Lux perpetua - Сапковский Анджей. Страница 71

— Може бути, — так само серйозно додала Рікса, — що те, у що ви цілуєте, — єврейська срака. Єврей-бо, як повчає Петро Блуаський, простуючи стежками диявола, свого батька, часто набуває потворних рис.

— Так. Ти маєш рацію. Це може бути. Добраніч.

— Добраніч, Рейнмаре. Приємних сновидінь.

Наступного дня вони добралися до Явора. Рікса знала дорогу, провадила безпомилково і було видно, що вона почувається тут, як удома.

— Ти почуваєшся тут, як удома.

— Я і є як удома, — парирувала вона. — Це вуличка Річкова. Тут мешкає особа, яку ми відвідаємо.

— Ота добре поінформована особа, — здогадався Рейневан. — Хто це такий? Чим займається?

— Майзль Нахман бен Гамаліель. Займається тим, що позичає гроші під відсоток.

— Лихвар?

— Ні. Фінансист.

Дім на Річковій був показний, але суворий, позбавлений будь-якого декору. Він нагадував невеличку фортецю. Доступ перекривала стіна, а в просторому підсінні з аркадами ховалися обкуті ворота з бронзовим калаталом і малесеньким віконечком. Рікса вхопилася за калатало й енергійно закалатала. Невдовзі віконечко відчинилося.

— Ну? — почулося зсередини.

— Шалом, — привіталася Рікса. — Подорожні у справі до вельмишановного Майзля Нахмана бен Гамаліеля.

— Нема.

— Я Рікса Картафіла де Фонсека, — у голосі дівчини раптом з'явилася зловісна нотка. — Передай це ребе, пахолку. Якщо його нема, нехай він сам мені це скаже.

Знову довелося чекати кілька хвилин.

— Ну?

— Ребе Майзль Нахман бен Гамаліель?

— Не знаю такого. І його нема вдома.

— Ми не заберемо багато часу, ребе. Впусти нас, будь ласка. Нам потрібна тільки інформація.

— Та ну? А що ще вам потрібно? Може, готівка? Може, жінка має вам приготувати ґефільте фіш [105]? Може, ви хочете виспатися і відпочити? Ідіть геть, гої.

— Ребе…

— Не йдуть? Хочуть, щоб їх таки благословити? Шмуль! Принеси гаківницю!

— Ребе Майзль, — Рікса знизила голос, наблизивши стиснений кулак до віконця. — 3 гаківницею раджу бути обережно. Я Рікса Картафіла де Фонсека. Я ношу перстень цадика Халафти.

— Ой-вей! — долинуло зсередини. — А я цар Соломон. І в мене є перстень, щоб запечатувати джинів у глеках. Ідіть геть, провокатори.

— Не називай мене провокаторкою, ребе, — прошипіла дівчина. — Я Рікса Картафіла де Фонсека. Я не вірю, що ти про мене не чув.

— Та ну? Може, чув, може, не чув, — відповів дещо лагідніше голос з-за воріт. — Часи такі, що не можна вірити ні очам, ні вухам. А що вже там пліткам. Ви таки йдіть до міста. Ви таки побачте, що там готується. Ви таки посудіть: хіба може в такі часи єврей відчиняти двері? Навіть якщо єврей щось таки і чув про когось? Ні, дівчино з перснем цадика Хафтали. Немудро відчиняти двері, якщо назовні саме лихо. Ідіть — і побачите. Самі переконаєтеся. Ой, та якби ви мали двері, то теж би не відчинили.

Вулиці Явора здавалися дивно безлюдними. І тихими. У повітрі, крім звичайного смороду гною і стерва, нависало щось неокреслено недобре, щось, що піднімало сторч волосся на голові та зрошувало спину холодним потом. Щось, що змусило більшість мешканців міста передбачливо не потикати носа із домівок.

Рікса була, як у себе. З ринку вона повернула у провулок, в якому велика і барвиста вивіска вказувала дорогу до трактиру «Під Сонцем і Місяцем». Тут, на відміну від вулиці, людей було багато, навіть панувала тиснява. Точно полічити було неможливо, однак Рейневан прикинув, що корчму окупували добрих сто чоловік. До того ж усі теревенили, бесідували, і в голові шуміло від однотонного гамору. Рікса пильно роззирнулася, швидко перемістилася в напрямку до кута, де, вмочивши вуса в кухоль, сидів сивоволосий чоловік у фетровому капелюсі з наддертими крисами. Дівчина підсіла, штовхнула його ліктем.

— Панянко?

— Здрастуй, Шлегельгольц. У корчмі з самого ранку?

— Душа болить, — витер вуса сивоволосий. — Мушу, мушу втамувати… Часи страшні… Страшні…

— Що відбувається?

— Жахлива, жахлива річ сталася. Доведеться нам усім померти… Нема рятунку від зарази, нема…

— У чім річ?

— Днів ото вже чотири тому, — Шлегельгольц зробив чималий ковток пива, — з колодязя біля Святого Мартіна виловили свинячу голову, геть-чисто обдерту зі шкури. І зразу ж після того в пекаревої Кунцової помер дітвак. Значиться, воду заразили. Моровою заразою. Жбурнули нам у колодязь зачумленого кабанчика.

— Хто?

— Хто-хто. Відомо хто. Ото й зібрався нарід, радиться. Самі бачите, панянко.

— Бачу, — підтвердила Рікса, показуючи на чоловіка у латаній куртці, який саме виліз на лаву і згори подавав знаки тим, що зібралися, аби ті зволили вгамуватися, — Отой тип і компанія — що вони за одні?

— Чужі якісь. Недавно приїхали. Дивні якісь люди.

— Яворянам, — крикнув чоловік у латаній куртці, — можна, бачу, не тільки в кашу наплювати, а й на голову сісти! То це аж так підупав дух між тутешнього народу? Ваші батьки в 1420-му трішки жидовинів погромили, ^{29} а вам би й остаточно з ними покінчити, жодного не залишити! А ви що? Вони вам колодязі труять, а ви собі сидите і пивце цмулите? Що ще ви клятим пархам дозволите? Щоб вони вам, як у Будишині, з костелу облатку вкрали і осквернили? Щоб із ваших діточок кров спускали, як то у Згожельці трапилося?

— А може, — встав другий, із кучерявим, як овече руно, чубом, — почекаєте, поки гусити прийдуть, а жиди їм уночі ворота відчинять, як торік у Франкенштейні зробили? Що, ви не знали? То ви, може, не знали і того, що ізраеліти хотіли Клодзько видати гуситам на поталу, вчинивши у місті пожежу? Не знали, що Юда давно з чеським єретиком у змові? Не казав вам того пробощ на казанні? Що існує змова між Сатаною, жидом і гуситом? Що? Не казав? То ви пильніше придивіться, яворяни, до свого пастиря. Придивіться, що він робить, прислухайтеся, що говорить. Не бракує відступників і серед духовенства, не один піддався намові Сатани! Якщо вирішите, що з вашим плебаном щось не так, донесіть! Негайно донесіть владі!

Раз по раз котрийсь із яворян вставав, нишком пробирався до виходу. На обличчях у решти теж не було видно особливого запалу.

Промовці це помітили.

— Ви боягузи і нездари! — крикнув латаний. — На вас самих слід би було донести! Бо як хто не проти жидів, видно, сам з дияволом знається, сам жид! Жиди, кажу вам, вірні злим силам! Саме вража рука Юди відштовхує християнина від істинної віри. Думаєте, був би Гус, якби не було жида? Хто, як не жид, з намови диявола підбурив чехів до єресі? Таж плюгава гуситська секта бере за взірець не що інше, як Талмуд! А спирається на Кабалу!

— Одразу після Сатани, — завторив кучерявий, — нема більшого ворога християн, ніж жиди. Вони у своїх повсякденних молитвах моляться за нашу погибель, проклинають нас, своїми магічними обрядами та заклинаннями благають, щоб нас погубив Сатана, їхній отець і їхній Бог. Сто років тому вони хотіли знищити нас Чорною Смертю, не вдалося, Христос виявився сильнішим. То тепер вигадали гуситів. Нам, християнам, на погибель!

— Ходімо, — Рікса встала, натягла каптур. — Я це вже чула, знаю напам'ять. Шлегельгольц, ти нас не бачив. Ясно? Мене тут взагалі не було.

Перш ніж вони пропхалися до виходу, на лаву вискочив третій промовець, з поголеною на лисо головою.

— Сидите спокійно, яворяни? У вас у жилах, видно, сцяки, а не кров, якщо ви терпите у себе в місті смердючих юдеїв і їхню прокляту божницю, якщо ви зносите між собою єретиків, магів, дітовбивць і отруйників! Злодіїв і лихварів, таких кровопивців, як головний тутешній парх, Майзль Нахман! Його вже давно слід було затовкти!

— Дивіться, дивіться, — пробурмотіла Рікса. — Нарешті щось нове, терпіння винагороджене. Я вже знаю, хто, що і для чого. Знаю цього типа. Це колишній цистерціанець, утікач з монастиря у Добрилузі. Він поголив свою покрівлю, щоб приховати тонзуру. Це агент Інквізиції. Скидається на те, що тут уже готується невеличка провокація.