Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович. Страница 18

Цілі натовпи стояли побіля дротяної загорожі. За нею була воля. Тільки п’ять чи десять кроків усього — і воля!.. Але яка вона далека й недосяжна! Не один сміливець поплатився за неї життям, коли темної ночі намагався непоміченим пробратися попід загорожею в поле. Прошитий кулею з автомата чи розтерзаний собаками, він кілька днів лежав під дротом або далеченько за ним, ніби застерігаючи живих: “Коли хочеш жити, не лізь!” Та сміливці не переводилися, і майже щоночі заливалися в шаленому гавкоті дресировані вівчарки-людолови і зі сторожових веж лунали постріли.

У таборі було немало “доходяг”. Вони лежали всюди: в долинах і на горбах, посеред табору і попід дротом. І навіть біля самих воріт. Чомусь їх там було чи не найбільше. Може, тому, що “доходяги” збиралися тут в надії чимось поживитися або вийти з табору на роботу в поле. І, витративши на це останні сили, падали на землю і більше не вставали.

З ранку до вечора спеціальні команди підбирали мерців, вантажили на підводи і вивозили за ворота. їх звалювали в довгі глибокі ями, мов дрова, а потім — раз на кілька днів — засипали землею…

Над вогнищем шугнув холодний вітер, сійнув дрібним дощем. Я глибше натягнув на голову пілотку, заховав руки в рукава. Це ж саме зробив і Смольников.

Капітан дуже змінився. І раніше він, видно, не відзначався особливим здоров’ям. Був середнього зросту, худорлявий, з тонким обличчям, обтягнутим жовтуватою матовою шкірою, з прямим, зачесаним назад чорним волоссям. На високому злегка похилому назад лобі — глибокі залисини. Тоді він виглядав років на тридцять п’ять чи сорок… Тепер же згорбився, обличчя заросло бородою і вусами, під очима залягли темні тіні, а від носа — через обидві щоки — прорізувалися дві зморшки. Все це так змінило його, що капітан скидався на старого діда.

Все в нього було темне: колір шкіри, очі, волосся. І я не раз думав, як його прізвище — Смольников — влучно відповідає зовнішності. Весь темний, як смола…

Одна усмішка у нього була ясна, білозуба, але капітан в останні дні зовсім не усміхався. Був похмурий, заглиблений у свої думки…

Мені було важко на серці. Якась неясна тривога закрадалася в нього. Де Жердін?..

З того часу, як ми потрапили в полон, у цю страшну Хорольську яму, у нас з ним установилися товариські взаємини. Я не міг покинути його в біді, допомагав, як міг, і він оцінив це правильно — проникся до мене дружніми почуттями. Про Ніночку не згадували, хоча я бачив, що його, як і мене, її загибель страшенно вразила, і ми обидва мовчки страждали. Тому його останні слова: “Володю, пробач мені, сам знаєш за що” — не йшли з думки. Чому він так дивно подивився на мене? Чому саме зараз попросив пробачення?

— Іване Григоровичу, щось довго не повертається Жердін. Як би з ним чогось не трапилось… Піду пошукаю…

— І я з тобою, — підвівся Смольников.

Жердіна я побачив здалеку. Він стояв біля дротяної загорожі, лівою рукою, щоб не впасти, тримався за мокрий, обплутаний колючим дротом стовп, а правою — спирався на кийок. На нього ніхто не звертав уваги, а він напівзаплющеними очима уважно стежив за тим, що робиться за ворітьми.

Його рука ковзнула по слизькому мокрому стовпу донизу. Колючки, мабуть, кололи його в передпліччя, але він не міняв пози, мовби не відчував болю. Його обличчя і вся постать були спокійні, як у людини, що прийняла тверде, остаточне рішення.

Що він намислив?

Я рушив було до нього, та Смольников притримав мене, зробивши мовчазний знак, щоб я лишався на місці.

В цю мить заскрипіли ворота. З табору виїздила похоронна команда — три підводи, навантажені трупами. На мерців страшно дивитися — вони лежали на возах, як безладно накидані дрова. Вищирені зуби, покорчені руки й ноги, зарослі, худі, брудні обличчя… Зараз їх скинуть у рів тут же, за табором, і черговий офіцер довго стоятиме над обривом і дивитиметься, чи не ворухнеться котрий. І якщо хтось із них виявить найменшу ознаку життя — хлипне ротом чи конвульсивно махне рукою, — куля із пістолета прикінчить його.

Підводи виїхали, але ворота залишилися розчинені. В них ввійшло п’ятеро: попереду Чума, за ним — офіцер-есесівець у шкіряному пальті у супроводі двох солдатів і перекладача. У руці Чуми — замашний дубовий кийок, яким він прокладає дорогу серед натовпу.

— Чума йде! Чума йде! — лине крик попередження, і кожен намагається втекти з дороги, щоб уникнути зустрічі, яка може обернутися каліцтвом або смертю.

Чума, нескладний, худорлявий, вухатий, йде поволі, і на його довгастому обличчі грає самовдоволена посмішка. Він явно втішається тим, що перед ним розступаються тисячні натовпи “унтерменшів”, [2] як він називає полонених.

Чума пильно приглядається до зарослих облич, до запалених очей. Іноді зупиняється, пальцем киває полоненому, щоб підійшов, щось розпитує через перекладача. І тоді полонений або повертається у натовп, або один з поліцаїв виводить його з цегельні. Жоден з відібраних назад не повертався, тому утвердилася думка, що їх розстрілюють.

Жердін не тікав. Навпаки, коли всі відхлинули від воріт, він, пропустивши Чуму, ступив кілька кроків назустріч офіцерові. Той повернув до нього голову і зупинився, напевно, гадаючи, що полонений хоче звернутися до нього з проханням. Але Жердін раптом різко заніс над собою кийок і з усієї сили, яку мав, двічі уперіщив есесівця по голові. Тон зойкнув і впав, заюшений кров’ю.

В ту ж мить, поки солдати вовтузилися зі своїми рушницями, з сторожової вежі ударив кулемет. З-за дротяної загорожі затріщав автомат… Прошитий кількома кулями, Жердін упав на землю. З його руки випав кийок.

Солдати підхопили офіцера попідруки і понесли до караульного приміщення. Кулемет на вежі замовк: кулеметник боявся влучити в своїх.

— Ферапоня! — скрикнув я розпачливо.

Смольников затулив мені рукою рота, зашипів:

— Тс-с-с! Почують — уб’ють! — і потягнув від воріт.

— Навіщо він зробив це?

— Я розумію його… Він свідомо пішов на смерть, щоб розв’язати нам руки! Щоб ми тікали, — відповів Смольников.

— Такою ціною!

— Він був приречений… Газова гангрена — теж певна смерть! І він знав це. Тому й не хотів відтягувати… До того ж умерти від кулі легше, ніж від гангрени. Він свідомо пішов на такий крок — заради нас і заради себе…

Минали безконечно довгі й страшні дні й ночі. Ми наполегливо шукали шляхів до втечі, але не знаходили. І нас поволі почав огортати відчай.

Сили танули, насувалася глибока осінь, а там не за горами й зима. Що робити?

Одного разу над табором прошуміла сильна злива. Почалася вона опівдні й тривала до вечора. Холодні дощові потоки аж сичали й шкварчали, вдаряючись об тугу, вщерть напоєну вологою землю. Хто був спритніший, той заховався під дахом навісу, котрий, одначе, не міг вмістити есіх. Більшості ж довелося приймати небажаний душ під відкритим небом.

Ми зі Смольниковим промокли до нитки і, цокаючи зубами, стояли під високим обривом, де не так дошкуляв поривчастий вітер, і дивилися, як серединою глинища з ревом котив бурхливий потік рудої води. Він сердито пінився, клекотів і стрімко мчав донизу, в яр, порослий чагарником і бур’янами, риючи на своєму шляху глибокий рів.

— Гляньте, Іване Григоровичу, — прошепотів я, вражений несподіваним відкриттям. — Попід дротяною загорожею вже можна пролізти… Аби тільки вода спала…

Смольников стиснув мені руку. Очі його заблищали радістю. Справді, там, де в два ряди стояли соснові стовпи, обплутані густим мереживом колючого дроту, вода котилася так шпарко, що прорила попід загорожею глибокий рівчак. Ним можна було не те що пролізти — пройти на повен зріст.

— Вода нам не страшна — все одно мокрі, — відповів схвильовано Смольников. — Діждатися б тільки ночі! Та щоб німці не помітили і не загородили ту лазівку, яку так несподівано приготувала для нас природа!