Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович. Страница 48

Допомагаючи одне одному, вони видерлися по крутому схилові на гору. Тут, по дорозі, в напрямку есесівського табору, бігло кілька повстанців. У двох чи в трьох — автомати. Хтось вигукнув:

— За нами! Прикінчимо фашистську нечисть! Вперед!

Володя і Таня побігли за ними.

Табір було вже розгромлено. На подвір’ї лежало кілька мертвих есесівців. Двері в бараках розчинені навстіж, вікна — теж. Лунали схвильовані, радісні голоси сп’янілих від щастя і волі людей, котрі заглядали в усі закапелки — чи не заховався там, бува, якийсь фашист?

Володю зустріли радісними вигуками:

— О-о, наш герой! Живий!

— Наш Капабланка!

— Молодчина! Твій подвиг підняв нас усіх!

До Володі підійшло троє з автоматами: кремезний русявий молодик з добродушним російським обличчям, високий худий чолов’яга, що лопотів щось по-французьки і намагався обняти на радощах Володю за плечі, і поважний вусатий поляк, у якого весь час зривалося з язика “пане”, “пане”…

Кремезний виструнчився, по-військовому доповів:

— Ми перемогли! Жодного есесівця не лишилося!.. Правда, й нашого брата вони поклали багато.

— Пораненим допомагають?

— Так, перев’язують санітари.

— А де ж Гриценко?

— Гриценко загинув… У мене на очах, — сказала Таня.

— Загинув! — вигукнув вражено Володя. — А інші комітетчики?

— Я один залишився, — сказав кремезний. — Інші або загинули, або поранені… Та й було нас усього п’ятеро.

— Як тебе звати?

— Сержант Удінцев.

— Що ж будемо далі робити, сержанте? Наші офіцери серед вас у таборі були?

— Наскільки мені відомо, один Гриценко… Ми всі горнулися до нього… А що робити… — він розвів руками.

— Я лейтенант Булатович.

Сержант зрадів.

— Якщо ти лейтенант, то й наказуй, що робити… Гадаю, бити фашистів.

— Правильно, товаришу сержанте!.. Тоді — збери усіх людей. Гуртом вирішимо, що робити.

Тут втрутився поляк.

— Пане лейтенанте, хочу презентувати вас…

— Презентувати? Мене?.. Чим?..

Поляк зняв з шиї автомата.

— Ось… машіненгевер… тобто автомат по-вашому. В бою здобув… Беріть, пане товажишу! Ви лицар! Він належить вам по праву!

Володя потиснув руку полякові.

— Дякую, товаришу! — і глянув на Удінцева. — Ну ж, поклич людей!

Удінцев хвацько виструнчився і раптом дзвінким сержантським голосом подав команду:

— Шикуйся! — і простягнув праву руку в бік рівного майданчика.

Гомін відразу затих. Потім один по одному в’язні вишикувалися в напрямку, вказаному сержантом.

— Рівняйся! Струнко! — і, коли всі завмерли, додав: — Товариші, від імені підпільного комітету слово надаю лейтенанту Булатовичу. Прошу!

Володя став перед строєм. Обвів поглядом людей у смугастих робах і таких же шапках.

Сонце, що сідало за обрій, золотило їхні щасливі очі.

— Товариші, вітаю вас з перемогою! — сказав Володя по-російськи і відразу ж для тих, хто не розумів російської мови, переклав по-німецьки. — Ми вийшли з пекла! Ми маємо в руках зброю!.. А що далі?

Стрій мовчав.

— Гадаю, у всіх у нас один шлях — боротися з фашизмом! До повної перемоги!

— Правильно! Правильно! — пролунали вигуки.

— Часу, щоб дебатувати, у нас немає. За годину—другу сюди нагрянуть німці. Тому говоритиму коротко. Я пропоную з тих, хто добровільно бажає зі зброєю в руках нищити фашистів, створити партизанський загін… Хто за це — два кроки вперед! Кроком руш!

Стрій зламався. Спочатку виступила більша частина колишніх в’язнів, всі ті, хто розумів російську мову, потім до них приєдналися інші. У багатьох була зброя.

— Товариші! — знову сказав Володя. — За півгодини нас не повинно тут бути… Ми відступимо в гори. Але цей відступ треба провести організовано… На правах радянського офіцера беру командування на себе. Слухайте мій перший наказ. Сержантові Удінцеву взяти скільки потрібно людей і винести в безпечне місце всіх поранених товаришів. Решті — забрати зброю, харчі, одяг. Не залишати нічого, що б могло знадобитися нам у майбутньому! Збір через двадцять хвилин біля кар’єру. Вирушаємо через півгодини. Виконуйте!

— А що робити з табором? — спитав хтось.

— Спалити! Нічого не залишати фашистам!

— Обережно! — пролунав чийсь голос. — Тут поблизу, в льосі, — вибухівка! Тол! Щоб не трапилося лиха!

— Вибухівка? — Володя на мить замислився, потім глянув на Удінцева. — Товаришу сержант, тол забрати і висадити штольні в повітря!

Всі розійшлися. Одні виносили з погреба ящики з вибухівкою, другі зі складів і з кухні харчові припаси, треті набивали в лантухи одяг, взуття, ковдри…

Володя взяв Таню під руку.

— Ти ще не розучилася працювати радіоключем?

— Ні, — Таня здивовано глянула на нього. — А хіба…

— Тут є радіорубка… Якщо хлопці не перетрощили апаратуру… У тебе коли призначено зв’язок?

— Кожного дня о шостій ранку і о дев’ятій вечора…

— Ну, ось за п’ять хвилин дев’ята… Ходімо!

Радіорубку вони знайшли відразу — по радіощоглі, піднятій в кінці бараку. Це була невеличка кімнатка — ліжко, полик, стілець. На столику — польова армійська рація, на підлозі, в кутку, — живлення.

На стільці, схилившись грудьми на стіл, непорушно сидів радист. Навушники сповзли з голови, і з них безперервно неслося тривожне — пі, пі, пі!.. На спині — три червонуваті плями від автоматної черги.

Володя зіштовхнув його на підлогу, подушкою витер стіл, підсунув ближче стільця.

— Сідай, Таню!

Таня наділа навушники, лівою рукою крутнула ручку настройки, праву звично поклала на ключ радіотелеграфа.

І пішли — через гори й долини, через ріки й поля — на рідну землю невидимі сигнали… Та, та, та-та-та!.. Та, та, та-та-та!..

— “Сокіл”, “Сокіл”! Я — “Горлиця”. Ти чуєш мене?.. Прийом!..

Кілька хвилин навушники мовчали. Потім раптом щось у них тріснуло, загуло — і полинуло швидке уривчасте ткання: пі, пі-пі, пі, пі-пі!.. “Я “Сокіл”… Вітаю тебе, “Горличко”, з першим сеансом… Вітаю тебе, “Горличко”… Вітаю…”

Таня схопила олівець, швидко записала ці слова на аркушику паперу і щасливими очима глянула на Володю. В них бриніли сльози.

Рідна земля озвалася до них!

Рідна земля…