Тінь сови - Шкляр Василь. Страница 19

— Бач, правду показувало, — Катерина пересмикнула плечима, наче від холоду.

— А правду. Я ж тоді як здуріла була. Рву на собі коси та до матері кричу: це все ворожіння ваше! Після того й чути не могла про хліб, сіль та печину. А це вже як сама постаріла, з розуму вижила, то ні-ні та й смикне щось за руку: ану ж ну, спробуй.

— То, може, ви, тьотю, й мені б… — несміло мовила Катерина і знов мерзлякувато повела плечима.

— Нє, дочко, дурне це діло. Я ж кажу, постаріла, руки трусяться, то й голка труситиметься хтозна в який бік. Не хочу брати гріха на душу. Дурне це діло — ворожіння, горе його видумало.

— Ну, то піду я, тьотю. Бо нам же на поїзд, а вже ніч надворі.

— Іди. Я молитимуся за вас.

Стара провела Катерину за поріг і, повиснувши на паличці, довго дивилася їй услід. Перехрестившись, зайшла до хати й застигла, не знаючи, до чого прикласти руки. Постояла, постояла, потім підійшла до столу, вщипнула од хлібини крихту, сипнула на клейонку пучку солі й почовгала, цокаючи паличкою, до грубки, де ще мала завалятися від зими бодай мізерна вуглина.

Катерина пірнула у глуху вуличку, осіння темрява обступила її, як вода, і, наче крізь товщу води, до неї ледь-ледь прибилася — завжди така гучна — музика від Будинку культури. А десь на широкому шляху тонко підвивала вантажна машина, що везла буряки з поля на Бужанку.

Віднедавна всі звуки стали чужими для Катерини, й осінь, яка раніше так тішила грибами й бабиним літом, тепер була для неї чужою.

Катерина любила осінь і завжди з бентегою дослухалася її обережного наближення, хоча для Катерини й Степана, та й для всього села, це була найгарячіша пора — пора других, бурякових, жнив. Осінні жнива були набагато паркіші за літні, навіть жіноцтво, яке не працювало в колгоспі, як от Катерина, виходило в поле, бо не вистачало рук, а треба ж того буряка вихопити із землі, поки ясна година. Багато хто ремствував на ту примусову роботу, на те рачкування з ранку до ночі, а Катерина охоче йшла в поле, бо любила роботу в гурті. Там і пісня, і жарт, і таке, чого більше ніде не почуєш.

Зате, коли закінчували порати буряк, першого ж вихідного дня Степан з Катериною вибирались до лісу: на ожину, на ліскові горіхи, на терен, який наливався у пралісі дорідний, мов дика слива.

Степан заводив мотоцикла (правління виділило йому в нагороду дефіцитного «Уральця») і, коли Катерина примощувалася на задньому сидінні, обхопивши Степана за стан, — ніколи не сідала в люльку, — питав:

— З вітерцем?

Щось лоскітне бриніло в його голосі, то теж були їхні, потаємні слова, і Катерина ще міцніше обвивала його стан, пригортаючись до Степана.

— З вітерцем!

Коли вихоплювались за село, вітер так свистів біля скронь, що не могли його перекричати, але саме це і подобалось їм, бо тоді вигукували одне одному те, чого в тиші соромились.

Найбільшим же лісовим святом для них були підпеньки, збирали їх ще зовсім молодюсінькими, тугими й маленькими, як цвяшки. Розходились лісом у різні боки, кожне шукало свою грибну місцину, зрідка подавали одне одному голоси, а потім якоїсь миті Катерина відчувала на собі Степанів погляд — знала, що він любить отак тихо підкрастися і дивитись на неї, — але вдавала, що нічого не помічає. Лишень прислухалася до кожного свого руху і теж немов дивилася на себе збоку Степановими очима. Потім навмисне лишала свій кошик і відходила трохи далі, бо знала: коли повернеться, кошик буде повен. Знала, однак щоразу схвильовано завмирала, побачивши диво, і стояла в блаженному заціпенінні, аж поки нищечком підкрадався Степан, обіймав її за плечі.

— Стьопо, — шепотіла Катерина. — Він щойно був тут.

— Хто?

— Щедрик. Він насипав грибів у мій кошик.

— Щедрик любить тебе.

— Я знаю.

— Чого ж ти злякалася? Ти вся тремтиш.

— Я… я могла не зустріти тебе.

— Як це?

— Дуже просто. На цьому світі все таке випадкове. Ми могли розминутися.

— Дурниці. На цьому світі все мудре.

— Чому ж ти, коли вернувся з армії, навіть не обізвався до мене?

— Бо я тебе любив.

— Любив… Якби я тебе не знайшла, то взяв би іншу, — сказала Катерина.

— Не взяв би.

— А що? В ченці постригся б?

— Ні, — сказав він.

— А що?

— Я б умер.

У її очах прокинулася загадкова усмішка.

— Стьоп… Ти ревнуєш мене?

— Чого б це я тебе ревнував? До кого?

Вона знала, як Степан переживав, коли одного разу її підвіз додому головний механік Піскун. Довго чекала автобуса в містечку, а Піскун підвернувся на «Ниві»: сідай, нам по дорозі. Підвіз то підвіз, але ж він був Степановим недругом ще відтоді, як той перекинувся на тракторі — вимагав для Степана найсуворішого покарання. Катерина, виходить, махнула на те рукою, зате люди в селі закмітили, як Піскун підвозив її додому, і взяли ту притичину на язик. А найперша Степанова мати: «Чого це твою жіночку чужі чоловіки на машині катають?»

Степан усе зніс у собі, Катерині ні слова, тільки тепер, почувши про ревнощі, раптом спитав:

— Ти знаєш, чого я тоді на тракторі перекинувся?

— Не глядиш себе.

— Ні, там інакше було.

— Ти не казав…

— Слухай, тільки більше нікому. Їду я під Стрілецьким узвозом, а там такий густий пирій поріс. І не побачив здаля. Уже майже під самісінькими гусеницями помітив гніздо. А в ньому перепілки сіренькі. Ну, я й крутнув під горою так різко, що трактор на гусеницях не встояв.

— А перепеленята? Живі зосталися?

— Живі. Перепели, вони, знаєш, були зовсім вивелись у нас. З хімією на полях так пересолили, що ніде й перепілки не зосталося. Котра й вижила, то полетіла світ за очі. А це, бач, вернулися. І пуцьвірінків вивели. Я потім роздивився — там їх, жовторотих, не менше десятка було.

— А якби з тобою щось, не дай Бо’? Це добре, що так обійшлося.

Катерина провела долонею по його жорсткій, неголеній щоці, скуйовдила чуба і раптом аж скрикнула:

— Стьоп, ти сивієш! Я думала, павутина заплуталась, а це сивина.

Степан ніби її не чув.

— А ще у нас колись дрохви водилися, — сказав він. — Сам я не пам’ятаю, це старі люди розказують. Такі великі птахи, кажуть, були, як гиндики. І десь отам по війні лиха зима видалась: тепла, з відлигами, дощами, а потім зненацька ударив мороз. То в них крила взялися кригою. Так скрижаніли, що бідні птахи не могли ворухнути ними, не те що літати.

— Позамерзали?

— Ще гірше. Позамерзати не позамерзали, але який же птах без крил житиме? Тут тобі й лиси, й мисливці, й інші напасті. За одну зиму не стало дрохв.

Степан говорив, говорив, а Катерині здавалося, що за тими його словами про перепелів і дрохв стояв якийсь інший зміст, якого вона не могла збагнути.

Вночі вона довго лежала, не склепивши повік, у вікно заглядав повновидий місяць, незвично червоний, як мухомор, і не знала Катерина, чи снились, чи уявлялись їй білі птахи у білому засніженому лісі. Вони снитимуться їй ще не раз, ті великі, білосніжні птахи, зовсім не схожі на сіро-попелястих дрохв, але зі скутими крильми.

Мине час, і Катерина відчує цей страх на собі: маєш крила, а вони скрижанілі, і вже тобі не злетіти, здається, ніколи. Ні, не злетіти, не відігріти вже крил.

Так воно буває в житті: тепло, тепло, і враз — мороз.

6

Із дому вибиралися пізно, діти вже спали, і тихо, щоб не будити їх, Катерина із свекром виносили до мотоцикла торби та клунки, мостили їх при надвірній лампочці так і сяк — це в люльку, а цей мішечок на запасне колесо, і тут, уже надворі, Степан підійшов до Катерини й сказав:

— Знаєш, я все-таки знайшов…

— Що?

— Адресу його.

— Ну й добре, — зовсім не здивувалася Катерина, і він додав винувато:

— Перебирав свої документи, брав у дорогу — й натрапив. Тут і телефон є.

— Бач, уже пощастило, — радо сказала Катерина, хоча здогадувалася, що він тієї адреси й не губив, але хай ця хитрість зостається при Степанові; головне, що вони вже майже в дорозі.