Lux perpetua - Сапковский Анджей. Страница 76

— Це? — майстер підняв за шнурок прожилкуватий камінчик з очком кольору і форми людського ока. — Амулет В'єндо. Кастильський, привезений просто з Бургоса. Як для вас — за три гроші. Берете?

— Не панікуй, Рейневане, — повторила Рікса. — Встигнемо до Болеславця. Ребе міг помилятися щодо терміну рейду, зрештою, я сумніваюся, що він знав точний термін.

— Він міг помилятися і в інший бік, — риси обличчя Рейневана напружилися і стали жорсткішими. — Рейд може початися раніше. І я знаю, як швидко вони можуть просуватися. Шість, навіть сім миль на добу, навіть по бездоріжжю. А ще я знаю, що вони здатні наробити, коли дійдуть. Я був у кількох захоплених містах. Зокрема у Хойнові, недалеко звідси. Псякрев, треба поспішати!

— І їхати поночі? Це безглуздо. Переночуємо…

— Щоби наступного дня, — підхопив він, — ще когось повіДОМИТИ про гуситський рейд, так? Ріксо, Тибальд нам довірився. Він розраховував, що ми не роздзвонимо цього на весь Шльонськ. А ти…

— Рейневане, — котячі очі Рікси спалахнули. — Не вчи мене. І не вплутуйся в мої справи.

— І нехай міцнішає наша заснована на взаємній довірі співпраця.

— Зарубай собі на носі, що я знаю, що роблю. І що я на твоєму боці. У чому вже кілька разів тебе переконувала. І мені набридло це повторювати. Попередивши Жагань про загрозу, я теж була на твоєму боці. Так само, як у березні в Ратиборі, коли за твоїм посередництвом допомагала прийняти рішення Волошекові, який вагався.

— Тим не менше, я хотів би знати…

— Ти знаєш стільки, скільки повинен знати, — різко обірвала вона. — А знаєш зовсім не мало, маєш очі, вуха і недурну голову на плечах. І нехай воно так і залишиться.

Вони мовчали. Знизу, з головного приміщення постоялого двору, долинали вигуки, сміх, звуки веселощів. Миші шаруділи і пищали за брусованою стелею, свічка мерехтіла.

— Рейневане.

— Що?

— Я не просто так наполягала, щоби ми переночували саме тут. Завтра я теж воліла би не сповільнювати наш темп. У тебе є якісь ліки на бабські справи?

— Себто на місячні?

— Себто є чи нема?

Він дістав з торби коробочку з ліками, радий сам із себе, що завбачливо спорядився в аптеці «Під архангелом».

— Візьми це, — він вручив Ріксі облатку. — Запий вином.

— Гірке як холера.

— Бо з алое. Це Ніега Рісга, яку Гален називає species ad longam vitam [111]. Від жіночих болячок теж допомагає.

— Сподіваюся.

Свічка мерехтіла. Миші перестали шарудіти.

— Рікса.

— Що?

— Чи те, що ти походиш… Що ти…

— Єврейка? Чи це має вплив на те, що я роблю? Звичайно.

— Мій рід, — несподівано заговорила вона після досить тривалої мовчанки, — походить з-над Рейну, з Ксантена. Майже всіх із родини вимордували у 1096 році. Хрестовий похід! Deus lo volt! Лицарі Еміх і Готшалк вислухали заклик папи Урбана II. І з ентузіазмом втілили його в життя. Почали боротьбу за Гріб Христа від винищення надрейнських євреїв. У Ксантені вцілів один хлопець, Єгуда — можливо, завдяки тому, що вихрестився. Під іменем Гвідо Фонсека він оселився в Італії, де повернувся до віри предків або, як ви це називаєте, знову вдарився в judaica perfidia [112]. Його нащадків, знову євреїв, було вигнано з Неаполя в 1288 році. Вони роз'їхалися по світу. Частина роду примандрувала до Берна. У 1294 році там зникла дитина. Без сліду, за нез'ясованих обставин. Ясна річ — ритуальне вбивство, євреї викрали шмаркача і переробили на мацу. За цей страшний вчинок усіх євреїв з Берна було вигнано. Мій предок, рабин, який тоді носив ім'я Меворах бен Калонімос, оселився у Франконії, у Вейнгеймі.

У 1298 році у франконському містечку Реттінген хтось начебто осквернив облатку. Зубожілий лицар Ріндфлейш мав у зв'язку з цим знак від Бога. «Святотатцями є жиди, — возвістив той знак, — бий, хто в Бога вірує». Віруючих знайшлося чимало, і невдовзі Ріндфлейш очолив зграю головорізів, з якими розпочав богоугодну справу. Після вирізаних до ноги єврейських громад у Ротенбурзі, Вюрцбурзі, Нордлінгені та Бамберзі надійшла черга Вейнгейма. Двадцятого вересня Ріндфлейш і його головорізи вдерлися в єврейську дільницю. Рабина Мевораха з сім'єю, всіх євреїв, єврейок та їхніх дітей загнали в синагогу і спалили в ній живцем — разом із синагогою. Усього сімдесят дев'ять чоловік. Небагато, якщо взяти до уваги, що загалом у Франконії та Швабії Ріндфлейш убив п'ять тисяч. Причому багатьох — у значно вигадливіший спосіб, аніж спалення.

З рештою родини, тією, котра в діаспорі, теж цілком класично: вихрещений прапрадід, Паоло Фонсека, був убитий в 1319 році у Франції під час повстання Пасторо, себто Пастушків. Пасторо, як правило, вбивали дворян, ченців і священиків, але за євреїв і вихрестів бралися з особливим ентузіазмом, часто їм самочинно допомагало місцеве населення. Добре знаючи, що Пасторо роблять з жінками і дітьми, ув'язнений у льоху в Верденіна-Гаронні прапрадід Паоло власними руками задушив прапрабабцю і двох дітей.

Прадід Іцхак Йоханон, який оселився в Ельзасі, втратив майже всю сім'ю в 1338 році, під час сумнозвісної різні — одної з багатьох, вчинених селянськими бандами, котрі називали себе «юденшлягерами» [113]. Котрусь із моїх бабусь, яку не було кому з милосердя задушити, юденшлягери усі разом — і неодноразово — зґвалтували. Тож не виключено, що відтоді я маю якусь там домішку християнської крові. Тебе це не тішить? Мене, уяви собі, теж ні.

Рікса замовкла. Рейневан кашлянув.

— Що було… потім?

— 1349 рік.

— Чорна Смерть.

— Вгадав. Винними у спалаху пошесті та в поширенні зарази, природно, були євреї, це була єврейська змова, задумана для винищення всіх християн. Толедський рабин Пейрат, ти мав про нього чути, розсилав по Європі емісарів, щоби ті отруювали колодязі, джерела і ручаї. Тож отруйників взялися карати. У якнайширшому масштабі. Чимало мої родичів було серед шести тисяч спалених живцем у Майнці та серед двох тисяч спалених у Страсбурзі, мої кревні були і серед жертв погромів у Берні, Базелі, Фрайбурзі, Спирі, Фулді, Регенсбурзі, Пфорцгаймі, Ерфурті, Магдебурзі та Лейпцизі, в інших містах — поміж трьохсот винищених тоді в Німеччині єврейських громад. Мої були серед замордованих у Базелі і в Празі, а також у Нисі, у Бжегу, Турі, Олесниці та Вроцлаві. Бо я забула тобі сказати, що значна частина моєї родини вже тоді проживала у Шльонську. І в Польщі. Бо там мало бути краще. Безпечніше.

— І було?

— Загалом — так. Але пізніше, коли моровиця пішла на спад. Так собі, всього один погром у Вроцлаві в 1360 році. Була пожежа, звинуватили євреїв, затовкли чи втопили в Одрі кілька десятків чоловік, а з моєї родини — лише двох. Трохи серйозніше було у Кракові, у 1407 році, у вівторок після Великодня. Було знайдено вбиту християнську дитину, звичайно ж, убиту заради крові, без якої ніяк не випекти пасхальні хлібці. Тож винні, звісно ж, євреї, всі сумніви щодо цього розвіювали ксьондзи з краківських амвонів. Підбурений у костелах плебс кинувся карати. Кількасот євреїв загинули, кількасот були змушені охреститися. У такий-от спосіб, зверни увагу, через два роки я з'явилася на світ християнкою, від вихрещених мами і тата. Обмита хрещальною водою, я отримала ім'я Анна, на честь святої, краківський костел якої пішов з димом у 1407 році, за інерцією підпалений ошалілими краків'янами. Анною, на щастя, мене звали не дуже довго, бо в 1410 році родина втекла з Польщі у Шльонськ, до Стшегома, і повернулася — о, judaica perfidia! — до юдейської віри. У Стшегомі жило кілька родичів, а загалом там жило сто сорок юдеїв. Сім десят троє з-поміж них, і серед них мій батько, Самуель бен Ґершом, загинули в погромі 1410 року. Причина? Чернь вирішила, нібито трубні звуки шофарів на Рош Ха-Шана насправді є сигналом нападати на християн. Мати з сестрами батька, а також зі мною, річною дитиною, втекла до Явора. Там, у 1420 році, одинадцятирічною, свій другий погром я вже бачила сама, на власні очі. Повір, це незабутнє враження.