Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович. Страница 42

Старий держав онука за руку, ніби боявся відпустити від себе хоч на одну хвилинку. Та Янек і не думав пустувати або вириватися, ішов стомлено, маленький, блідий, мов восковий, разюче схожий на дідуся. Такі ж великі очі, високий лоб, довге русяве, майже лляне волосся, що хвилями облягло його гарну голівку, такий же, як у дідуся, гордий орлиний профіль…

— Нам теж ставати у чергу? — спитав Володя.

— Безперечно, — відповів старий і, делікатно, завченим рухом знявши шапку і нахиливши голову, відрекомендувався: — Професор Станіслав Глов’як.

Володя і Таня назвали себе.

— І що ж це буде? — допитувався Володя.

— Зараз привезуть вечерю, прошу пана…

— А хіба ми не підемо до табору?

— До якого табору, пане?

— Ну, там, на горі, біля дороги, є бараки серед лісу…

Професор сумно усміхнувся:

— Ті бараки не про нашу честь. Там живуть німці — інженери, техніки, охоронці. А гефтлінги ночують тут, у тунелях… Під землею…

— Під землею?! І що ж тут буде, під землею? Щось важливе, якщо нікого звідси не випускають?

Професор оглянувся, понизив голос.

— Це дуже небезпечне запитання, мій юний друже.

— Чому?

— Бо тому, хто цікавиться, що ми тут будуємо, есесівці зносять голови…

— Он як!.. Тоді нам ще дужче закортіло дізнатися, яку ж хитромудрію затіяли тут фашисти! Гадаю, не обсерваторію, щоб з-під землі спостерігати за небом?

— Ви майже вгадали, пане… Із цих тунелів будуть виходити в небо…

— Ну?

— Я більше ніц не скажу…

— Хай йому чорт, невже ви вважаєте нас за якихось донощиків!

— Що ви, що ви, пане! Такого у мене і в думці немає… Вам, росіянам, я вірю. Адже ви єдина сила у світі, яка може зламати і зламає, я в цьому впевнений, тоту махину. — І професор зробив красномовний жест у бік есесівців.

— Ну от, цього ви не боїтесь сказати, — швидко вставив Володя. — А ви ж знаєте, що за такі слова теж по голові не погладять…

— Ну, гаразд, панове, — здався професор і, оглянувшись, прошепотів: — Ви що-не-будь чули про “Фау-2”?

Володя зупинився.

— Безперечно. Це ракети, якими німці обстрілювали Англію. Так звана “нова зброя”… Невже ви хочете сказати…

Професор не дав йому закінчити.

— Ви відразу здогадалися, пане… Та я й не сумнівався у вашій проникливості, бо ви така інтелігентна людина…

— Отже, тут будується установка для запуску ракет, — замислено промовив Володя. — І хтозна, в який бік вони звідси полетять, — чи не на Москву?.. Або на Київ?.. 1 ми своїми руками повинні робити це?.. Гм…

Вони стали в чергу, і розмова обірвалася.

Кухарі вправно орудували ополониками, насипаючи у миски бруквяно-капустяну баланду. Незабаром більшість гефтлінгів, примостившись у кар’єрі хто де зумів, зосереджено сьорбали це пісне, солодкаво-нудотне вариво.

Таня й Володя сіли біля професора і його внука в дальньому кутку кар’єру. Заходилися їсти.

Ніхто з них не дивувався їжі, в якій плавали різні жучки та гусінь, бо верхнє листя капусти і брукви, з чого варилася баланда, не милося, а сіклося ножами і зі всілякою тією живністю кидалося в казан. Так робилося по всіх таборах для “східних робітників” та в’язнів концтаборів. Так було і тут.

За півгодини обід — він же й вечеря — закінчився, але в кар’єрі і далі панувала якась напружено-тривожна тиша. Біля входів у тунелі стало по два охоронці-есесівці з автоматами напоготові, у касках. Ще кілька есесівців проходжувалося по майданчику, де щойно стояли бачки з баландою. На чотирьох вежах, що здіймалися над дротяною загорожею, застигли кулеметники.

Сидячи на камені, Володя і Таня переглянулись. Щось назрівало. Але що?

Погляди всіх без виключення в’язнів були звернуті на ворота, де теж стовбичили мовчазні вартові.

Німа й гнітюча тиша зависла над Татрами. Тільки свіжий вітрець приносив далекий шепіт смерекових верховіть, та в передвечірньому голубому небі ширяв темнокрилий беркут.

— Дивись! — раптом шепнула Таня і показала на дротяні ворота.

Крізь них до кар’єру зайшов комендант Гольбах у супроводі двох охоронців. У петлицях новенької уніформи сріблясто блищали череп та літери “СС”. Чоботи начищені до блиску. При боці — пістолет. В лівій руці — рівненька ліщинова галузка. В одного охоронця під пахвою шахи, в другого — хлібина.

Володя не повірив очам: і тут Гольбах не розлучається з шахами? Це було так дико, так не в’язалося з усім укладом життя концтабору, що він здивовано глянув спочатку на Таню, а потім на професора Глов’яка. Але Таня тільки звела плечима, а професор і його внучок навіть не ворухнулися. Сиділи закам’янілі, як і всі інші в’язні.

Комендант ішов повільно, поляскуючи себе зрідка галузкою по халяві, і красивими очима ласкаво поглядав на гефтлінгів, котрі, мов кролики, заворожені удавом, злякано стежили за ним.

Посеред кар’єру, на невисокому підвищенні між коліями, він зупинився. Тут стояла велика кам’яна брила у вигляді куба — щось на зразок стола. Обабіч неї — дві менші, ніби стільці.

— Ну, хто сьогодні хоче зіграти зі мною партію в шахи? — голосно запитав комендант.

Кар’єр мовчав.

— Може, хтось із новеньких?.. Хто хоче виграти хлібину? Цілу хлібину! Справжню. Не ерзац!

Один з охоронців підняв над головою чималу, кілограмів на півтора, а то й на два, довгасту буханку, що виблискувала проти сонця засмаженою рум’яною скориною.

— Ох, чорт! — Володя проковтнув слину. — Яка спокуса! Відразу два кілограми!.. Ти чуєш, Таню?

Таня схопила його за рукав.

— Не сунься в воду, не спитавшись броду!

Але той уже підвівся.

— Я хотів би спробувати…

По кар’єру пронісся легкий шум. В’язні витріщились на хлопця, як на божевільного. Професор Глов’як злякано вигукнув:

— Куди, пане?.. Чекай!..

Та Гольбах уже помітив Володю, і його красиві очі злегка примружилися. Він попрямував до нього.

— А-а, це ти? Гадаєш, виграєш? — спитав лагідно, навіть приязно.

— Так, гер комендант, — відповів Володя.

— А ти знаєш умови, на яких я граю тут у шахи?..

— Звичайно, гер комендант, перемагає сильніший і одержує винагороду — хлібину… Мені хотілося б, щоб це був я!

— Он як!.. — В голосі Гольбаха прозвучали ледь вловимі глузливі нотки. — Але ж ти не знаєш умов! Я поясню їх тобі і всім, хто ще не знає. Так от: виграєш — одержиш буханець хліба, програєш — кулю в потилицю! Така тут ставка!.. Це тобі не Київ… Ти зрозумів?

Володя зблід.

— Це несправедливо, гер комендант, — сказав він тихо.

Гольбах засміявся. Легко, весело. У нього були рівні, білі й чисті зуби. І сміх був дзвінкий і безпечний.

— Ха-ха-ха! Чудесно!.. Ха-ха-ха!.. Ну, Володья, ти повинен знати, що тут цар і бог, як ви кажете, я!.. Я!.. Що справедливо і що несправедливо — вирішую я! Чому ж несправедливо?.. Я маю хліб, і, якщо програю, віддаю його тобі, а ти не маєш нічого, крім життя… Тож віддаси мені своє життя, коли програєш… Логічно? Безперечно, логічно. Отже, ми будемо грати… — І він повернувся до солдата: — Гей, Карл, розстав шахи!

Той швидко розкрив шахівницю і, примостивши її на кам’яній брилі, розставив фігури. Одну з менших брил, що правили за стільці, накрив білосніжною, добре випрасуваною хустинкою, яку обережно вийняв з нагрудної кишені солдатського френча.

Тут усе було передбачено.

— Прошу, — Гольбах галузкою показав на імпровізований стільчик. — Відмова вважається за поразку. Нічия — ми квити.

Володя мовчки вийшов на середину і сів. З протилежного боку сів комендант.

Ніхто з в’язнів не підвівся, не підійшов. Усі заклякли на своїх місцях, — видно, сувора дійсність привчила їх до цього. Тільки найближчі повернули голови, прикипівши поглядами до шахівниці, на якій вишикувалися чорно-білі фігурки.

Таня, професор Глов’як і Янек завмерли теж.

Гравці швидко провели розиграш. Володі дісталися чорні.

Гольбах задоволено хмикнув і походив королівським пішаком.

— Ну, Володья, як у вас кажуть — гора з горою не сходиться? А ми от зійшлися… Не сподівався?