Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена. Страница 56

Думалося їй ліниво. Скоріш за все, журнал перекочував у це забуте статистикою село десь звідти ж, звідки й постер — із більш відвідуваного туристами Непалу чи й із Індії. Не тільки ж зерно і осінь із неї возити.

Самотня муха билася об завелику, як на тутешні вітри, шибу, заліплену подекуди пластирем. З вікна добре було видно довколишню колонаду скель, над якою, глузуючи з ув’язненої мухи, кружляли вічно вільні ворони. Так само самотній яблучний недогризок на довгому, застеленому брудною квітчастою шматою столі, пророкував якусь холодну пустку.

Редька аж струсила головою, щоби відігнати ці липкі й холодні передчуття. Відтак заглибилася в читання подробиць скандалу з нареченою губатого француза. Шахід Рок Стайл без тіні сексуальності хтиво посміхався згори.

52

Давно вже втративши рахунок дням, Редька тим більше втратила лік усім ґомпам і чортенам, що вони пройшли. Деякі — певно, більшість — лишалися для неї безіменними, складаючись у химерний калейдоскоп разом із горами, жіночим вбранням, смаками й запахами, інші ж наклеювалися прозорим цигарковим папером на стінки пам’яті, щоб ворохобитися у майбутньому тоненьким вітром туги за побаченим і пройденим. І тільки одиниці залишали слід, глибокий і хитромудро викарбуваний, як лицеві татуювання островитян із Океанії. Редька колись на «діскавері» їх видивилася й собі подібне захотіла. Добре, що підлітковий вік вчасно минув. Татуювання, шрами та інші декоративні каліцтва значно краще зберігаються у нас всередині.

— Це, певно, найстаріший храм у цих краях. — Дордже показав на пагорб, де височіла червона споруда. — Це якщо ти раптом стала любителем статистики.

— Мгм… — Редька втомлено зітхнула і скривилася. — Нам туди обов’язково?

— Ну, а як же фотографії для бабці і сестри?! — з переграним подивом обернувся до неї Дордже.

Редьку скривило ще більше.

— Гаразд, — здався він, — мені ще тоді, в селі, оті співочі тітки казали, що там їхній родич за храмом дивиться. Чайку нам зварить, розкаже, може, щось.

Зітхнувши, Редька ступила на стежку догори.

Розказав доглядач ґомпи небагато — був німим від народження. Зате молока і цукру в чай не шкодував.

Редька втягувала гарячу рідину з гучним присвистом і посміхалась чоловікові в кумедній шапочці з помпоном у відповідь.

— За легендою, Падмасамбхава і тут заховав свої священні скарби до кращих часів, — озвався з півсутінків сторожки Дордже. — От місцеві і вважають ґомпу Ґар наріжним каменем своєї спадщини.

— Ти шо, з путівника читаєш? — підозріло покосилася Редька.

— Щось типу того. Подейкують, цей храм старіший за знаменитий монастир Сам’є в Тибеті. Чула про такий?

— Та ну — старіший? Нє, не чула…

Дордже позіхнув.

— Щось сплячка нападає… так от. Коли у восьмому столітті в Дранангу за наказом Трісон Деуцена, знайомого тобі, до речі, за білими ганчірками на патичках (я ж правильно цитую?) короля з природою Бодхісатви, взялися будувати величний Сам’є, щоночі набігало активістів-демонів, щоб не лишити від будови й камня на камені.

— Ага. Заробітчан на них не було наших… — і собі позіхнула Редька, придивляючись до вилежаної бамбетлі просто біля пічки-боа. Це ж треба, колись би вона тікала від такого кусючого коца з овечої шерсті якнайдалі, а тут, ти ба — популярні вони. Редька солодко примружилась: та ще й сам Дордже цю тему задав у своїй Ляпцігській мансарді коцом із сувенірного базару в Косові… Очі Редьці злипалися, як перележалі на сонці мармеладки.

— Ще чайку? — прошипів їй на саме вухо Дордже.

Редька здригнулася.

— Печенька би до нього… З маслечком. Чи вареннячком. Ну-ну, так шо там із ганчірочками?

— Скручено в пробірочки, — передражнив її Дордже.

Редька глянула на нього скислим компотом: дотепно.

Дордже зітхнув і почав говорити інтонаціями університетського лектора: з паузами, щоб студенти встигли записувати, паралельно колупаючи в носах.

— Коли Падмакара на запрошення тибетського правителя прийшов у його володіння для допомоги спорудження храму в Сам’є, Трісон Деуцен відмовився першим скласти шану ґуру. Тоді Народжений з Лотоса всміхнувся і погодився… віддати шану не цареві, а його одягу. Тут одяг на гордому царі запалав, і цар покаявся. За легендою, після цього він приніс клапоть свого понищеного плаття Падмакарі в дар, як засвідчення покори і пошани. Звідси і йде традиція особливо дорогим гостям, духовенству і статуям у храмах на шию вішати білі чи жовті шарфи. Також ними зав’язують дзвони, ступи, чортени, дерева у високих та священних місцях — це все ти вже бачила сама.

— А з демонами що?

— Та нічо. Падма, як завжди, їх переміг. Ти що, перед тим все прослухала?

— Ну… — (Редька й рада була би зізнатися, що всі її думки «перед тим» зайняв колючий коц, але надто вже це відганяло би нелюбим їй арт-хаузом).

— Та ж послав Ґуру монахів із Сам’є, щоб побудували ґомпу саме тут. Зі ста вісьмома чортенами в комплекті.

— А-а. Молодці.

— Правда, — Дордже допив свій чай і зараз намагався вилити рештки солодкого конденсату в рот, — в життєписі Падми авторства Єше Цогял я цієї історії не зустрічав, а вона, кажуть, мала досконалу пам’ять… Ну але нашо піддавати сумніву те, в що вірять місцеві буддисти? Головне — що воно для них працює.

— Це точно. — Редька сьорбнула налитого чайку, думаючи тепер про згущенку в кількості цілої банки. — Це як у легенді про зуб Будди.

— В котрій із них?

— Ай, та ти знаєш. Коли стара мама попросила сина, що йшов чи то на навчання, чи на заробітки десь в Індію, принести їй звідти зуба Будди. Синок, як то водиться, все пропив-прогуляв, і вже дорогою додому згадав, що мамка якийсь сувенірчик замовляла. Ух ти, йоптіть — Буддин зуб! Роззирнувся він навколо, а попри дорогу такого добра валялося достатньо, взяв перший-ліпший чийсь зуб і поніс мамі. Мама рада, син хитрий. Скоро знову звалив на рік кудась, а коли вернувся, знайдений ним зуб…

— Стояв на вівтарі й світився, — закінчив за неї Дордже.

— Ну я ж казала, ти все знаєш.

— Та нє, вгадав. Інша версія була, що зуб за ним погнався і закусав до смерті.

— Ну, це моя би версія була… — захихотіла Редька.

— Ну а чия ж.

— Фух. Ми дурні якісь. Як тільки коло храму, так якась ржака. Пам’ятаю, як ми з подружкою в шостому класі заслужили на вічні муки — не могли зупинитися на похоронах одної старшої дівчини з нашої школи. Як на зло — всі сумують, плачуть, а ми дві корови ржемо, як псіхи, і нічого не можем зробити… Тупо без причини! Досі совісно.

Дордже зосереджено розглядав блискучу потилицю монаха-сторожа і, як їй здалося, безпардонно пропускав Редьчині слова повз вуха. Ну й нехай.

— Здається, нам пора? — Редька підвелася слідом за мовчазним і трохи блаженним доглядачем. Він, правда, спершу зібрав весь посуд і поправив коцики, і вже аж потім вийшов надвір.

— Мистецтво слухати, — іронічно помітила Редька, виходячи в сліпуче білий день, — явно не наша з тобою сильна сторона.

— А шкода. — Дордже на мить примружився. — Якщо хочеш почути щось справді важливе, треба спершу дослухатись. Але, схоже, тебе більше розважають діалоги самої з собою.

Сторож відв’язав від пояса гроно велетенських ключів. Редька думала, такі бувають тільки у кіно, та й то в дитячому. Пошарудів старезним замком, масивні двері зі стогоном провалилися у внутрішню темряву храму.

Редька привидом ковзнула всередину. Очі геть не хотіли звикати після яскравого денного світла. Доглядач і Дордже заходились простиратиися перед вівтарем. Редька тихо рушила внутрішнім периметром, тримаючись попід стінами.

Вдихала запах старих фресок, вогких тканин, просотаного часом дерева, і раптом в одному з кутів відчула щось настільки дивне, що аж спинилася, оторопівши. Щось наче пройшло крізь неї, пронизало на кілька секунд, і враз відпустило. Тільки потилиця задубла, поволі розповзаючись гарячими мурашками за мить.

— Присутність… — єдина думка, що прийшла до Редьки.

Тут ззаду підійшов Дордже. Вона дивно глянула на нього, але нічого не сказала. Він пройшов уперед.