Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена. Страница 3

— Гарні ж, ге? Сама збирала, — стара схилилась над кульком, мало не запхавши в нього голову, і щось там видивилася особливе. Потім швиденько засунула туди руку і дістала здоровенне лапате вухо. Вишкіривши зуби, вона приклала його до свого і радісно забелькотала на всі боки:

— Альо! альо! альо! альо! Хто там лопотить?! Га? Я тебе не чую! Хто?

— Шо за… — почала було Редька.

— На, це тобі, — Баба тицьнула вухо їй під ніс.

Редька різко відсахнулась. Її аж пересмикнуло. Ровер із клунками перекинувся, і помідори покотились по землі врозтіч, із червоних стаючи картопляними.

— Та дідчу маму!… Чи ви, бабо, здуріли? — Редька зціпила кулачки і стала в грізну стійку бойового пацюка. — От я вам зара дам.

— Та ти ж не чуєш, небого, — скрушно хитнула головою баба, про всяк випадок відступивши на півкроку і сховавши вухо назад у кульок. — Ти геть нічого не чуєш. А Голос тобі хоч щось у снах говорить?

— Який, к бісу, голос? Я шо, на планокура схожа?

Редька сердито відвернулася і, нахилившись, заходилась збирати обліплені багном помідори. Вічно її гуманізмом хтось нагло користується.

— Слухай, дочко, дай-но сюди руцю — погадаю тобі трішечки, — улесливо ззаду защебетала стара. — Що було, що буде, що на серці, що на умі, все розкажу.

Редька через плече похмуро глипнула на навіжену, але та мала такий сердешний вигляд, що дівчина обернулася і її ліва рука мимохіть сама потягнулася назустріч брудній зашкарублій долоні старої. Лишень десь скраю майнула марна куца думка, що хвилину назад та долоня лапала мертве смердюче вухо.

Баба згорбилася над Редьчиною лівицею і почала щось швидко і беззвучно шепотіти, проводячи раз у раз скоцюрбленим пальцем по лінії долі й інших магістральних напрямках. Редька геть забула, що вона боїться лоскоту, натомість їй здалося, що стара трохи підросла і посвітлішала лицем. Потім баба замовкла і просто зависла, так і тримаючи спітнілу долоню Редьки у своїй сухій.

— Ну, що там? — Редька вже починала нервувати.

— А я звідки знаю. Я тобі що, дерматогліф якийсь? Ну, може, сердечко погулює, печіночка там…

Баба опустила голову, запхала руки кудись собі під поділ, витягла звідти довжелезну кістяну люльку, побитого роками й міллю, оздобленого нетутешніми майстрами капшука, і почала неквапливо забивати тютюн.

Цього було вже досить. Редька дозбирала помідори, поставила ровер на колеса й обурена поспішила геть із базару.

Коли вона вже відійшла було кроків на двадцять, у спину могутнім ударом різко гупнули глухі слова — аж крига приснула Редьці по жилах:

— Сім подвійних. Сім, а не шість. Сім, а не вісім. Розділи і вивчи їх. Постав кожну на місце і поверни пана в обитель його.

Поки Редька міркувала, почула вона ці слова насправді чи то було лише тільки бурчання в животі від голоду, помноженого на базарні запахи, геть з іншого кінця прокаркало:

— А краще, тікай, тікай, небого! Там вже видно буде…

Редька взагалі-то рідко чомусь сильно дивувалася. Звикла приймати за даність те, що речі, незбагненні для одних, виявляються життєвою нормою для інших. Хтось п’є рисове вино з трепетним серцем змії, щоб набути чоловічої сили, а хтось п’є тільки пиво певного середньокласового бренда, бо в дитинстві з реклами запам’ятав, що воно найліпше. Хтось їздить на Алтай до шаманів чи збирає вдома зворушливі лялечки вуду, а хтось дивиться про це страшні епізоди в серіалах, не наважуючись перемкнути на Діскавері-ченел. Хтось підкорює вершини гір, хтось сам їм підкорюється, хтось стрибає з парашутом, сплавляється білими водами, дереться на скелі, стрибає у водопади, а хтось гордо виживає в умовах кам’яних джунглів, зі скрипом і масою енергетичних затрат будуючи блискучу кар’єру. Ну або просто організовано їздить на екскурсію + шопінг — «прі условії пакупкі норкавай шуби на суму ат тисячі євро — бєсплатнає праживаніє» — тут також треба мати хист…

— Нє, ну це в мене, канєшно, максималізм уяви, — припустила собі Редька в стилі Соні. — Але слово «дерматогліф» мені точно не причулося. Треба глянути у Вікіпедії, що воно точно таке.

Знайшлася «дерматогліфіка»:

— Дермо… видовбую, вирізьблюю, — вголос прочитала Редька. — Розділ морфології людини, те-те-те… шкірний рельєф долонних і підошовних поверхонь, де шкіра, мгм… папілярними лініями, що утворюють певні узори.

Редька зітхнула. Аби вона працювала в криміналістиці, а баба в судовій чи клінічній медицині, їм, можливо, і було би про що поговорити за чашкою какао в затишному морзі.

А що стара додавала про якісь там сім і вісім, Редька і не намагалася второпати, бо таки сумнівалася, що дійсно це чула, як і пораду тікати з протилежного боку.

— От же ж, курва, шаради. Я не любитель, кажу зразу. З японськими кросвордами — до Соні. А я в таке не граю.

І, виплюнувши покусаний олівець, Редька в той же час виплюнула з ним і думки про те, що свіжо було сталося, але якимсь чином — чи не низом живота — вона відчувала, що так просто ця історія не закінчиться.

3

Знову конверт на ім’я тата. В Редьки з ним були однакові ініціали, тож інколи, ще в дитинстві, було приємно фантазувати, що то саме їй приходять листи і листівки з далеких країн. Але Редька за все життя не отримала жодного паперового листа, самі лише електронні. Так що зараз, як і в дитинстві, щодня забирала з поштової скриньки пухкенькі конвертики й акуратно складала їх татові на письмовий стіл. Хоч якась із неї користь. Редька ще трохи посновигала татовим кабінетом, відкрила дубові дверцята бару в стіні, порозглядала пляшки з віскі й бурбоном різного ступеня спустошеності, кілька понюхала, з одної надпила, скривилася й вдоволено причмокнула. Так у дитинстві вони з Сонею цупили шоколадки в бабциній схованці. Кому ті шоколадки треба по кілька шматочків у день? Дайте всю й одразу. Щоби «поплохєло». І щоби довгообіцяний «задок злипся». Дорослі знають, як привчати дітей до здорового харчування.

Навсібіч від бару й сусіднього йому секретеру розходилися грубо тесані книжкові полиці. Любив тато цю стилістику — мішав антикваріат із грубими дошками, як має бути. На полицях, як і пляшки віскі, книжки теж відрізнялися ступенем старості й змістового наповнення. Був тут весь Гемінґвей в оригіналі, нелюбий Редьці Ґюнтер Ґрас, Умберто Еко, Марсель Пруст, Ортеґа-і-Ґасет, всякі-різні дерріди-лакани, «Золота гілка» Фрейзера, «Герой з тисячею облич» Кемпбела, купа книг з антропології, психології й будівельної інженерії німецькою, ряд кольорових альбомів із репродукціями світових художників різних епох (деякі з надгризеними чи засмальцьованими їх із Сонею дитячими пальцями сторінками), чотири полиці з нецікавою Редьці соціально-політичною тематикою, медичні атласи різних часів і ступеня науковості, Тибетська Книга Мертвих, всі томи Кастанеди, «Молот Відьом» Крамера і Шпренгера (а це чого?), «Подорож парижанки до Лхаси» Давід-Неель, потім «Золота книга українського застілля» поряд із опусом «Все авторитетные наколки» (а це йому хто впарив?), перекладений і оригінальний Мірча Еліаде, «Тотем і табу» Фройда, «Mysterium Coniunctionis» Юнґа і ще сила-силенна всього — навіть «Книга о вкусной и здоровой пище» була, брежнєвських, либонь, років. З кольоровими фотографіями гречки.

Шкода, що в тата не було на видноті ніяких його фотографій — Редька страшенно любила розглядати їх в дитинстві, коли бабця, начепивши окуляри, повільно діставала їх із закордонних татових листів — бо лазити самій у шухляди столу Редька благоговійно боялася. І тут, вже збираючись виходити з кабінету, Редька ще раз глянула на свіжий конверт. Очі вже звикли до півтемряви, і на білому папері — тепер вона це бачила, включивши бодай мінімум уваги — були не просто прізвище й ініціали. Там було її прізвище і її повні ім’я та по батькові. Конверт таки прийшов їй.

— Добрий день, привезли бляху… — ошелешено вилаялась Редька. — Шо за…

Вона казна-чого піднесла конверт до вікна, силкуючись побачити, що ж у ньому, не розкриваючи. Видно, в кожному з нас глибоко засіла роздута медіями параноя щодо сибірської виразки.