Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена. Страница 81

Більш-менш вдовольнившись знайденим і з’ясувавши, що та, котра з чашею, вона точно Єши, і з чаші-капали, видовбаної з людської черепушки, попивається чи то кров, чи нектар мудрості, Редька полізла перевірити свою пошту. Чи не змінилися раптом які-небудь деталі грядущих перельотів абощо. Відтак глянула, що там за політична ситуація наразі в М’янмі, і, повагавшись, забила в пошук повне ім’я Дордже. Якийсь таки сидів у ній забобонний страх щодо благополуччя його королівства. Прогорнувши все більш-менш виразне, зітхнула з полегкістю:

— В Багдаді все спокійно, як під Жашковом…

Тут розпухла правиця нагадала, що не все: заболіла, як струмом вдарена. Редька повернулась до сторінки пошуковика і забила те, за чим, власне, в Мережу й полізла:

— Замочення в соленій воді.

Потягнулась усіма хребцями, скривилася, подула на руку, збігала, підставила її під зимну воду в душі. Тут у двері обережно постукали.

Редька, тримаючи руку, як підбитого голуба, відчинила.

— Ваша солена вода, мем, — чемно поклонився прислужник у картатому брунатному ґо і високих підколінках.

— Ага. — Редька, зітхнувши, показала йому, куди поставити блискучу металеву чашу з ропою. — З вами й хотів би, а не забудеш…

Служка, обережно тримаючи тацю з великою срібною мискою, чайником і малим пуделком, вочевидь, із тою самою сіллю, зайшов до кімнати.

Не поспішаючи, налив води в миску, насипав солі, почекавши трохи, перемішав її довгою ложкою, видобутою звідкілясь із-за пазухи свого ґо.

Редька, якось сомнамбулічно спостерігаючи за його рухами, вже майже забула про свій біль і солодко позіхнула. Як раптом вигляд солі, що розчиняється безслідно у воді, виштовхнув із надрів її голови тьмяну думку. Редька, сама того не помітивши, вголос запитала скоріше саму себе, ніж служку, хоч і проговорила це автоматично англійською:

— Ну і який сенс морочитися минулим, вирощувати ці кристали — сталактити, якщо все зникає у розчинниках часу?

Вона кисло глянула за темне вікно. Протяг ледь помітно ворушив на ньому важкі розшиті фіранки.

— Подібно, як кинута у воду сіль стає єдиною з нею, в Просвітленні власна свідомість розчиняється у вищій свідомості.

Редьці спершу здалося, що все це їй причулося: настільки незворушно служка продовжував поратися біля тарелів і горнят. Попідтиравши груботканим вишитим рушником те, що ненароком пролилося, він, втім, випростався, і зі смиренною, дещо ніяковою посмішкою сказав Редьці, наче казав це комусь за вікно:

— Коли висохнуть усі солені води, побачиш те, що здавалось невидимим ані оку, ні уму.

Служка скромно поклонився й вийшов.

Редьку наче заморозило на тому місці, де вона стояла. Що це все знову значить? Навмисним зусиллям, як позив нудоти, відтіснивши від себе хвилю близького усвідомлення, вона буркнула шось типу:

— Подумаю про це я завтра… так же в кінах герої з напрягу з’їзджають?

І важко, як підкошений колос, гепнула на бамбетлю коло свого лаптопу.

— Га?

Відповідаючи на її свіжий запит, Google першим ділом видав отаке:

«Символічні письмена дакіні проявляються при світлі повного місяця, попередньо пройшовши ритуал Замочення в соленій воді…»

Спершу Редька просто хотіла очистити випадково нерозчищене до того віконце пошуку й дати конкретний запит про свою конкретно спухлу руку, як раптом недодушена хвиля розуміння вибухнула цілим нафтовим фонтаном:

— Асліна я казлічєська! — простогнала Редька, дзвінко луснувши себе по лобі хворою рукою, й не відчувши ані найменшого болю. — Звиток! То ж був звиток Падми…

Якби Редька вміла кусати лікті, згризла би собі їх тут же по ключиці. А так, беззвучно поматюкавшись і звучно вдарившись разок головою об дверцята деренчливого холодильника, врешті таки заспокоїлася і згадала слова старого настоятеля: «Істина відкривається тоді, коли тертон до неї готовий». Що ж, часу на підготовку в неї залишається відтепер до смерті.

— На многая благая літа. Чи як уже вийде…

За кілька днів вже в іншому готелі, через два кордони і один переліт, Редька знесилено впала на ліжко: голова їй гуділа від невпинного фону тіток і дядьок із її, як вона вже тепер подратовано її називала, «тургрупи Спутнік». «А гдє же спа?», «Нікакой масаж у ніх!», «Нє, ну развє ета стандарти?» чи «Вот в прошлам гаду в Куршавєлє…» Як би Редька не силкувалася зберегти буддійську рівновагу духа, час від часу їх страшно кортіло вдягти котрійсь із претензійних дам-екстремалок (новенького захотілося вам, ге?) на голову блискучий чан із хризантемами, що їх так любили декоратори цього недешевого готелю.

Аби відволіктися, вона вирішила пописати-покарлюкати щось у старому блокноті Дордже, тому самому молескіні, поцупленому колись у горах. Знайшла вона його, до речі, відносно недавно — блокнот був завалився в довжелезну кишеню під спинкою наплічника, і був локалізований прикордонником чілійського аеропорту в процесі пошуку наркотиків чи іншої сувенірної контрабанди. Редька тоді була так радісно скрикнула, що прикордонник, ретельно перевіривши паперову кишеньку під палітуркою, напровсяк ще й понюхав блокнот між сторінок…

— Мучас грасіас, сеньйор! — Редька раділа, як дурень торбі. Це ж не вона сколупує цю ранку ностальгії, само собою якось вийшло, нє?

Чекаючи на посадку, наважилася відкрити блокнот. Ніжно, ледь не трепетно погладила його.

— Ну, полишалися же в нас у блокноті хоч якісь записи? — думала собі Редька.

І, хоч і розуміла, яка це назагал беззмістовна сентиментальність, соромно їй не було. Хтось же наклеює собі в щоденники подорожей навіть бордінг-паси і рахунки з ресторанів, а тут що — максимум координати якісь, обривки назв і напрямків.

Зітхнула, відкрила навмання й завмерла:

«Зорі й ніч теплі. Я сиджу перед відкритим вікном. Пахне павутинням…»

Не видер! Дордже залишив ці сторінки! Редьчине серце казна-чого забилося тоді як дощ об жерстяне підвіконня. Вона посміхнулася, взяла ручку і почала сторінку навпроти…

Тут, у дворику, кам’яний Будда з руками, незвично оберненими до стегон (Редька такі раніше бачила хіба в посушливому Чан Раї), кликав прийти дощ. Однак, тепер уже чистих сторінок у блокноті лишалося не так багато. Тоді, покидаючи Чіле, вона започаткувала традицію писати Дордже такі собі листи. З надією чи без колись передати цей молескін його власнику. Хоча яка різниця? Більшість листів у житті ми однаково пишемо собі самим.

Редька запалила палички аґару, дістала з мінібару крихітну пляшечку не вельми певного білого, зате вина, і, постоявши трохи біля вікна над тьмяним ставком, що віддзеркалював у внутрішньому дворі готелю всі його чотири червоні будівлі з чорними драконами, взялася писати.

Неоковирним, крупним почерком і таким самим стилем, та ще й олівець тут, у номері, гостю давався навмисне карявий (переслідувалася тенденція еко-шику чи чесна ціна від виробника?)

— І життя моє таке ж каряве, — Редька сьорбнула кислого совіньону. — А я і рада.

Після енного дня цієї нерадісної комерційної подорожі парадоксально пробивало на домоткану поетичність:

«Думаю про тебе, коли бачу квіти лотоса, що ще не розкрилися. Чи вже закрилися, бо вечоріє. Коли сиджу в чужому бамбуковому (штучно вирощеному?) гаю і п’ю імбирний чай із крихітних чашечок. Думаю тоді, коли маю ні про що не думати, завмерши лицем до нескінченно білої стіни.

І в час, коли по чорному дзеркалі цього ставка, оминаючи сонні прикриті лотоси, ковзне тонкий білий листок бамбука назустріч гострому листку верби, й вони закрутяться в новому, протилежному напрямку…»

Тут у двері нахабно постукали, і Редьчиному молескіну так і не довелося взнати, що ж станеться в той час, коли закрутяться в іншому напрямку два місячні листочки-рибки.

— Рум сервіс, мем! Енісін ю вонт?

Не відзиваючись, Редька посміхнулася: о, так, від певного часу вона добре знала, чого їй хочеться.

Ґан-Рі, Біла Гора, вона ж гора-вбивця, про котру вічність тому серед ночі домовлялися Редька й Дордже, теж була на маршруті. При чому зовсім не з Редьчиної волі, а з волі найкращого друга головного замовника: екзальтованого, чи, як назвала його Редька, дещо вздроченого фінансиста, що мав на меті видертися туди з фотографією вірної жони у кишені, показати цю фотографію в камеру на самісінькій вершині, й таким чином замолити перед жоною свої гріхи, що дасть йому можливість продовжити на пару років ротацію коханок старшого шкільного віку. Цей зманіжений фатальними пристрастями дядько брав на себе геть усі витрати можливих супутників («А я кампанію люблю!»), плюс, звісно ж, немалий гонорар Редьки за його супровід у явний не-сезон. Але компанія не підтягнулася — не було дурних. Двоє носіїв плюс повар — от і вся «група ризику». Інші, трохи більш помірковані клієнти, вирішили перечекати у теплій низькій зоні джунглів, займаючись хто параґлайдингом, хто медитацією, хто закупами фальшивого антикваріату й самоцвітів «на падаркі».