Тінь сови - Шкляр Василь. Страница 15

Вона побачила затишне сплетіння гостролистої горошниці, на мить зупинилася, притискаючи до себе зболені плавці, і в цей час пірнув униз срібний карась і солодко черкнув її по гладенькому тілі гострим пером: пора! Золотиста карасиха здригнулася від його доторку, затремтіла, і наступної миті з неї випорснув струмінь жовтих мачин, потім ще і ще. Вони слалися за нею жовтою доріжкою, а над тією доріжкою рівно плинув срібний карась і лив на ікру молочко. Згодом золотиста карасиха стала легкою і спритною, її тіло приплюсло з боків і видовжилось, і вона майже не відчувала опору води; набрала в міхурець повітря, піднялася майже до поверхні і заграла на воді ще жвавіше за карася, хоча й відчувала у плавцях щемливий біль.

Шелестів, коливаючись, очерет, білі мережки піни шумували на воді, прокочувалися сплески, а з поміж того час від часу чулося соковите цмокання, наче хтось цілувався у гущавині очеретів чи й глибше десь там, під водою.

— Я, мабуть, скупаюся, — сказав Степан.

— Вода ще холодна.

— Ні, тут, у заводі, тепла. Ти ж бач, навіть карась нереститься. В холодній воді він не метає кашку. Давай удвох?

— Я боюся.

— Боїшся нежиті? — засміявся Степан, стягуючи через голову сорочку. — А я тебе зараз вкину в річку!

— Я не за себе боюся, — сказала Катерина і якось дивно поглянула на чоловіка.

Перехопивши той погляд, Степан ураз присмирнів і перестав сміятися.

— Ти чого?

— Я за нього боюся, — сказала Катерина, взяла його руки і притулила до свого лона.

4

Іван Побережний увійшов у хату темний, як ніч (відколи Степана взяла недуга, постарів на очах і геть зчорнів лицем), за ним влетіла Ганна й відразу зарюмсала тоненьким, але владним голосочком:

— Ой, дивися ж, синочку, та не спіши, бо вони там тебе поріжуть, тепер ці дохторі такі, аби різать…

— Цить! — гримнув Іван. — Зачала… Їхати треба. Сидьма теж нічого не висидиш. Але я ось що хочу сказати, Стьопо: може, й мені з тобою поїхати?

— Навіщо, тату?

— Так мені легше буде.

— Не треба, ще не знаємо, чи там нас хто прийме. Хай уже потім, якщо ляжу в лікарню, — сказав Степан.

— Ти тіки той… на операцію зразу не давайся. Чув, Стьопо? Може, так спершу підлічать.

— Не знаю, тату. Людям же роблять й операції, помагає.

— Чось мені страшно.

— Я не боюся, — сказав Степан, і на його обличчі перебігла тінь жовтої усмішки.

— Тут оно пучку вріжеш та болить, а то ж серце, — знов забідкалась мати.

— Може, до того не дійде, — сказав Степан.

— Дивися, сину. — Батько дрібно заморгав короткозорими очима. — Коли що, дзвони зразу до дядька Онисима в сільраду. Я приїду. Ти ж знаєш, аби можна — я б замість тебе ліг. Я вже нажився, а тобі…

— Все буде добре, тату.

— Що там треба кому — дзвони. Ми нічого не пошкодуємо. Ти ж знаєш.

— І різать не давай, — затялась на одному мати.

— Ще ніхто нікого не ріже, мамо.

— Вони тепер тіки що — зразу за ножа, не кажи, я знаю.

— Чось мені страшно. Не дай бо’ якесь лихо, то краще б мене ще отам, під Яссами…

— Де Катерина? — перебив їх Степан.

— Ніяк дітей не зажене до хати, кхм, — мати хмикнула, наче Катерина і тут чимось їй не вгодила.

— Хай би гуляли ще.

— Хоче, щоб ти побув із ними, — сказав батько.

— А може б, не їхав? Я до ворожки ходила. Кидала вона й на картах, і на квасолі ворожила…

— Тобі оце тре’ каркать під руку? — холодно зиркнув на неї батько. Завжди покірний і догідливий, Іван Побережний останнім часом зривався й гримав на жінку, і та йому змовчувала. — По ворожках вона розходилася!..

— Та вона нічого поганого не сказала, а дороги, каже, йому не показано і в казьонному домі добра не видать…

— Не тре’ воно нам!

— Кхм, — Ганна краєчками хустки витерла сухі губи й зібрала їх у тоненьку складочку. — Про мене.

— Сьогодні голову бачив, Мостового, — перевів на інше розмову батько. — Каже, винний я перед Степаном. Не вірив тоді, що він слабий, розсердився на нього… А тепер, каже, якби міг, то небо йому прихилив би.

— Передайте, що… — Степан закашлявся, потім, віддихавшись, додав: — Що я на нього серця не маю. Погарячився трохи, то й що? Така робота. Між людьми всяко буває.

У них з Мостовим здебільше було по-людському, Степан аж дивувався часом, що старенький голова розуміє його краще за молодих і хоч у техніці тямив не дуже, а завжди підтримував Степана у його раціоналізаторстві. Не все, звичайно, виходило, як хотілося, бувало, що новація розліталася з тріском, однак Мостовий і тоді здобувався швидше на жарт, ніж на лайку. Колись Степан потрапив був у халепу — перекинув трактора, орючи Стрілецький узвіз, сам вчасно вискочив і лишився цілісінький, а трактор згори покотився б, як іграшка, аби не притримали увігнані в землю лемеші. Ну, все одно трохи пом’явся, і тоді головний механік Піскун наробив такого шуму, давай збирати комісію, аби розібралася й покарала Степана, а Мостовий на правлінні облив Піскуна холодною водою: «Не знаєш, чого так сталося, то мовчи. Побережний повів трактора впоперек схилу, бо так дощі тримаються в борозні, а не рівчаки риють. Його нагородити треба, що пішов на риск ради доброго діла». Коли до тебе отак по-людському, то й сам готовий у нитку витягтися, щоб не підвести, і Степан таки не підводив Мостового, робив за двох, де й сила бралася. Найважчими завжди були другі жнива — це коли копали буряк, тоді їхнє поле нагадувало танкодром. О цій порі, наче навмисне, заходилися дощі, земля розгасала, і над полем стояло таке ревище моторів, наче тут справді точилася пекельна битва.

Степан сідав тоді на «РКС-6», у якому сам замінив зірочки реактивних вилок, і цілий день не злазив з нього, а потім ще й уночі розлякував пітьму над буряковим полем. Однієї сльотавої ночі фари його комбайна вихопили з темряви щупленьку постать Мостового, і Степанові чогось аж серце стислося. Старий насилу висмикував чоботи з в’язкої грязюки, обличчя заляпане болотом, весь мокрий, як хлющ, рубця сухого немає на ньому. Степан зупинив комбайна, скочив на землю, думав, що Мостовий хоче дати якийсь наряд, коли приїхав сюди серед ночі, але старий тільки незграбно обняв його за плечі.

— А що, Стьопо, вирятуємо з цієї багнюки по триста центнерів?

— Більше, — сказав Степан. — Буряк, як кінські голови, аби лиш вивезти. Та хіба нам уперше?

— Ну, дивись тут мені…

Старий швидко пішов у ніч, але Степан ще довго чув, як схлипує розгасла земля під його чобітьми, і навіть коли запустив комбайн, здавалося, чує те схлипування.

Багато розмов було між ним і головою, але ота, коротенька, найдужче врізалась у пам’ять. Тієї ж таки сльотавої осені, коли він потрапив у лікарню і там сказали, щоб забув і думати про комбайн та трактор, якщо хоче жити, що йому дадуть групу інвалідності, тоді Степан найперше чомусь побачив заляпане болотом лице Мостового і згадав ту ніч.

Від кого-кого, а від Мостового він ніколи не сподівався такої колючки, яку той підкинув йому пізніше, уже зимою, зустрівши на вулиці. Степан ішов з рушничкою за плечима (любив поволеньки побродити засніженим пралісом) і, побачивши старого, знітився, думав, голова зараз почне співчувати, пропонуватиме якусь чистеньку роботу в конторі, а він зненацька спитав:

— То що, Степане, не важко бігати за зайцями?

Степан змовчав. Нишком проковтнув образу й пізніше, коли Мостовий одумався і справді запропонував йому роботу обліковця в городній бригаді, Степан не прийняв поблажки, а влаштувався в районі інспектором рибнагляду. Щоправда, і там недовго протяг, однак дав зрозуміти старому, що не простив йому необачного слова. Мостовий тим, видно, і сам карався, бо якось таки завернув до Степана додому.

— Ти от що, Стьопо, — м’яв у руках сірого капронового брилика. — Зла в душі не носи. На мене образився, знаю, і правильно зробив, здуру я ляпнув. Вибач старого. А колгосп ти не маєш права минати боком.