Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена. Страница 43

Вночі місцеві дітлахи з дикими криками бігали селом і дзвонили у дзвони. Редька подумала було, що то корів якихось переганяють запізнілих. Але Дордже, повернувшись від господині з кринкою гарячої води для лимонного чаю й гарячого душу, обіцяного при вході в цей гостинний двір, її потішив:

— Там сьогодні диявола виганяють з села.

— Диявола прям?

— Щось типу того. Злих духів.

— Ой мама. Знову.

— Так що не виходь надвір.

— Шо, вселиться шось?!

— Нє. Виженуть ще. Як я без тебе піду?

Редька трохи посміялася й таємно потішилася тим, що Дордже бодай якось окреслив свою до неї прив’язаність. Хоча, хто, як не він, напередодні говорив про те, що прив’язуватися не можна ні до чого: ні до власності, ні до місця, ні до людей, ні до тварин. Редьці було легко з власністю і з місцем — в неї не було достоту ні того, ні іншого. А з людьми і тваринами, то вже як коли. Зараз їй, наприклад, нестерпно бракувало рудого пса, що жив у них у Києві в дворі й щопівночі підходив під її балкон — безсовісна Редька якраз викидала з висоти всілякі м’ясні й жирні обрізки, плюс іще кісточки та інші недоїдки. Якось у травні під балконом, сполохавши пса, ненароком опинилася закохана парочка. Редька за звичкою й інерцією сипонула щедру пригоршню помиїв: да нє оскудєєт рука дающєго. Мати рідна, скільки було вереску й матюків від лебедів кохання! Всі довколишні пси солідарно вили й гавкали. Редька перелякано чекала, що от-от до неї вломиться перекривлений гопнік із телячими жилами на вухах і його розгнівана красуня з пофарбованим борщем на червоне волоссям. Борщу в той день лишилося особливо багато — бабця заходила, трилітрову банку принесла, в чергове забувши, що Редька не їсть густого у борщах і зупах із раннього дитинства. От котлети — то давайте, будь ласочка. Котлетою по голові навіть опівнічний рудий пес не отримає, не те що реготливо-вересклива білявочка. Але тоді пронесло — парочка не заявилася, видно, подумавши, що то вони якусь бабусю й розізлили своїм гормональним вуркотінням. Покричавши щось трохи про стару заздрісну суку і клімакс, юні закохані побили об стіну будинку свої пивні пляшки, (хлопчик ще посцяв у квітник, а дівчинка кричала екзальтовано: «Да, Льоша, правільна!») і пішли в травневу ніч слухати солов’їв і вдихати яблуневий цвіт. Рудий пес тоді з’явився аж під ранок. Встиг до приходу двірника.

— Ну що, ти в ванну? — вирвав її зі спогадів Дордже. — Чай уже заварився. Хай охолоне.

— Ага, — відповіла Редька, — здається мені, тут у них, крім яблук, ще родить обліпиха.

В темряві знову пронеслися дітлахи, калатаючи тепер ще й у порожні відра й репетуючи так сильно, що в жодного порядного духа не стало би сили їх слухати.

— Н-да. Обліпиха, яблука і чорти. А ти кажеш — земля не родюча.

Редьці вкотре хотілося понити і сала.

— Диви, — показувала вона Дордже округлий білий камінець із пурпуровими прожилками, — правда, подібне на корейку? На бекон. На підчеревину. На копчене сало з м’ясом і шкіркою, яку треба довго жувати.

— От тут філолога і видно.

— А чо філолога? — не дуже второпала Редька. — Просто бідну голодну Харитю…

— Ех, чулен по тобі плаче. — Дордже іронічно, втім, не без ніжності, глянув на Редьку.

— Чулен? — перепитала вона. — Чулан, ти хотів сказати? Темний чулан такий, куди в радянських віршиках запроторювали нещасних ляльок?

— Чулен, моя лялю — то практика, під час якої харчуються виключно екстрактами цілющих рослин і, власне, енергією мінералів — чогось же ти на них облизуєшся?

— Ну… — Редька мимоволі потерла зубами об зуби, уявляючи собі, як воно — жувати мінерали.

— Просто так значно простіше досягти зосередженості, не відволікатися на пошуки звичайної матеріальної їжі і, якщо хочеш, банально очистити організм.

— Це точно що очистити, — похитала головою Редька. — До табула раси. Кручє всякого гербалайфа… Ой, а як тут далі?

Те, що дотепер вона вважала дорогою між лисих кам’янистих пагорбів, зараз стало річкою. І, навіть якщо й не дуже глибокою, мочити ноги не хотілося. Напрямок, бажаний джіпіесом, був ясний, як весняна днина: тільки вперед і тільки з піснею нібелунгів.

— Джіпіес, май ес… — пробурчала Редька.

— О, тут є стежка догори. Бачиш? — Дордже вже показував кудись пальцем. — Видно, вода й сильніше підіймається. А мулів якось від села до села тягти треба.

Редька, уявляючи себе покірним завантаженим мулом, посунула вслід за Дордже догори. Важко було уявити, що там, десь далеко попереду, як закінчиться цей каньйонисько, ще стоятимуть якісь села й житимуть люди. Хоча їй, певно, через раз було важко повірити, що вони в цих місцях не одні.

— Пора вже звикнути й до дежавю, й до рюкзака, щоб він пропав…

Редька скривила болісну міну, але Дордже її не побачив — він впевнено просувався вперед по стежці, що вела їх на вузький, продовбаний ерозією і людьми, карниз.

— Нда. Зашибісь. — Редька збиралась плюнути вниз, туди де зміїлась підла річка, але, зваживши на висоту і забобонність, передумала, зітхнула й почвалала далі.

В деяких місцях цього карниза доводилося лізти ледь не навпочіпки — так низько нависала «стеля». Та ще й осипалася під пальцями глина з камінням, крихка порода. В добру погоду кам’яна пустеля мала виглядати надзвичайно красиво — від теракотового до сиво-фіолетового кольору скель, червоні прожилки по білому камінні, блискучі смужки кварців. Льодові вершини замість рамки, зелена ріка й чорне каміння внизу. Печери, видуті вітром у жовтих вертикальних стінах, як сотні очей допотопної тварини.

Все це заворожувало. Але явно не зараз. Зараз був тільки клятий пісок і трикляте каміння з-під ніг. Щоразу, коли нога ковзала вниз, не змігши переступити через чергову тріщину, Редьку кидало в піт. Спині ставало раптово жарко, а животу холодно. Одне втішало Редьку — у сезон дощів, коли тут усе розмито і чвакає, їм би точно настала глина.

«Як це романтично — закохані зриваються зі скель. І назавжди лишаються разом. Ага. Про нас би складали пісні. Якби знайшли, звичайно».

Раптовий порив вітру з піском зірвав із Редьки захисні окуляри. Вона на мить осліпла й втратила рівновагу. Заточилася, крикнула. Дордже, що йшов перший і страхував її, саме вчасно обернувся і схопив Редьку за руку, щоби та не погуркотіла слідом за окулярами й камінням, котре ще геть недавно нагадувало їй сало.

— Дякую! — прокричала вона, — в тебе не знайдеться запасних окулярів?

— Тільки для зварки!

— Для сварки?

— Для зварки!

Їм доводилося кричати через цей вітер. Редька все одно нічого не розуміла. Видимість ставала ще гіршою. Але тепер Редька вже боялася питати своє нудне «Ще довго?» Хто, як не вона, забезпечив цей розслаблений темп із повною сракою в пакеті?

— Ще трохи! — прокричав, ніби читаючи її думки, Дордже, і мало сам не зірвався.

Редька пам’ятала одне — якщо запанікувати, кіна не буде точно. Тому ліпше думати не далі за наступний крок і втикання палки для ходьби в непевну стежку на цій глино-скелі.

Внизу, під ними, раптом дуже чітко пролунав стукіт копит. Просто по річці через пориви вітру проскакало четверо вершників. Одним із них була жінка в пурпуровому одязі. Та ще й собака за ними то бігла, то пливла. Редька непевна вже була, чи то їй усе не привиділося. Промовчала і подерлася далі.

— Сядемо перепочити? — спитав Дордже. — Вже ніби рівніше буде.

Вони сіли. Важко було захиститися від вітру самими лиш наплічниками й капюшонами.

— Ну шо, ще сала хоч’?

— Хочу, канєшно. Хто ж його не хоче. Сиділа би собі вдома на диванчику під тєліком, наминала сальце з хлібом, часничком і бабциним борщем. Навіть би густе повиїдала від щастя. І серіал би з бабцьою дивилася, й не пікала б. І печиво «Марія», хоч який садист його придумав, теж би їла. З варенням, правда. — Редька майже солодко позіхнула.

І тут же у відкритий рот отримала пригоршню піску.

— Ого! — через посвисти вітру Дордже знову мусив кричати. — Давай таки ходімо! Тут серйозна буря намічається.