Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович. Страница 3

Бемкнув на пероні дзвін. Паровоз подав протяжний сигнал — і поїзд рушив.

“Куди ж везуть? Куди ж везуть?” — билася тривожна думка.

Над Німеччиною, що в страві ждала неминучої і грізної розплати за злочини фашистів, стояло жарке літо 1944 року.

День 20 липня видався ясний, сонячний. На небі — ані хмаринки. Вже з самого ранку почало припікати. У широкій хрещатій улоговині, де щільно компактно розташувалося середньонімецьке місто Ейзенах, не відчувається ані найменшого подиху вітерцю, що остудив би розпашіле тіло. Якщо така спека о дев’ятій годині, то що ж буде в післяобідній час?

На просторій, з десятками колій, станції — сотні людей. Кого тут тільки немає! Невільники з усіх кінців Європи, підстаркуваті німецькі робітники, молоденькі солдати з підготовчих команд, підлітки з гітлерюгенду, навіть поважні домогосподарки у темному вбранні… Окремо, в самому центрі, насупроти розтрощеного бомбою вокзалу, під посиленою вартою працює команда в’язнів концтабору.

Володя і Куц з важкими совковими лопатами в руках стоять на обочині і не поспішаючи кидають на носилки суху землю, змішану зі щебенем.

У Куца на обличчі радість. Він оглядає густо подзьобане бомбами широке залізничне полотно станції і тихо каже:

— Молодці американські й англійські хлопці! Оце влучили! Жодна бомба не пропала даремно!.. Так прицільно можна бомбардувати тільки тоді, коли тобі не заважають ні винищувачі противника, ні зенітна артилерія… Ну, це й зрозуміло: майже вся бойова техніка фашистів там, на Східному фронті, воює проти нас… Бач, як точно зроблено: переорали всю станцію від семафорів до семафорів, а потім пройшлися ще й упоперек — знищили кілька житлових кварталів і якийсь великий завод…

— Авіаційних моторів, — підказав Володя, — знаючи німецьку, він уже встиг дещо почути від німців.

— Авіамоторів? — знову зрадів Куц. — Ото добре! Спасибі ще раз союзним льотчикам — без моторів сидітимуть фрици на землі!

Справді, руйнування у місті були серйозні. У ніч з 19 на 20 липня, повісивши потужні “ліхтарі”, американці й англійці висипали на Ейзенах сотні важких бомб. Дощенту було зруйновано завод авіамоторів, усі прилеглі до нього житлові квартали, пекарню, водокачку, багато магазинів, а також залізничний вокзал і, що для німецького військового командування найприкріше, всю велику станцію, яка налічувала десятки колій. Було перерізано центральну магістраль, що з’єднувала два головні німецькі фронти — Східний і Західний. Сполошився генеральний штаб. І не дивно — раптово була втрачена можливість швидко маневрувати резервами між Східним фронтом, що тріщав і розвалювався під могутніми ударами Червоної Армії, і Західним, відкритим півтора місяця тому союзниками у Франції.

Ця важлива воєнна обставина і врятувала хлопців — новачка і Володю Булатовича — від швидкої і невблаганної розправи. Нушке просто не мав часу. Керівництво концтабору одержало наказ якнайшвидше привезти в Ейзенах півтораста в’язнів для ремонтних робіт. Потрібно було встигнути на поїзд. Ось чому поспішав блокфюрер…

Від самого приїзду в Ейзенах Володя не спускав з Нушке очей. Тривога не полишала його. Він дуже добре знав злопам’ятний характер блокфюрера і розумів, що той не забуде надзвичайного випадку в бараці. Однак нічого підозрілого не помічав. Все було так, як звичайно. В’язні поволі коливалися, удаючи, що завзято працюють, хоча насправді кожен намагається зробити якомога менше. Есесівці, навпаки, метушилися, штурханами й окриками підганяли тих, хто, на їхню думку, працював погано. Лютували капо й блокфюрери:

— Льос! Льос! Давай! Давай!

Сонце підбивалося все вище й вище. Посилювалася спека. Хотілося пити, а ще дужче — їсти. Про те, щоб погодувати в’язнів, не було й мови.

— Давай, давай! — тільки й чулося довкола.

Величезні вирви заповнювалися поволі. Не вистачало землі, щоб засипати їх, — під час вибуху вона десь розлетілася, розвіялася, і тепер доводилося носити з узбіччя. Це недалеко. Та спробуй ходити з важкою ношею через розбите, потрощене залізничне полотно! Всюди ями, стирчать погнуті, розірвані рейки й шпали. Сновигають, дещо роблячи, а частіше — нічого не роблячи, сотні невільників, яких зігнали з навколишніх таборів…

Володя й Куц, спотикаючись, несуть носилки з землею. Майже біля самої вирви на них налетів Нушке — вперіщив Володю бичем.

— А-а, це ти, кривавий собако! Проклятий лінивцю! Російська свиня!.. Тобі не пощастило обдурити мене! Я все знаю!

В’язні зупинилися.

— Я вас не обдурював, пане блокфюрер! — вигукнув Володя, зрозумівши, що хтось розтлумачив есесівцю значення слова “подлец”.

— Заткнися! — І Нушке почав щосили лупцювати в’язня палицею. — Ось тобі на! Це — завдаток! А розплата буде в таборі!.. Я там поясню тобі, мерзотнику, різницю між вашими паршивими словами!.. Брудна свиня!

Володя відсахнувся. За вухом потекла кров. Держаки носилок вислизнули з рук. Суха земля з шурхотом розсипалася.

Червонопикий, розпарений на сонці Нушке загорлопанив ще дужче:

— Оце так ви працюєте! Ледарі! Недолюдки!

Нові удари посипалися на голови обох в’язнів. Довкола них почав збиратися натовп. Десь узявся стрункий моложавий генерал, — у вічі всім упали його червоні лампаси, — зупинився перед знавіснілим блокфюрером, запитав, не підвищуючи голосу:

— Що трапилося?

Нушке від несподіванки дурнувато закліпав віями, виструнчився. Видно, ніяк не сподівався побачити тут таке високе начальство. Почав щось пояснювати.

Не ждучи, чим закінчиться їхня розмова, хлопці схопили носилки й притьмом кинулися геть. Зупинилися аж на узбіччі, біля чималого гурту дівчат і хлопців з пришитими до рукавів позначками “Ost”, тобто “Схід”. Це були радянські люди.

— Чого він так розлютувався? — спитав Куц, який з усіх вивержених блокфюрером слів уторопав лише кілька лайок і прокльонів. — Який його гедзь укусив?

Володя смугастим рукавом витер на шиї кров і, відчуваючи в грудях якусь бридку нудотну млявість, тихо відповів:

— Йому хтось уже розтлумачив значення слова “подлец”…

— От як! Що ж тепер буде?

— Що буде? Можна здогадатися… Повернемося до табору — знущатиметься доти, доки не зажене на той світ! Або й відразу пристукне…

Йому стало зовсім погано. В голові гуло, ноги тремтіли, підламувалися, і він, щоб не впасти, важко опустився на сухий, всипаний дрібним щебенем насип.

— Що тобі? — кинувся до нього Куц.

— Минеться… Просто Душогуб на цей раз торохнув по черепку сильніше, от і замакітрилося, — прошепотів зблідлими губами Володя і несподівано знепритомнів.

Отямився від того, що хтось бризкав на обличчя водою.

Він розплющив очі і побачив дівчину, яка, схилившись над ним, підносила йому до рота бляшану пляшку. Здалеку, мов з туману, долітали її слова:

— Пий, пий! Зараз тобі стане легше…

— Ти хто? — спитав Володя.

— Я Таня, — спокійно відповіла дівчина.

— Таня?.. Отже, наша… землячка… А я Володя… Володимир…

— От ми й познайомилися, — сказала Таня і дістала з кишені сірої роби невеличкий шматочок хліба. — Ось на, з’їж! Ти дуже зголоднів. Та й дісталося тобі нівроку, я бачила…

Володя відкусив трохи, пожував. Смак хліба остаточно повернув його до тями. Він спробував підвестися, але Таня притримала за плече.

— Не поспішай… Спочатку з’їж!

Тільки тепер Володя зрозумів, що їсть хліб чужої, зовсім незнайомої дівчини, котра, мабуть, і сама голодна, бо аж світиться.

— Дякую. Більше не хочу.

— Їж! — суворо промовила дівчина, відсторонюючи його руку, а потім дістала хустину і промокнула за вухом кров.

Він пильно глянув на неї.

Невеличка, бліда, худенька, як і всі, хто опинився в фашистських таборах, вона не була красунею. З-під старенького вицвілого берета вибивалося біляве, коротко підстрижене волосся. Ніжна шия сиротливо, по-дитячому виглядала з широкого коміра недоладної, з чужого плеча роби, а в великих ясно-голубих очах зачаїлася туга.

Скільки їй — чотирнадцять, п’ятнадцять? Ще майже дитина, а горя, видно, бачила немало.