Lux perpetua - Сапковский Анджей. Страница 4

— Про таких, як Рейнмар з Беляви, — голос єпископа знову розбудив відлуння між колонами та арками храму, — рече Письмо: Бо коли хто втече від нечистости світу через пізнання Господа й Спасителя Ісуса Христа, а потому знов заплутується ними та перемагається, то останнє буває для них гірше першого. Бо краще було б не пізнати їм дороги праведности, аніж, пізнавши, вернутись назад від переданої їм святої заповіді! Бо їм сталося за правдивою приказкою: «Вертається пес до своєї блювотини», та: «Помита свиня йде валятися в калюжу [8]…»

— До власної блювотини, — ще більше підвищив голос Конрад з Олесниці, — і до калюжі болота повернувся відступник і єретик Рейнмар з Беляви, грабіжник, чарівник, кат дівиць, блюзнір, осквернитель святинь, содоміт і братовбивця, винуватець численних злочинів, негідник, який ultimus diebus Decembris [9] по-зрадницьки, ударом у спину, вбив був доброго та шляхетного князя Яна, пана Зембиць.

— Тому в ім'я Бога Всемогутнього, в ім'я Отця, Сина і Святого Духа, в ім'я всіх Святих Господніх, наданою нам владою виключаємо апостата Рейнмара з Беляви зі спільноти Тіла і Крові Господа нашого, обтинаємо сув'язь, що з'єднує його з лоном Святої Церкви, і виганяємо з громади вірних.

У тиші, що запанувала в нефах, було чути лише посапування та дихання. Чийсь здушений кашель. І чиюсь гикавку.

— Anathema sit! Проклято Рейнмара з Беляви! Проклятий нехай буде вдома і надворі, проклятий у житті та в смерті, стоячий, сидячий, працюючий і ходячий, проклятий у місті, в селі і на ріллі, проклятий на полях, у лісах, на лугах і на пасовищах, на горах і в долинах. Неміч невиліковна, моровиця, хворість єгипетська, геморой, свербіж і пархи нехай упадуть йому на очі, горло, язик, губи, шию, груди, легені, вуха, ніздрі, плечі, на ятра, на член кожен від верха голови аж до ступні ноги. Проклятий нехай буде його дім, його стіл і його ложе, його кінь, його пес, проклята нехай буде його страва і питво, і все, що він має.

Еленча відчула, як по її щоці скочується сльоза.

— Оголошуємо Рейнмара з Беляви обкладеним вічною анафемою, ввергнутим у прірву разом з Люцифером та ангелами, які согрішили. Прилічуємо його до тричі проклятих без жодної надії на прощення. Нехай lux, світлість його, назавжди, на віки вічні погашена буде, на знак того, що проклятий повинен загаснути у пам'яті Церкви і людей. І нехай буде так!

— Fiat! Fiat! Fiat! — прорекли замогильними голосами прелати у білих стихарях.

Витягнувши перед собою у випрямленій руці свічку-грімницю, єпископ швидко обернув її полум'ям донизу і впустив. Прелати вчинили так само, стукіт свічок, які падали на підлогу, поєднався з запахом гарячого воску та кіптявою згасаючих ґнотів. Ударив великий дзвін. Три рази. І замовк. Луна ще довго дрижала, затихаючи, під склепінням.

Смерділи віск і кіптява, смерділо, паруючи, мокре і віддавна не перемінюване вбрання. Хтось кашляв, хтось гикав. Еленча ковтала сльози.

Дзвін розташованого неподалік костелу Марії Магдалини подвійним pulsatio сповістив нону. Дальшим відлунням йому по чала вторити, тільки трішечки запізнившись, Свята Єлизавета. За вікном вулиця Шевська сповнювалася гамором і стукотом коліс.

Канонік Отто Беесс відірвав погляд від образу, що зображував мучеництво святого Бартоломія, — єдиної, крім полиці зі свічниками та розп'яттям, оздоби суворих стін кімнати.

— Ти дуже ризикуєш, хлопче, — сказав він. Це були перші слова, які він промовив від того моменту, коли відчинив двері й побачив, хто в них стоїть. — Ти дуже ризикуєш, з'явившись у Вроцлаві. Як на мене, то це вже навіть не ризик. Це зухвале шаленство.

— Повір мені, велебний отче, — опустив очі Рейневан, — я не з'явився би тут, якби не мав на те причин.

— Про які я здогадуюся.

— Отче…

Отто Беесс лупнув долонею по столі та, швидко піднісши другу руку, наказав йому мовчати. Сам теж довго мовчав.

— А так між нами, — врешті-решт заговорив він, — отой чолов'яга, якого ти чотири роки тому, після вбивства Петерліна, завдяки мені видобув від Стшегомських кармелітів… Як він тобі казав себе називати?

— Шарлеєм.

— Шарлеєм, ха. Ти все ще контактуєш з ним?

— Останнім часом — ні. Але загалом — так.

— Ну то якщо ти взагалі зустрінеш цього… Шарлея, передай йому, що ми з ним побили глеки. Він дуже мене підвів. Кудись до дідька поділися розум і спритність, якими він колись славився. Замість Угорщини, як мав би, вивіз тебе до Чехії, затяг до гуситів…

— Нікуди він мене не затягав. Я сам пристав до утраквістів. На те була моя власна воля і моє власне рішення, якому передували тривалі роздуми. І я впевнений, що вчинив правильно. Істина на нашому боці. Я вважаю…

Канонік знову підніс руку, наказуючи Рейневанові замовкнути. Його не цікавило, що вважає Рейневан. Вираз його обличчя не залишав жодних сумнівів стосовно цього.

— Як уже було сказано, я здогадуюся про причини, які привели тебе до Вроцлава, — промовив він нарешті, піднімаючи очі. — Я здогадався про них дуже легко, ці причини у всіх на вустах, ні про що інше ніхто й не говорить. Твої нові одновірці та брати по вірі, твої побратими у боротьбі за істину, твої друзі та товариші уже два місяці спустошують клодзьку землю і Шльонськ. Два місяці в рамках боротьби за віру та істину твої брати, Сирітки Краловця, вбивають, палять, грабують. Вони пустили з димом Зембиці, Стшелін, Олаву та Нємчу, дощенту пограбували генриківський монастир, сплюндрували та спустошили половину Надодрянщини. Зараз, кажуть, вони тримають в облозі Свидницю. А ти зненацька з'являєшся у Вроцлаві.

— Отче…

— Мовчи. Подивися мені в очі. Якщо ти прибув сюди як гуситський шпигун, диверсант або емісар, залиш мій дім негайно. Переховуйся деінде. Не під моїм дахом.

— Мені болять, — Рейневан витримав погляд, — твої слова, велебний отче. І думка, що я міг би бути здатний на таке неподобство. Думка, що я міг би наразити тебе на ризик і збитки…

— Ти вже наразив мене на ризик тим, що прийшов сюди. Дім може бути під наглядом.

— Я був обережний. Я вмію…

— Ти вмієш, я знаю, — досить різко перебив його канонік. — І що саме ти вмієш, я теж знаю. Чутки розходяться швидко. Дивися мені в очі. І кажи прямо: ти тут як шпигун чи ні?

— Ні.

— Отже?

— Мені потрібна допомога.

Otto Беесс підняв голову, подивився на стіну, на образ, на якому язичники за допомогою велетенських кліщів здирали шкіру зі святого Бартоломія. Потім знову вп'явся поглядом в очі Рейневана.

— Що потрібна, то потрібна, — серйозно підтвердив він. — Ще й як потрібна. Більше, ніж ти думаєш. І не тільки на цьому світі. На тому теж. Ти перебрав мірку, синку. Перебрав мірку. Ти так завзято виступав на боці своїх нових товаришів та братів по новій вірі, що прославився. А надто після грудня минулого року, після битви під Велиславом. Закінчилося так, як мало закінчитися. Тепер, якщо мені дозволено дати тобі пораду, молися, кайся і покутуй. Голову попелом посипай, і то густо. Інакше спасіння душі ти, вважай, просрав. Ти знаєш, про що я говорю?

— Знаю. Я був при тому.

— Був? У соборі?

— Був.

Канонік якийсь час мовчав, тарабанячи пальцями по столу.

— Багато буваєш, — врешті-решт сказав він. — Боюся, чи не забагато. Я на твоєму місці обмежив би це бування. Повертаючись ad rem: від дня двадцять третього січня, від неділі Septuagesimae [10], ти опинився поза Церквою. Знаю, знаю, що ти на це скажеш, гусите. Що наша Церква недобра і відступницька, а твоя праведна та істинна. І що на анафему тобі начхати. Чхай, твоя воля. Зрештою, тут не місце і не час для богословського диспуту. Ти прийшов сюди, я вже здогадався, не на те, аби шукати допомоги в питанні спасіння. Тобі напевне йдеться про речі більш світські та насущні, радше про profanum, ніж про sacrum. А тому кажи. Розповідай. Говори, що тобі дошкуляє. А позаяк я до вечірні повинен бути на Острові Тумському, розповідай стисло. Наскільки це можливо.