Тінь сови - Шкляр Василь. Страница 53

І не було йому ніякого діла до сиротливої цвинтарної тиші, такої оголеної і німої, що чути, як осідає, танучи, потемнілий сніг, як перекочуються в повітрі мачини туману, чути навіть було, як мовчить зчорніле дерево і як б’ється серце синиці, що сіла на його гілку. Чути, чути…

— Ти йди, Катю, — сказав Муталіб. — Там люди, іди… Хочу побути тут сам. Полем пройдуся… я скоро буду. Іди.

Він колись був тут, у цих краях, і, здавалося, навіть ішов цим полем, хоч знав напевно, що ні, не йшов, ні тоді, коли приїжджав сюди один-єдиний раз, ні тисячу років тому, а тепер ось ішов навмання через поле, ріллю, озимину і був упевнений, що йде правильно, ген уже низина, ген починається берег, його ще не видно за густим туманом, але він там, там…

Хтось ніби веде його туди попід руку, він заблукати не може, на талому снігу лишаються його сліди, лишаються ступаки, які миттю чорніють, натягуючись водою, виходить, він уже йде берегом, десь недалеко ліс, бо повітря терпко пахне перетлілим листям і деревом, але немає тліні у цьому запахові, це йодистий дух тугої цілющої сили, що йде від дерева навіть тоді, коли воно трухне і тліє. Так пахне праліс…

Дай мені сили, пралісе, зціли мою душу, не відвернись, не відштовхни мене, маленьку грішну людину, я знаю свою провину, я мусив два роки тому, не дочекавшись Степана, приїхати і забрати його, навіть два місяці тому я не повинен був його відпускати, маючи один шанс із тисячі. Каюся, пралісе, я завжди думав, що живу праведником, бо все роблю по совісті й честі, а цього, виходить, замало. Виходить, треба іще щось, аби на місці була душа навіть тоді, коли захитається твій човен. Заради совісті й честі я залишив свою любов, яка здалася мені щербатою, а що я зробив для того, аби вона не була такою? Нічого.

Я плив за течією, плив без весел і помітив, що їх не маю, тільки тоді, коли закрутило мій човен у вирі.

Дай мені сили, пралісе.

Зціли мою душу.

Не відвернись, не відштовхни мене, маленьку грішну людину.

Я вже бачу тебе крізь туман, що котиться щільно понад землею, облизуючи латочки снігу.

Я вже бачу зелену звивину Тікича, до якого ти пригорнувся, пралісе, як до рідного брата.

Аж страшно, що й не дійшов ще до тебе, ти ще десь там, за густими туманами, а я все це бачу, наче бував тут не раз, ще тисячу років тому я приходив до тебе, предковічний пралісе.

А ген… що то мріє в тумані?

Ні, ні!!!

Муталіб затулив долонями очі. Ні, ні! Не може бути.

Але так було.

Мріяв у тумані червоний брилик, то Щедрик ішов десь удаль, ішов прудко і з підстрибом, викидаючи вгору то одне, то друге плече, коливаючи з боку на бік головою, коротенькі червоні шароварчики підсмикувалися за кожним кроком і зблискували його голі литочки, і, видно було, що він назавжди полишає ці краї, бо на плечі в нього була паличка, а на тій паличці погойдувався білий вузлик: хить-хить, хить-хить…

Епілог

Цю історію мені довелося почути в одному селі, де я збирав матеріали для нарису про знатного голову колгоспу Мостового, зовсім нетипового як для такої посади чоловіка. Коли він навіть осліп, то, беручи в руки кукурудзяного качана, безпомильно казав, скільки центнерів кукурудзи зібрали з гектара. Вийшовши сліпим на пенсію, старий любив лущити кукурудзу. Саме від нього я вперше почув про Степана.

Окрім Мостового, я зустрічався з багатьма людьми, мені щастило на цікаві розмови, у яких ні-ні та й спливало ім’я Степана, Катерини і тих, хто був причетний до їхньої долі. Літніми вечорами ми подовгу сиділи з вудочками над Тікичем із Онисимом Кіндратовичем Побережним, Степановим дядьком, котрий теж уже вийшов на пенсію, але не втратив смаку до неквапливого філософського слова. Я розмовляв і з Іваном Побережним, Степановим батьком, який зчорнів од горя і не годен спокійно розповідати про сина, — тоді він з якоюсь божевільною затятістю згадує бій під Яссами, ніби там розпочалася і Степанова трагедія, хоч тоді його не було на світі.

Я зустрічався навіть з бабою Марією, прозваною в селі Січавичкою, котра, висячи на своїй тоненькій ліщиновій паличці, повідала стільки такого, чого я не почув би більше ні від кого. Саме баба Марія розповіла мені те, що всі якось обминали, обходили його в цій історії мовчанкою або зітханням. Пізніше, коли я раптом збагнув, що не матиму спокою, поки не напишу про Степана і Катерину, то теж завагався: а чи варто розповідати про те, що всі замовчували? Адже ця правда ніби принижує велике чисте кохання. Якщо не принижує, то щонайменше приземлює. А потім вирішив: винесу це до епілогу, поставлю, так би мовити, в дужки, і хай кожен читач розсудить по-своєму. Кому не сподобається, нехай вважає, що цих сторінок не було, адже й сам автор має сумніви щодо доцільності такого епілогу.

І все-таки не минаю цього факту, бо, здається, не маю права осуджувати Катерину за те, що через рік по Степановій смерті вона вийшла заміж. Вийшла за котрогось із отих донбаських шоферів, які щоосені приїжджають допомагати колгоспові вивозити буряк на Бужанський цукровий завод; отож один із них, повертаючись додому після осінніх жнив, забрав Катерину разом із трьома дітьми й тихенько, своєю ж машиною, повіз до себе на Донбас. Одверто кажучи, спершу мене приголомшив цей факт, а потім баба Січавичка (от бачите, уже і я кажу «Січавичка»), потім баба Марія розповіла, як серед ночі до неї прибігла Катерина, ридала, рвала на собі коси і кричала, що вона не хоче більше жити, що вона, якщо не накладе на себе руки, то збожеволіє, а потім притихла, зімкнула побілілі губи і так заціпеніла, аж злякалася баба Марія, кинулася, щоб якось розворушити її, розрадити, і Катерина обізвалася нарешті й сказала, що один із приїжджих шоферів, добрий такий хлопчина, просить її заміж за себе, не дивиться, що троє дітей, не питає, чи любить його, я, каже, сам удівець, ніхто тебе не зрозуміє так, як я, ніхто так не глядітиме твоїх дітей, поїдемо, каже, зі мною, удвох якось переживемо біду. Удвох, каже, переживемо, а саму тебе висушить горе, я ж бачу, спалить воно тебе, я от чоловік, та насилу зніс його, а ти не знесеш, хоч про діток своїх подумай, коли за себе не дбаєш…

І от тієї страшної ночі благословила баба Марія Катерину в дорогу, перехрестила її покрученими пальцями і сказала: «Їдь, Катю, їдь, дочко, — сказала баба Марія, — може, це полегша твоя, нахилися ж, я тебе поцілую, бо більше вже не побачу». Катерина схилилась, потім сама обцілувала бабу Марію, як рідну матір, і вибігла в ніч, а Січавичка так і закам’яніла на своїй ліщиновій паличці, не маючи сил навіть провести її за поріг, не годна навіть втримати голку в тремтячих пучках, щоб поворожити на хліб, сіль та печину.

І після того, коли я це почув од баби Марії, то подумав, що не варто замовчувати Катерининого заміжжя, принаймні для себе я її виправдав і також благословив у дорогу, хоча мені ще довго щеміло це виправдання, і я наважився сказати всю правду лише в епілозі.

Багато цікавого я почув і від інших людей, які зовсім не згадуються в цій історії; наприклад, один старенький рибалка божився, що вже після Степанової смерті не раз бачив у цих краях чужого чоловіка, дуже схожого на того лікаря, що нібито мав робити йому операцію, а потім приїздив сюди на сороковини; тільки той чоловік не заходить у село, навіть до Мостового не заходить, хоча колись урятував старого од «жовчі», а блукає над Тікичем, без вудок, без нічого, просто так никає, бродить лісом, ніби щось загубив там колись і ніяк не може знайти…

І от, коли мені здалося, що я готовий уже розповісти про Степана і Катерину, коли вже сів за чистий аркуш паперу, то відчув, що чогось мені не вистачає, чогось такого, без чого ця історія буде неповною, а може, й не зовсім правдивою. І тоді я подумав: лікар! Я мушу побачити цього хірурга, до якого Степан подався у найтяжчу годину. Поки я його не побачу, поки не збагну, що він шукає там понад Тікичем, не варто братися за перо.