Lux perpetua - Сапковский Анджей. Страница 95

Крайнебо на заході та півночі світилося загравами.

Вони сиділи навколо малесенького вогнища. У цілковитому мовчанні. До якогось часу.

— Рейнмаре, — озвалася ледь помітна в темряві Рікса. — Одну річ ми повинні з'ясувати. Божичко залякав тебе погрозою скривдити Ютту, вичавив з тебе інформацію про місце переправи. Правда?

— До чого, — озвався ледве помітним у темноті Шарлей, — ти хилиш, дорога Ріксо?

— Курфюрст Фрідріх чекав із саксонським військом не там, де треба, ergo: він не знав. Не знав правди. Діяв згідно з неправдивою інформацією. Я хилю до того, щоби поставити тобі запитання, Рейнмаре. Яке звучить так: яку інформацію ти подав Божичкові?

— Таж неправдиву, ясно, що неправдиву, — запевнив з темноти Шарлей. — А яку ще він міг би подати?

— Неправда мала розкритися, — не здавалася Рікса. — А заплатити за неї довелося б Ютті. І я маю повірити, Рейнмаре, що ти пішов на такий ризик?

— Саксонський курфюрст не чекав на нас із армією під Кессерном, — за Рейневана знову відповів Шарлей. — Він чекав під Дорнау, тобто в неправильному місці. Ти сама це визнала. Хіба тобі цього недостатньо як доказу?

— Для мене важливий не доказ, а правда.

— Правда, — Шарлей схопив за плече Рейневана, який уже готувався відповісти, — буває, має різні обличчя. Яке обличчя у твоєї, Ріксо Картафіло? Перш ніж Божичко зацідив тобі кастетом, ти різко і настирливо вимагала від Рейнмара інформації про місце переправи. Якої інформації ти чекала, правдивої чи ні? Як ти збиралася використати отримані відомості, кому їх передати? І в якій формі — інформації чи дезінформації? Чи варто доколупуватися?

— Я хочу знати правду.

— Ти вперта.

— У мене це від предків. Доколупуюся далі: ми їдемо до Кроншвіца, до монастиря домініканок, бо саме там Божичко сховав Ютту де Апольда. Ми про це знаємо, тому що я перехопила його повідомлення для Рейневана. Коли Божичко висилав це повідомлення, фактичне місце переправи вже було відоме. тоді оуло відомо, що фрідріха оовели навколо пальця, що в результаті дезінформації він допустився фатальної воєнної помилки. Попри це, Божичко віддав Рейневанові Ютту. Він повівся як порядний шантажист. Виконав свою частину договору: віддав те, чим шантажував, коли отримав те, що хотів цим шантажем здобути. То що ж, укотре запитую, дістав Божичко? Інформацію чи дезінформацію?

— Вкотре відповідаю: в чому різниця? Важливий результат.

— Не тільки. Важлива також вірність принципам.

— Дорога Ріксо, — це знову після тривалої мовчанки озвався не хто інший, а Шарлей. — У мене теж були предки. І в мене теж спадковість. З покоління в покоління в моєму роді передавалися різноманітні житейські мудрості та сентенції, одні коротші, інші довші, навіть римовані. З порожнього і Соломон не наллє. Багатому і віл отелиться. Не підмажеш — не поїдеш. Було тих мудростей без ліку, але особливо я запам'ятав одну. Звучала вона так: вірність принципам — це не що інше, як вигідна відмовка для безвольних недотеп, які перебувають у бездіяльності та змаразматілості, нічого не роблячи, тому що будь-яка діяльність перевищує їхні сили та уяву. Щоби могти з цим жити, недолугі перетворили свою недолугість на чесноту. І пишаються нею.

— Гарно. А правда?

— Що правда?

— Що є правдою?

— Правда, — спокійним голосом промовив Самсон Медок, — є донькою часу.

— Зачатою, — закінчив Шарлей, — у випадковому та нетривалому романі зі збігом обставин.

Було вже близько полудня, коли вони добралися до Кроншвіца. Був полудень, коли вони стомилися і знудилися стукати у хвір тку, а потім гримати в неї. Коли вони майже захрипли від крику. Надійна монастирська хвіртка залишалася замкненою наглухо. А кам'яна брила домініканської обителі залишалася такою, як була: холодною, мертвою та мовчазною.

— Ми приїхали по панну де Апольда! Уповноважені її батьками!

— Рах vobiscum, sorores [150]! Нас прислав архієпископ магдебурзький! Відчиніть!

— Я духовна особа! In nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti! Credo in Deum Patrem omnipotentem, Creatorem caeli et terrae [151]! — Ми добрі католики! Присягаємо на Святий Хрест!

— Жертвуємо на монастир п'ятде… Сто гульденів!

— Ютто! Озовися! Ти там! Ю-у-утто-о-о-о-о!

Від оббитою залізом хвіртки відгонило крижаним холодом і ворожим запахом іржі. Монастир мовчав. Як могила. Як каміння стін, якими він був оточений.

— Черниці всередині, — зробив висновок Шарлей, коли вони, втративши надію, відійшли у лісок неподалік. — Вихід один. Табор оперує близько, оті дими — це десь під Герою, здається, горить і Альтенбукрг, який ми проїхали вчора. Я скочу туди, приведу сотню хлопців, і ми візьмемо кляштор штурмом.

— Вони пограбують монастир. І домініканкам теж перепаде.

— У них був шанс.

— Я піду ще раз під монастир, — стиснув губи Рейневан. — Цього разу сам. Впаду на коліна перед хвірткою. Благатиму…

Самсон, мов тигр, раптом скочив у суху гущавину і витягнув з неї за комір невисокого і сильно зарослого типа.

— Пустіть… — заойкав тип. — Пустіть мене… Усе скажу…

— Ти хто такий?

— Брюнварт, пане. Слуга з монастиря… Чув-єм, що ви під хвірткою волали… На пусто, бо тамтої панни в монастирю вже нема…

— Говори! Говори, що з нею!

— А ви шось там казали за гроші…

Вони їхали на схід, гостинцем на Хемніц. Рейневан, збуджений від отриманої інформації, знову був на чолі і знову нав'язував темп.

— Вони втекли з монастиря, — бозна-котрий раз повторив він, коли вони поїхали трохи повільніше. — Ютта з якоюсь другою панною. Втекти їм допоміг духовний, полюбовник тої другої…

— Припустімо, що другої, — скорчила лукаву гримасу Рікса, але притихла під його злим поглядом.

— Вони поїхали, — вів далі він, — на схід, у напрямку Дрездена, на Bia Регія. Це ясно, прямують у напрямку дому… Ми повинні їх наздогнати.

— Вони виїхали з монастиря більш як тиждень тому, — зауважив Самсон. — Якщо вірити прислужникові. У них велика фора. А мій кінь… Не хочу вас тривожити, але з його ходою щось негаразд.

— Воно й не дивно, — пирснула Рікса. — Носити такого гіганта — не жарт. Скільки ти важиш, дибуку? Чотири центнери [152]?

— Коня, — Шарлей піднявся в стременах, — треба буде змінити. У твого, Рейнмаре, теж, чую, в грудях грає, як у міхах. Нам потрібні нові румаки. Що ви скажете на цих?

Він показував під ліс, на лісову дорогу, з якої саме виходила процесія селян. Селяни, а їх було близько дюжини, вели коней. А одягнені, точніше, переодягнені вони були дуже дивно. І дуже, як на селян, нетипово.

— Я знаю цих коней, — сказав Рейневан. — І ці чорні плащі. І ці чорні заборола…

Він не встиг договорити, як Шарлей і Рікса вже пришпорювали коней.

Хоч і взуті у велетенські личаки, селяни виявили прудкість оленів і стрибучість косуль. Покинувши здобич, яка їх обтяжувала, вони мчали через гущавину та засипані снігом вирви з граціозністю антилоп, втікали з такою швидкістю, що переслідувачі не мали шансів. Шарлеєві та Ріксі вдалося впіймати тільки одного, найбільш у літах і, мабуть, хворого на плоскостопість, як визначив Рейневан, побачивши, як той ходить перевальцем.

Мужик, якого притягли за комір, плакав, кричав, благав змилуватися і звертався до Бога, і все це вкрай недоладно і дуже незрозуміло. На щастя, Шарлеві були знайомі секрети спілкування з мешканцями рільничих сіл. Він сильно копнув селянина в задницю, а коли той раптово випростався, заїхав кулаком по шиї. Подіяло моментально.

— …не винуваті, ми не винуваті! — мова плоскостопого стала схожою на людську. — Не ми їх побили, schwore bei Gott [153], не ми… Вони си так помежи собов різали, помежи собов! Ми йно з побитих убрання поздоймали… Коні-смо полапали і взєли… Um Gottes Willen [154]! Паночку добрий… Таж і в нас тамтої неділи взєли, усе рітери взєли… Ні їдної курки не зоставили… Свята Геновефо… То як ми-смо тамті трупи найшли…