Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена. Страница 28

Чоловіки ненадовго зупинилися кроків за двадцять, про щось сперечаючись. Суперечка перейшла на крик. Відтак почувся постріл. Звуки бійки й чийогось падіння на землю. Потім іще крики, після чого вся метушня почала віддалятись і затихла.

Редька з Дордже ще певний час лежали мовчки. Редька зосереджено спостерігала, як високою сухою травинкою повзе червонявий жучок, думала про те, звідки тут така густа, хоч і торішня, трава, і чи не змилили вони серед ночі, скинувши висоту — от тут би аскетичні кози вже не мусили випорпувати корінці для виживання, хоча, з іншого боку, може, вони там, у себе в селі, все апетитне сіно виїли, коли ще звірі говорили. Дивні думки навідують людину, в котрої над головою секунду тому грянув постріл. Ну і ще запах. Запах вибіленої вітром трави і запах долоні Дордже. Щось дуже смутно це їй все нагадувало. Але, як у кожному випадку стандартного дежавю, згадати було нічого.

Дордже прибрав долоню.

— Далбайоби.

— Ой, лєначька, ти матюкаєшся? — Редька звелася на ліктях. — А шо такоє? Хто то був?

— Конвоїри твої. З тюремної лірики. Без собак просто. Зато стріляли.

— В кого, в нас?!

— А в тебе є дірки в голові?

Редька з цілковитою серйозністю обмацала собі голову:

— Нема ніби.

— Дивно. Але вже.

— Ой-ой. Ти впевнений, що то за нами?

— Ну, хіба що в червоноволосого солдата є брат-близнюк, що теж не проти погратися з хною. А з ним і двоє інших наших знайомих — добре виспались, потягушки, як ти кажеш, поробили, і тільки тривожне питання застигло в очах: «Де наш снікерс? Де Наш Снікерс?!»

— Та ну… Ми ж ішли до сходу сонця майже.

(Чи не йшли? Снилась їй жінка з кільцями, сплячі рододендрони й доісторичні коріння дерев, між яких добре спати, чи було те все наяву?)

— Ми то йшли. А вони під’їхали, — спростив все Дордже. — Не для краси ж у них джипи-махіндри. Сюди, правда, вже ніжками прийшлося чеберяти, от вони і розізлилися. Аж той рудий орла застрелити хотів.

— Орла?! Мудак!

— Ага. Навіть колеги йому це сказали. Тільки не з любові до дикої природи, а бо прикмета погана дуже.

— І… і шо? Попав?

— Нє-а. — Дордже і собі тепер позіхнув. — Не попав. Хорошої масали бабця заварила. А тепер давай і ми поспимо. Сюди вони вже навряд чи повернуться.

З гострих білосніжних гімалайських шпилів на виднокраї хтось ніжно здував мережаними хмарками свій древній сніг.

23

— Серце крається при висипанні наших дорогих пожиточків… — бідкалася Редька. — Пропало стільки всього, нажитого непосильним трудом…

Дордже мовчки викладав речі зі свого наплічника. Треба було все ергономічно перепакувати й порадитися з джіпіесом, як і куди йти далі.

— Айпод є! Халілуйя!!! — Редька й сама забула, як запопадливо пхала його в кульок із трусами-шкарпетками від моральних злодіїв подалі.

— Головне, що не свиснули спальники. Їх точно тут не купиш ніде. А перти на собі місцеву ковдру ми ще не зовсім готові…

— О. «Молескін». — Редька хапнула чорний блокнотик із купки речей Дордже і, до того як він встиг щось помітити, відкрила його й прочитала перше, на що натрапила:

— «Зорі й ніч теплі. Я сиджу перед відкритим вікном. Пахне павутинням». Це шо?

— Віддай. — Дордже несподівано зашарівся. Смикнув блокнот у Редьки з рук.

— Тю. Ти шо, дєвучка-тінейджер? — знизала плечима вона. — Чо стидаєшся? Шо хтось прочитає твій щоденник чи твої аналізи снів, не знаю, чим ти там попускаєшся. Мені взагалі блокнотик просто сподобався. Давно такий хотіла.

— То бери, — ще більш несподівано випалив Дордже. — Тільки дай-но вирву з нього дещо. І, якщо буде потреба в папері й нотатках, даси мені користуватися. Ненавиджу робити електронні записи.

Редька знову знизала плечима.

— Яка щедрість. Не відмовлюсь звісно. Виривай і віддавай.

— Добре. Ввечері займуся цим. Щоб, знаєш, акуратно. Тут сторінки прошиті.

«Дива якісь із хлопцем, — подумала собі Редька, — скільки шуму за блокнотик і ніч таку місячну, зоряну, ясную…»

Далі Дордже на півгодини засів із мапами і джіпіесом, роблячи помітки просто на полях картографічних виробів, а не в блокноті. Редька посилено робила вигляд, що тримає все під контролем, а сама тупила над мапами, як у школі над задачами з геометрії. Хотілося спати і їсти, навіть не ясно, чого більше.

— Згущоночки би зараз соснути прямо з баночки… — позіхнула Редька. — І з бубликом.

— Ти здивуєшся, але згущоночку знайти в нас шанси є. — Дордже позгортав карти. — Тут тільки з таким молоком чай і роблять. Там, де роблять чай із молоком.

— Ну тоді пішли. — Редька врешті заштовхала все своє до наплічника. — Шось він, блін, ніфіга й не полегшав. Абідно, да? Може, вони свій кримінальний кодекс зашили в дно?

— Ага. Тільки нема в них тут кримінального кодексу. — Дордже вдягнув свого наплічника. — Принаймні не в нашій рідній каталажці.

— Сплюнь! «Рідній»…

Добрі три-чотири години вони підіймались вузенькою піщаною стежиною над прірвою, чиї краї підступно поросли густою соковитою травою. Цікаво, чи спокусився на неї коли-небудь котрийсь з оцих мулів, що ходять від села до села у дзвіночках і кольорових попонах, несучи на собі все, що можна уявити, від мішка з рисом до кольорового телевізора. Чи турист якийсь вирішив на такому трав’яному кущі перепочити. І чи не гепнув, бува, хтось із цих двох туди вниз, до зеленої петлястої ріки з таким камінням на берегах, як загублені очі велетнів.

— Як гуцули кажуть, коли сі довго дивити в берду, берда починає сі дивити в тебе.

— Точно. — Дордже зупинився й оглянув річкову долину. — Дивні скелі тут. На Латинську Америку схоже дуже.

— А ти там був?

— Був.

— В сраці був, гівно видів, — буркнула заздрісна Редька.

— Що-що? — недочув Дордже.

— Та так. Народна мудрість ще одна.

До села, здавалось, не дійти було ніколи. Й нічого так не подовжує відстань, як голод. Тільки-но вже Редька вирішила поз’їдати рештки печива, підозріло схожого на радянське печиво «До Чаю» (а що ж вживати після чаю? І коли вже хтось запатентує для поетичних натур «Печиво відчаю»?), як із гущавини, з котрої більш пристало б вигулькнути тигрові, вигулькнула крита неясною бляхою будочка. Там, правда, нікого не було, зате в глиняній пічці жеврів вогонь, а глиняну підлогу хтось недавно мазав.

— Прикинь, отак і живуть же?

— Як отак? — Дордже вже сам тепер чекав каламбуру.

— В первісно-общинному ладі. Хтось козу пішов заганяти, хтось дрова додому тягне, по дорозі мріючи про тєльман, як бачив у сусідньому селі, але поки натягав всього і наварив, от уже й ніч прийшла. Електрики немає все одно — який там тєльман, спи давай.

Десь внизу між зарослями бамбуку й чогось, що Редька ідентифікувала як тутешню липу, помножену на евкаліпт, сварилися верескливо мавпи.

— При цьому, — продовжила Редька, — такі вияви прогресу, як мобільний телефон, нічого тут не поміняли. Хіба що можуть тепер дзвонити-питати: «Альо, Гіві, ти не відєл маіх авєц?!»

— Цікаво, де вони ті телефони заряджають. Електрики нема, сонячних батарей також не густо.

— Ой, ну що ти вже придираєшся?

— Я не придираюсь, рибонько. Нам джіпіес би скоро зарядити треба. Дехто його виключити забув минулого разу. Чи в ігри грався?..

— Яка я тобі «рибонька», — знову буркнула Редька. — Рибоньок навіть в акваріумах кормлять.

Після десяти хвилин, здавалося би, геть запатланих джунглів, раптом таки постало село. Нічого схожого на забігайлівку з гарячою їжею в селі, правда, не було. Зате була ятка з сяким-таким крамом у самому його кількахатівському центрі.

— Ой, диви, яка біла морква! — Редька ще хвилину тому від голоду готова була облизувати хоч покинуті кимсь на стежці порожні пачки від макаронів. А тут тобі свіжина на прилавку! Алілуя.

— Морква? Точно. Давай тебе так і буду називати — Біла Морква. Благородно звучить. Ніби ти з племені індіанців-які вирвалася. Чи навахо. Залежить від твоєї відданості карлосам-кастанедам.