочу дивитися, чи нема ще чого, коли нараз мене хтось хапає за обшивку і чую за собою слова:

— А ти, злодюго, що тут копаєш?

Я застиг і здавалося мені, що душа з мене вискочить! Уже мені не треба було оглядатися, хто то такий, бо по голосі пізнав я, що то гайдук Ґерґей.

Хвилиночку то я наче закаменів, але лише хвилиночку. Бо коли я вже раз знав, що то Ґерґей, ворог, розбишака, злодій нашого хліба, такий у мене дух злости повстав, така горяч облила мені серце, на таку відвагу, а радше на таку скаженість зібралося мені, що був би дав роздертися на кусні, а не втікав би перед ним.

Зірвався я на ноги, і шарпнувсь із усієї сили, а він мене за карк держить, наче залізними кліщами схопив, до землі притискає мене. Схопив я обіруч мотику та, як нею не замахну з усієї сили поза себе, так насліпо, не знаючи в що поцілю, чи в лоб, чи в рам'я, чи в ноги гайдука. І тільки почув я зойк і що мене рука пустила, а Ґерґей бебевх! на землю.

Скочив я вперед, обертаюся до Ґерґея, а мотику держу обома руками, готов боронитися аж до смерти. Бачу: Ґерґей лежить на землі, а кров йому з голови цюрком тече, біля ж нього стоїть підстароста Бжезінський та ще якийсь чоловік високий, рудий, по чужинному зодягнений, певно один із тих львівських німців. Німець той не рухався з місця, лише в мене очима ніби стрілив, так гостро і пронизливо глянув. А підстароста з келепом на мене садить:

— Бий, убий! — кричить.

Я відхилив голову перед келепом, бо підстароста мало не поцілив мене гострим кінцем, а тоді певно був би я не вийшов із того з життям. Одинокий мій рятунок був у втечі, тому лише стільки бачив мене Бжезінський, що йому треба було на розвалення голови, коли б його келеп був не хибив. Скочив я в ліс, утікаю що сили й духу. Чую тільки голоси: Лови, лови! але щораз дальше і слабше, аж цілком замовкло в лісовій глуші.

Впав я на землю, наче неживий від великого змучення, а мусів добре зімліти, бо не знав, що зі мною, так наче б я втратив життя й пам'ять. Як нарешті опам'ятався серед шуму дерев, окутаний нічною темрявою, не знав зразу, де я і що зі мною діється. Щойно по хвилині стануло мені перед очима все, що зайшло на поляні.

Пощупав я за пазухою, чи той викопаний мішечок маю ще, та вже майже не жалував мого клуночка зі святочним одягом і з чобітьми, який лишився на полянці. А то був увесь мій маєток. Та й заснув я смачно наче на найм'ягчій постелі.

Пригода з татарами

Коли я пробудився, вже дніло, а рівно з ранньою зіркою і в моїй бідній голові стало світати і тепер мені було ясно, що я наробив і яке нещастя сам на себе стягнув. Змовив я молитву і став роздумувати над своєю гіренькою долею. Та що більше роздумував, то більша тривога мене збирала, що я пічну тепер і який кінець прийде мені?

Вважай же ж, небоже, — так я собі говорив у думках — як ти тепер висиш і що тебе жде? Вбив ти Ґерґея — бачили тебе, як ти викопав Семенів скарб. Семен убив жида, ти вбив гайдука, обидва ви злочинці, обидва вбивники, а що гірше, обидва ви спільники і грабежі й убивства, бо кожна дитина в Кульчицях знає, що ви приятелювали. Семена вже викликали всюди і пішли за ним листи і до городів і до міст і до вояцьких станиць. Підуть тепер листи і за тобою всюди, а що буде як зловлять тебе? А певно зловлять, бо де ти втечеш, коли не знаєш ні світу ні людей? У темний льох насамперед кинуть, потім візьмуть на муки, а вкінці або повісять або кат мечем голову тобі зрубає, а може і почвертують тебе в Самборі на ринку. Куди ж тепер підеш і де голову склониш? До Кульчиць не вернешся ані до мами, ані на роботу до Солі не підеш, бо ти вже Процеві казав розповісти, щоб тебе там шукали і вже всі знають про це.