Lux perpetua - Сапковский Анджей. Страница 31

— Дивіться, дивіться, який щасливий збіг обставин, — сказав, під'їхавши ступою, Урбан Горн. — Бо я саме тебе й шукаю, Рейневане, твоїми слідами поспішаю. І хоча й випадково, але встиг, як бачу. А якщо скажу, що саме вчасно, то не помилюся?

— Не помилишся.

— Salve [41], Шарлею. Salve, Самсоне. І ти теж тут? Не в Празі?

— Amicus amico [42], — стенув плечима Самсон Медок, бавлячись гудендагом і з-під опущених повік роздивляючись озброєних людей, що їх оточили. — Коли друг у біді, поспішаю йому на допомогу. Стаю при боці. Незалежно від… обставин.

Горн миттю збагнув, розсміявся.

— Рах, рах [43] друже друга! Рейневанові з мого боку нічого не загрожує. Особливо тепер, коли чутно, що їх мосць Флютик упокоївся під грубим шаром землі. Про що і вам, напевне, відомо. Тож висилати Рейневана до Праги нема сенсу. Тим більше, що мені потрібна, ба більше, необхідна допомога Рейневана в замку Совинець, куди я його дуже люб'язно запрошую. Дуже люб'язно.

Рейневан і Самсон перезирнулися. З усіх боків їх овівав сморід кінського поту і пара з ніздрів, а міни озброєних людей, що їх оточували, були досить промовисті.

— Перебування у Совинці, — Горн не спускав очей з Шарлея і з руки, яку той тримав на фальшіоні, — може бути корисним і для тебе, Рейнмаре. Якщо тобі справді дорога пам'ять брата.

— Петерлін мертвий, — покрутив головою Рейневан. — Я йому вже ні в чому не допоможу. А Ютта…

— Допоможи мені у Совинці, — перебив Горн, — а я потім надам тобі допомогу стосовно твоєї Ютти. Даю слово.

Рейневан глянув на Шарлея і Самсона, обвів поглядом вершників, що їх оточували.

— Отже, покладаюся на твоє слово, — нарешті сказав він. — їдьмо.

— Ви, — Горн звернувся до Шарлея і Самсона, — можете вирушати, куди ваша воля. Однак я радив би поспішати. Ті ще можуть повернутися. З підмогою.

— Моя воля, — процідив Шарлей, — їхати з Рейнмаром. Так що пошир і на мене своє люб'язне запрошення, Горне. Ага, при нагоді: спасибі за порятунок.

— Не вдасться, бачу, розділити друзів, — Урбан Горн розвернув коня. — Що ж, запрошую до Совинця. Тебе теж, Самсоне. Ти ж теж не відступишся від Рейневана. Vero [44]?

— Amicus amico, — усміхнувся Самсон. — Semper [45].

Горн підвівся у стременах, глянув у бік ріки, услід недавнім переслідувачам, від яких, зрештою, вже ані сліду не залишилося.

— Находські Сирітки, — серйозно сказав він. — Іще недавно польове військо, а тепер просто банда, яка вештається по всій країні, сіючи страх. Ось які наслідки має затяжне перемир'я, ось наскільки шкідливий мир. Саме час, панове, на війну, на рейд.

А тим часом доведеться попросити братів Коудельніка і Чапека звернути увагу на цього Пульпана. Щоби трохи прикоротили йому поводок.

— Не треба буде просити. Пульпан… Гм-м… Нема вже Пульпана.

— Га? Це як так? Яким чином?

Рейневан розповів яким. Урбан Горн слухав. Не перебивав.

— Я знав, — мовив він, вислухавши, — що твоя допомога буде мені необхідна. Але не сподівався, що аж так дуже.

Розділ шостий

З-за заґратованого вікна вежі, з подвір'я, доносилися прокльони, іржання коней і металевий стукіт підків. Совинецькі бургмани, згідно зі своєю буденною звичкою, вирушали, щоб пропатрулювати перевали, перевірити навколишню місцевість і вдатися до вимагань серед місцевого населення. Не знати котрий раз дико і самозабутньо піяв когут, репетувала на чоловіка одна з жінок, що мешкали в замку. Пронизливо бекало ягня.

Бруно Шиллінг, колишній Чорний Вершник, а тепер дезертир, ренегат і в'язень, був трохи блідий. Однак блідота була викликана, мабуть, виключно лише недавньою хворобою. Якщо Бруно Шиллінг і боявся, то вміло це приховував. Він стримувався від того, щоб вертітися на ослоні і бігати поглядом від одного слідчого до другого. Але не уникав очного контакту. «Горн мав рацію, — подумав Рейневан. — Правильно його оцінив. Це не перший-ліпший тупий головоріз. Це хитрий лис, спритний гравець і досвідчений пройдисвіт».

— Починаємо, шкода дня, — промовив Урбан Горн, кладучи долоні на стіл. — Так само, як досі, як ми вже встановили: стисло, по-діловому. Не відходячи від теми і без ніяких «та я ж уже це казав». Якщо я про щось запитую, ти відповідаєш. Ситуація проста: я допитую, ти — допитуваний. Так що не випадай з ролі. Це зрозуміло?

Ягня на подвір'ї нарешті перестало бекати. А когут — піяти.

— Я задав питання, — сухо нагадав Горн. — Я не збираюся здогадуватися про твої відповіді. Тож будь ласкав давати їх щоразу, коли я запитую. Починаючи з цього моменту.

Бруно Шиллінг подивився на Рейневана, але скоро відвів погляд. Рейневан не робив нічого для того, аби приховати неприязнь і антипатію. Навіть не старався.

— Шиллінг.

— Зрозуміло, пане Горн.

— Я не бачу сенсу в цих допитах, — повторив Рейневан. — Цей Шиллінг — звичайнісінький бандит, головоріз і вбивця. Асасин. Такого посилають для мокрої роботи; показавши жертву, такого спускають з повідка, як гончого пса. І тільки для таких справ і використовував цього типа Грелленорт. Я виключаю, що він допускав його до секретів і розкривав йому таємниці. На мою думку, цей тип не знає нічого. Але буде крутити, буде вигадувати, буде годувати тебе казками, буде вдавати прекрасно поінформованого. Бо усвідомлює, що тільки в такому разі він становить для тебе якусь цінність. А почувається він упевнено — при тому, як ти до нього ставишся. Радше як до гостя, ніж як до в'язня.

З-за вікна долинало пугикання сов і пугачів, що кружляли навколо вежі. Вони тут водилися, здавалося, цілими хмарами. Це мало свої добрі сторони — мишу або щура годі було уздріти. Недоїдена звечора і покладена біля ліжка скибка хліба чи оладка були як з неба впали, щоби втамувати ранковий голод.

— Ти, Рейнмаре, — Горн кинув собаці обгризену кістку, — знаєшся на медицині та магії. Бо вивчав і практикувався. Я знаюся на техніці допитів. За твої поради дякую, але нехай кожен із нас залишиться при своїй спеціальності і робить те, що йому вдається. Добре?

— Що тобі вдасться із цим ренегатом, того я не знаю, — Рейневан подивився на вино проти світла ліхтаря. — А передчуття в мене не з найкращих. Але якщо ти наполягаєш, радити і дораджувати більше не буду. Для чого в такому разі, якщо не для порад, я тобі потрібен?

Горн взявся обгризати велику кістку. Шарлей і Самсон зробили так само. Ніхто з них — ні демерит, ні велет — не включився в дискусію.

— Шиллінг, — Горн на мить перестав гризти, — розповідає про замок під назвою Сенсенберг, штаб-квартиру і криївку Чорних Вершників. Говорить про чари і заклинання, про еліксири, про магічні наркотики та отрути. Я на цьому мало знаюся, і він це помітив. Ти помиляєшся, вважаючи його тупим бандитом, це хитрий лис і уважний спостерігач. Він бачив, що я відіслав тебе під ескортом, і припустив, що тебе йому вже нічого боятися. А коли тепер раптом побачить, що ти береш разом зі мною участь у допитах, злякається. І це добре. Нехай йому трохи від страху кишки скрутить. А ти демонструй йому свою ненависть. Виявляй ворожість.

— Цього мені не доведеться вдавати.

— Тільки не переборщи. Я тобі вже казав: фанатизм добрий для темних мас, а нам, людям вищих справ, не личить. Бруно Шиллінг доклав рук до вбивства твого брата. Але якщо ти думаєш про помсту, то він, як це не парадоксально, допоможе тобі в цьому. Відомостями, які нам надасть.

— Вигадками, ти хотів сказати.