Тінь сови - Шкляр Василь. Страница 24

Ні, ні, тільки двоє можуть знати, яка шовкова вода у річці, коли, взявшись за руки, увіходиш у неї по груди і, здається, можеш іти ще й ще, можеш дихати під водою, говорити, цілуватися, плакати від щастя, і ніхто не побачить твоїх сліз.

Йому й досі бринить той дзвіночок. Колись він бринів солодко, а тепер — болісно, і не втиха, не втихає. Звичайний латунний дзвіночок за двадцять сім копійок, який рибалки вішають на спінінг, щоб вчасно застерегти покльовку.

Того літнього дня він ще не теленькнув ні разу, і Муталіб, розморившись на сонці, задрімав. Тулився щокою до гарячого піску, вдихав його сонячний дух, і, мабуть, через те приснилося йому озеро Шорколь, і навіть крізь сон Муталіб подивувався, як же це він лежить на піску, якщо раніше не міг ступнути на нього, такий був гарячий. І раптом — дзінь!

Він схопився з тією спритністю, на яку здатен лише справжній рибалка, зачувши жаданий сигнал. Кинувся до спінінга, що стримів над водою, і враз прикипів до землі. Це що — сниться йому і досі?

Біля спінінга стояла дівчина і дивилася на Муталіба ще усміхненими, але вже сполоханими очима.

— Ой, вибачте, я не хотіла, — винувато тулила до грудей долоньки, наче силкувалася приховати те, що не зовсім міг приховати економно скроєний бузковий купальник.

— Ти що — з неба впала? — вдавано розгнівався Муталіб, оглядаючи пустельний берег — ніде ні лялечки.

— Чого це з неба?

— А звідки ж?

— Там у вербах наш намет, — серйозно пояснила дівчина, кивнувши на протилежний берег. — Ми з однокурсниками приїхали катером на вихідні.

— Може, з однокласниками? — і далі «гнівався» Муталіб.

— Ви що, я вже на другому курсі.

— Якого училища?

— В інституті я. Педагогічному.

— Гм… Педагог. А чого ж так непедагогічно заважаєш старому чоловікові спати?

— По-перше, ви не старий, — сказала вона. — Не напрошуйтесь на комплімент.

— А по-друге?

— По-друге, мені… — вона широко розплющила свої синющі очі, знаючи, яке це справляє враження, — мені страшенно закортіло задзвонити. Ви не можете мені подарувати цього дзвіночка?

— Тільки після рибалки.

— А коли ви закінчите свою рибалку?

— Завтра увечері.

— Чудово. Я теж їду додому завтра увечері.

— Як тебе звуть? — спитав Муталіб.

— Іра. А тебе? — вона легко перейшла на «ти».

— У тебе немає чим записати. А так ти не запам’ятаєш.

— Є, — сказала вона. — У мене є чим записати.

Він обвів очима її зграбну фігурку і відчув, що це їй сподобалось.

— На тому березі? — спитав.

— На тому березі мене ніщо не цікавить, — підкреслено сказала вона. — То як тебе звуть?

— Муталіб.

— Му-та-ліб, — повторила по складах Іра. — Мені подобається це ім’я. Ти звідки?

— З Хорезму.

— Це де — в Середній Азії?

— В Узбекистані.

— Му-та-ліб, — знов проказала Іра, нахилилася й вивела його ім’я на піску. — Ну от, записала. Хоча я й так не забуду.

— Ніколи? — вирвалося у нього.

— Не знаю, — вона знизала худими плечима, сіла на пісок і ніби знічев’я поставила біля написаного його імені хрестик — плюс.

Муталібові захотілося курити. Поліз у тісну кишеню джинсів, дістав прим’яту коробку «Столичних» і припалив цигарку. Помітив, як вона затремтіла в пальцях: чорт забирай, це дівчисько вивело його з рівноваги, не розбереш, де жартує, де насміхається, а де каже правду.

— Дай і мені, — попросила Іра.

— Що?

— Сигарету.

— Ні, — узяв її тон Муталіб. — Поки ти зі мною, я не дозволю тобі курити.

— Хіба я тобі не байдужа?

— Ні, — сказав він. — Ти дівчина і вже цим не можеш бути мені байдужою.

— Виходить, тобі не байдужі всі дівчата? Так? — сказала вона і витерла його ім’я на піску.

— Не зовсім так.

— А як же?

— Мені не байдужі тільки ті, що чіпають дзвоник на моєму спінінгу.

— Таке траплялося часто?

— Один раз.

Вона лягла на пісок і знов написала його ім’я. І знов поставила біля нього плюс.

— Ір-о-о! О-о-о, — покотилося з того берега понад Десною.

— Тебе шукають, — сказав Муталіб.

— Нехай.

— Чоловічий голос. Видно, хвилюється.

— Нехай похвилюється.

— Ти така… жорстока?

— А ти хочеш, щоб я пішла?

— Ні, не хочу.

— Тоді я ще трошки побуду.

— Це твій однокурсник? — з тонкою усмішкою спитав Муталіб.

— Ти що, ревнуєш?

— Трошки.

— Даремно. Між іншим, він мені дозволяє курити.

— Ну й дурний. Він не дбає за твоє здоров’я і вроду.

— Вважаєш мене вродливою?

— Ти сама це знаєш.

— І все-таки приємно почути.

— Від усіх?

— Ні, тільки від рибалки, який має такого гарного дзвоника, — віддячила йому Іра.

— Тоді цей рибалка запрошує тебе увечері на юшку.

— А цей рибалка запасся консервами?

— Під вечір почнеться кльов.

— А якщо не почнеться?

— Все одно це буде найщасливіша риболовля у моєму житті, — сказав Муталіб. — То прийдеш?

Вона на хвильку замислилась.

— Якщо мене відпустять.

— Вибач, я, мабуть, не маю права тебе запрошувати. Тоді вважай це просто жестом ввічливості. А тепер іди. Чуєш, тебе знов гукають?

— Ти проганяєш мене?

— Не з раю, — сумно всміхнувся він.

— Як тільки спалахне багаття на цьому березі, я припливу, — сказала вона.

І треба ж такому статися: до вечора Муталіб не впіймав жодної рибини, шкода, що не прихопив вудки — може, бодай піскунчиків натягав би, а дзвіночок так ні разу й не озвався, наче зурочила його та дівчина з очима-небесами. Він чаклував над спінінгом, раз по раз міняв наживку — марно.

Та коли берег сповили легкі сутінки, десь у ту хвилину, коли день уже минув, а вечір ще не настав, Муталіб, не маючи навіть риб’ячої лусочки, все-таки розвів багаття. Сидів біля нього і вдивлявся в той берег, блукав очима по швидкій деснянській течії, що при заході сонця уже не сліпила, а тішила око рожевими відсвітами, і коли вже втратив найменшу надію, зненацька почув за спиною кроки.

Це була вона, Іра, Іринка, в тому ж таки бузковому купальнику — видно, перепливла щойно річку, але десь в іншому місці, мабуть, не хотіла, щоб хтось побачив, куди вона попливла. Мокра, Іринка дрібно трусилась від холоду і, поки Муталіб спромігся на слово, попросила:

— Дай якусь одежину. Моя лишилася там.

Він приніс їй усі вдяганки, слава Богу, чимало їх брав, коли вирушав на нічну риболовлю, й Іринка з чисто жіночою цікавістю перебирала ними, віддаючи йому зайве.

— Може, ти все-таки відвернешся? — м’яко спитала вона.

Муталіб відійшов, став лицем до води і відчув, що також тремтить.

Темніла Десна, і в її глибинах уже де-не-де відбивалися перші цятки зірок.

— Ну, як я тобі в таких шатах? — підійшла до нього Іринка. — Подобаюсь?

Звичайнісінькі, як на нинішній день, «шати», у яких можна зустріти безліч дівчат і хлопців — витерті до голубого джинси, картата сорочка, але те, що це був його, Муталібів, одяг і зараз він облягав Іринчине тіло, його схвилювало до легкого запаморочення.

— Нічого, — сказав Муталіб.

Він підійшов до багаття, що вже перегоріло й дихало жаром, узяв патичка і припалив сигарету.

— Ти вірив, що я прийду? — спитала вона.

— Авжеж.

— Я, мабуть, схожа…

— Ти класна дівчинка. А я обманщик.

— Чого це?

— Бо не приготував обіцяну юшку.

— Не біда, я знала, що так воно й буде.

Іринка взяла вербовий рогачик, устромила біля багаття й повісила на нього мокрі бузкові плавки і ліфчик.

— Нехай просушиться, — сказала. — А підкинь-но дровець.

Усе це в неї виходило так просто й невимушено, що Муталіб без усякого сорому побачив на ній крізь свою картату сорочку ті білі галявинки тіла, яких не торкнулась засмага.

І тут, уже зовсім несподівано, аж здригнулись обоє, теленькнув дзвіночок. Його тонкий звук пронизав вечорову тишу й полинув, полинув, і вони зачаровано проводжали його в далину, а потім дзвіночок ударив ще й ще, і Муталіб спам’ятався, кинувся до спінінга. Ухопив його, пружно підсік і, намотуючи волосінь на котушку, відчув, що йде вона зовсім легко. Однак це тільки втішило Муталіба, він знав, що волосінь витягується так легко тоді, коли рибина піднімає грузило і воно не чіпляється за дно.