Lux perpetua - Сапковский Анджей. Страница 66

— Мої друзі хочуть покинути Одри, бажають відвідати близьких. Вони можуть це зробити без перешкод?

— Шарлей і дурник? Вони можуть робити, що хочуть. Завжди могли.

— А я?

Прокоп відвів погляд. Довго дивився на хмари за вікном.

— Ти теж.

— Дякую, гейтмане. Ось тут, прошу, декокт. Я приготував цілий флакон, на запас… Якби біль вернувся…

— Дякую, Рейневане. Їдь, шукай своєї панни. А перш ніж ми попрощаємося, ще одна річ. Одне запитання. Я прошу, щоби ти дав на нього щиру відповідь.

— Запитуй.

Прокоп Голий повільно повернув до нього голову. Його очі пронизували, наче стилети.

— Це ти здав Домараска в Ополі? Він через тебе провалився? Ти його зрадив?

— Я нікого не зрадив. А того Домараска — тим більше. Я не маю поняття, хто це. Не знаю нікого, кого би так звали.

— Я чекав такої відповіді, — вираз очей Прокопа не змінився. — Саме такої. Але якби чисто випадково було не так, тоді… Тоді не повертайся, Рейневане. Замість того, щоби повертатися, утікай, кинь усе і втікай. Бо Домараска я тобі не пробачу. Якби з'ясувалося, що це через тебе, я тебе вб'ю. Власними руками. Нічого не говори. Іди вже. Бувай з Господом Богом.

Вони попрощалися за Верхньою Брамою. Віяв різкий вітер з Одри, пронизував холодом до кісток. Рейневан ховав вуха у хутряний комір.

— Їдь з нами, — Шарлей натягнув віжки вороного. — Їдь так, як стоїш. Я не розумію, що тебе ще тут тримає. До біса, хлопче, мене мучить совість. І на душі неспокійно. Я не повинен тебе лишати.

— Я скоро з'явлюся в Рапотіні, — збрехав він. — Буду з дня на день. Тимчасом поздоров пані Блажену. Поклонися Маркеті, Самсоне. Обійми її від мене.

— Само собою, — сумно усміхнувся велет. — Само собою. Ми чекаємо на тебе, Рейнмаре. Тимчасом бувай і…

— Що?

— Не давай собою маніпулювати. Не дозволяй себе використовувати.

— Мене не запросили на нараду.

Голос Корибутовича був спокійний, але було видно, що всередині він аж кипить від злості.

— Мене не запросили, — повторив він. — А з польського посольства ніхто навіть не переказав мені виразів поваги. Так, ніби мене тут взагалі нема! Ніби про мене не знають! Я, чорт забирай, небіж їхнього монарха! Я князь!

— Милостивий князю, — Рейневан кашлянув, а тоді взявся декламувати те, що йому наказав продекламувати Бедржих зі Стражниці.

— Зволь зрозуміти делікатну ситуацію. Король Ягелло оголосив усьому християнському світу, що ти перебуваєш у Чехії без його відома, участі й узагалі супроти його волі. У Польщі ти проклятий і вигнанець. І дивуєшся, що офіційному польському посольству нема як із тобою зноситися? Це була би вода на млин Люксембуржця, новий привід до наклепів для хрестоносців. Знову би кричали, що Ягелло підтримує гуситів, активно і зброєю. Ти ж знаєш, князю, що ти для Люксембуржця — як більмо на оці, ти і твоє лицарство. Він знає, яка ти сила. І просто-напросто боїться тебе.

Обличчя Сигізмунда Корибута просвітліло, якусь мить здавалося, що він лусне, що пиха його розірве. Рейневан же вів далі завчений урок.

— Хоча на нараду тебе не запросили, там неодмінно про тебе говорилося. Я повертаюся зі Шльонська, з місії, тож знаю, що на тебе, князю, на твою силу спираються всі плани, а плани ці значні. Не забуто у цих планах і про твої заслуги, вони будуть винагороджені.

— Ще б пак, — фиркнув князь. — Як ти думаєш, чому я опинився в Чехії, та ще й наперекір Йогайлу? У Польщі була партія, яка хотіла використати чвари з Люксембуржцем, щоб отримати нагоду відсунути Німчизну від слов'янських земель. Партія існує і набирає сили. Хто, як ти гадаєш, оце саме приїхав до Одр? Про плани анексії Верхнього Шльонська я знаю давно. І підтримаю ці плани. Якщо мені щось із цього буде, ясна річ, якщо мені дадуть те, чого я хочу. Якщо для мене викроять із Верхнього Шльонська королівство. Рейневане? Мені дадуть те, чого я хочу? Про що вони радилися? Що вирішили?

— Ти мене переоцінюєш, князю. Таких відомостей у мене нема.

— Та невже? Рейневане, я зумію віддячити. Не нехтуй вдячністю, коли твоя панна все ще в неволі. Дізнайся, про що Прокоп радився з поляками, а я тобі допоможу її визволити. Під моєю командою є люди, які чорта з пекла дістануть. Я віддам тобі їх до послуг. Якщо ти зробиш для мене оце. Дізнайся, про що поляки з Прокопом радилися — і до чого вони дорадилися. Мені це конче треба знати.

— Постараюся.

Корибут мовчав, покусував губи.

— Мені це конче треба знати, — нарешті повторив він. — Бо може бути, що я тут даремно сиджу… Що тільки життя тут марную.

Рейневан застогнав і сикнув, мацаючи стегно. Урбан Горн фиркнув.

— І я порізаний, і ти порізаний, — промовив він. — І цього разу не під час гоління. Як це ти тоді сказав? Глибше пошкодження тканини? Ну то от пошкодив нам, пся його мать, той паскудник тканину, порізав нас залізом, тебе — ножем, а мене — кавалком бляхи, відірваним від дверей. Попри це, ми обидва живі. Ти розумієш? Ми маємо певність, що нас не отруєно Перферро, що в нас немає цієї диявольської отрути у крові. Це приємно усвідомлювати, а ти як думаєш?

— Я думаю. Горне?

— Що?

— Це польське посольство… Ти знаєш, хто в ньому?

— Головний — краківський підкоморій, Пйотр Шафранець гербу Стариконь, пан на Пешковій Скалі. Пан Пйотр і його брат Ян, віднедавна єпископ куявський — рішучі вороги Люксембуржця і будь-яких угод із ним, тому вони прихильні до гуситів. Із Шафранцем прибув Владислав з Опорова, ленчицький препозит, підканцлерій коронний, довірена особа Ягелла. З обома молодшими ти вже знайомий. Миколай Корнич Сестшенець, бендзінський бургграф, — людина Шафранця. Краківський воєводич Спитек — нащадок славнозвісних Лелівів Мельштинських. Досі я мало про нього чув. Але впевнений, що ще почую.

— Як ти думаєш, про що вони там у замку радилися? І з чим поляки приїхали до Прокопа?

— А ти не здогадався? — Горн зміряв його поглядом. — Хіба ти ще не здогадався?

Прокоп, як господар, привітав гостей. Краківський підкоморій Пйотр Шафранець виголосив привітальну промову. Коротку, бо його мучили задишка і шостий десяток на плечах. Прокоп слухав, але було видно, що краєм вуха.

— Спершу, — нетерпляче оголосив він, — з'ясуймо, кого ви представляєте. Короля Ягелла?

— Ми представляємо… — Шафранець кашлянув. — Представляємо Польщу.

— Ага, — Прокоп проникливо глянув на нього. — Отже, самі себе.

Шафранець трохи обурився і, може, був би щось сказав, але його випередив Владислав з Опорова, підканцлерій коронний, ректор краківського університету.

— Ми представляємо, — сказав він з притиском, — партію, якій не байдуже майбутнє Польщі. А позаяк майбутнє Польщі в нашому розумінні тісно пов'язане з майбутнім Чехії, ми хотіли би поглиблювати наші зв'язки. Ми хотіли би бачити Королівство Чеське в мирі, у єдності, а не в сум'ятті та не в пожежі війни. Ми прагнемо, щоби запанували злагода і рах sancta. Тому-то ми й пропонуємо наше посередництво в переговорах між Чехією та Апостольською Столицею. Тому що…

— Тому що Ягелло одною ногою в могилі, — перебив його Прокоп спокійним голосом. — Він немічний і недолугий. І він хотів би залишити після себе ягеллонську династію, забезпечити синам спадковий трон у Вавелі. А шляхта встромляє йому палки в колеса, їй не смаку такі плани. До того ж унія з Литвою — під загрозою, Вітольдові забаглося корони, яку йому Люксембуржець обіцяє — і аж потирає руки від радості, як же то він усе гарно владнав. Заохочений прикладом, Свидригайло може вчудити щось неймовірно дурне. Тимчасом папа закликає нарешті рушати хрестовим походом на гуситів. А хрестоносці тільки того й чекають. Чи є щось, що я забув назвати, пане ксьондзе підканцлерію коронний?

— Радше ні, — цього разу підканцлерія випередив з відповіддю Шафранець. — Ви все назвали, гетьмане. Особливо ж про той Луцьк і про ту невдалу ідею щодо корони для Вітольда.