Повії теж виходять заміж - Кононенко Евгения. Страница 10

Протягом тижня Неля носила листа з собою, перечитувала його в тролейбусі, відчуваючи дивну єдність з країною русалоньки і диких лебедів. А потім її вразила фатальна думка, що добре освічена жінка, яка пишається своєю освітою і ерудицією, нічого, власне, про Данію не знає.

Та й звідки про неї щось знати? На перехресті всіляких інтересів лежать Франція, Британія, Німеччина. Ну Італія.

Ну Сполучені Штати. Формально Сполучені Штати значно ближчі, ніж маленька європейська країна з високим життєвим рівнем. Бо у США періодично їздить їхній шеф і друг Володя Сидоренко. Там у Чикаґо живе інститутська приятелька Дора Шекельман. Звідти на весь світ усміхається добре відпрасований 42-й президент Сполучених Штатів. А хто, до речі, в тій Данії? Королева Маргарита. Ну то для меблів. А насправді хто? Бог з нею, з політикою. Яке там культурне життя, історичне минуле? Не може бути, щоб ніякого. В книжках пишуть багато всякого. Виявляється, в Данії давні поглиблені зв'язки з Україною. Квітка-Основ'яненко був почесним членом Королівського товариства антикварів півночі у Копенгагені. А їхні письменники – ну хоча б одне знайоме ім'я. Бруун, Еленшлегер, Палудан-Мюлер… Крім Андерсена все – темний ліс. А ні, ще є Сьорен К'єркеґор.

Володя Сидоренко у своїх статтях і доповідях дуже любить цитувати «Або – або». А також є ще Гамлет – принц Данський.

Відповідь написала лише через два тижні. Послалась на велику зайнятість на роботі. Написала, що з чоловіком розлучилася через те, що він не цінував її освіти. Був егоїстом. Вимагав уваги до себе, навіть за рахунок маленького сина. А щодо подорожі до Данії, то в неї немає грошей на квиток. Вклала у конверт з листом своє засмагле фото, зроблене рік тому на Кіпрі. На конференції з інтеркультурних зв'язків «Схід – Захід». І от серед мряки, дощу, домашніх завдань і недописаних статей пролунав міжміський телефон.

- Is it Nela? I'm Juren Cristinsen, – звучав упевнений бадьорий голос.

Ні, він таки існує насправді. Як, мабуть, і та Данія існує не лише в атласах і довідниках.

Юрен повідомляв, що нарешті отримав її листа і надсилає запрошення. Хоче уточнити написання її прізвища. Квиток він їй теж надішле. Don't worry. І тут вона буде повністю на його утриманні.

- А може, краще спочатку ви приїдете? (Це англійське you – не розбереш, чи ви на «ви», чи вже на «ти»).

- А де я житиму?

- Я поки, на жаль, не можу запросити до себе, в мене дуже маленька квартира.

- А в мене дві спальні на третьому поверсі і одна на четвертому. Вам буде дуже зручно.

Далі все нагадувало кіно. Прийшов виклик, і вона занесла його до установи, над якою майорів червоний прапор із білим хрестом. Сказали прийти за три тижні. Юрен телефонував раз на тиждень, запитував, чи здорова вона і яка в Україні погода. Сказав, щоб вона пішла до аґенції «Авіалінії України» взяти квиток. Красуня в льотній уніформі видала їй барвисту книжечку зі словами:

- Майте на увазі. Квиток спонсорський. Ні продати, ні обміняти не можна.

Тоді вперше вона відчула, що, ймовірно, чинить щось не те. Доросла високоосвічена жінка вирішила стати авантюристкою. Можливо, цей Кристенсен утримує будинок розпусти, вербує до себе дівчат зі Східної Європи. Хоча, яка вона дівчина? Вона чесно написала йому, скільки їй років. І потім, іще можуть не дати візи. Не дадуть, то й не дадуть. Байдуже.

Візу дали. Вона подзвонила мамі, сказала, що її знову на тиждень запросили на міжнародну конференцію. Тепер до Данії. Мама сказала, що візьме Юрка.

– Тільки ти нічого не купуй, краще привези гроші додому. Як тоді з Кіпру.

- Подивимось, скільки дадуть на кишенькові витрати, – відповіла вона.

Домовилася з Володею Сидоренком, що на тиждень поїде до сестри в Ужгород. Господи, що воно буде? Вже коли на її валізу начепили кольорові бірочки, подумала: а якщо в аеропорту Каструп її ніхто не зустріне? Взагалі ніхто. Що їй тоді робити? Шукати українське посольство? Туди вже, мабуть, приходили подібні ідіотки. Ні, це не метод боротьби з труднощами. Захотілося втерти носа негідникові Тимченку!

Ти женився на Кудріній, а я вийду заміж за Кристенсена!

У неї запитали про паспорт. Вона показала. Прикордонник довго вивчав його номер, серію, заносив дані до комп'ютера. Як не пропустить, то, може, воно й на ліпше. Але прикордонник ввічливо повернув паспорт зі словами «прошу», «дякую», «проходьте». … Юрен Кристенсен стояв серед тих, хто зустрічає, неймовірно схожий на свою веселу фотокартку. Він дивиться у натовп і не може її знайти очима. Підійти до нього і сказати:

«Hello!» Чи зачекати, доки сам помітить?..

Після тривалих ходінь по багатоповерховій автостоянці, де сам Юрен раптом заблукав, шукаючи своє авто – «Volvo» останньої моделі, – вони їдуть по трасі, і пейзаж поки що досить звичайний, такий може бути й український.

- Are you happy? – запитує він її, і вона щось мимрить, відзначивши про себе глибинний ідіотизм запитання.

Містечко, де мешкає Юрен, недалеко, тут же на острові Зеландія. Всього півтори години їхати. Юрен абсолютно не відчуває незручності ситуації, в деталях розповідає, як чекав на неї, як готувався до її приїзду, все прибрав у домі, навіть викупав своїх кота і пса. Запитав, з ким вона залишила сина.

Дізнавшись, що з батьками, сказав, що його батьки дуже далеко. І замовк. Неля подумала, може, варто висловити співчуття.

- Дуже далеко, – повторив Юрен. – На півночі Ютландії. Цього разу ти не зможеш познайомитися з ними.

– Милий хлопець, – подумала Неля. Такий безпосередній. Але такий дурний. Навіщо йому well-educated woman?

Приїхали. Викупаний пес Ганс зустрів їх у крихітному садочку. Юрен повів Нелю в дім, де кожна річ мала свою історію. З цієї чашечки його годувала ще бабуся з боку мами.

Вона була родом зі Швеції. А ось годинник. Він давно не ходить, і полагодити його не можна, але він належав дідові з боку батька. Вітальня дуже велика, крісла, шафи для статуеток, камін. Книг нема. Тільки грубезний телефонний довідник.

- Ходімо нагору. Ось моя спальня. Ти не бійся. Проходь. I'm not going to attack you.

На ліжку лежить дебелий кіт Еммануїл. Юрен відчинив дверцята великої шафи.

- Ось мої сорочки. Я люблю мати багато сорочок. Люблю їх часто міняти. Знаєш, щодня інша погода, хочеться одягти іншу сорочку. Бо коли мало сорочок, то їх погано прати.