Горить свіча - Малик Владимир Кириллович. Страница 52

Вона тривала зовсім недовго. За стіною чинбарні знову загупало кілька ніг, зчинилося якесь вовтузіння, ніби хтось кого душив, почувся болісний скрик, хрип — і так же раптово все затихло.

Стривожений Ілля стиснув руку Добрині, шепнув:

— Що там?..

— Не знаю... — так же шепотом відповів Добриня.

Тут грюкнув засув — і двері широко розчинилися. В їх отворі стояло кілька темних постатей. Хтось тихо покликав:

— Ілля! Добриня!

Хлопці завмерли. Це було так несподівано, що їм на якусь хвилину відібрало мову. Хто там? Свої? Звідки? Як?

Другий голос прозвучав невпевнено:

— Невже їх тут немає? То де ж вони? Це був Степанів голос — такий характерний, що не впізнати його було неможливо. І Ілля скрикнув радісно:

— Братику! Степане! Невже це ти? Він кинувся надвір до брата, та Добриня, що пильнував також і за хатою, де спала охорона, перехопив його.

— Тихо! Варта йде! Ховайтеся всі сюди! Тікати було пізно. З хати вийшло двоє і попростували прямо до чинбарні, перетинаючи шлях для відступу. Вони відразу помітили б утікачів і зняли тривогу. Тому кияни — а їх було більше десятка — вскочили в чинбарню і причаїлися там.

— Всім мовчати! Говоритиму я! — пошепки сказав Добриня. — Заманю їх сюди — і прикінчимо обох! Але Микола заперечив:

— Ні, ні, хоч одного бажано взяти живцем!

— Гаразд, одного брати живцем, — погодився Добриня і застеріг: — Тихо! Наближаються! Ілля, стогни! Та дужче! Ніби тобі й справді невтерпець! Ну!

Ілля голосно застогнав, заохкав — ох, ох! Двоє наближалися швидко, не підозрюючи небезпеки.

Кроків за десять десятник Товлур — то був його голос — запитав:

— Егей, де ти, хлопче? В сараї?

— Ойє, ойє, — глухо відповів Добриня.

Двоє сміливо вступили до чинбарні. І тут один відразу впав додолу, вражений невідворотним ударом захалявного ножа, а другий заборсався в залізних обіймах молодих гриднів, що вмить скрутили його і забили рота ганчіркою.

Він опирався недовго: його стягнули туго мотузками, поставили на ноги.

— Ходімо! — подав голос Микола. — Нас ждуть!

Сю ніч ніхто в господі воєводи Дмитра і не думав спати. Як тільки Микола та Степан з невеликою дружиною охочих гриднів почали готуватися до вилазки, воєвода наказав челяді дістати з погребів ситу та сирівець, пекти пироги, смажити м'ясо.

Двір сповнився гамором. Повсюди загорілися свічки, запалали смолоскипи. Миттю поширилася чутка, що воєвода жде молодшого сина Іллю, якого мають визволити з монгольського полону.

Здивована і вражена бояриня кинулася до чоловіка.

— Дмитре, що ти затіяв? Чому зі мною не порадився? А якщо не пощастить визволити Іллю? Що тоді? Навіщо цей пир?

Дмитро узяв її за плечі — заглянув в очі. Він знав — може не пощастити. Більше того, він знав, що сю ніч може втратити не тільки Іллю, а й Миколу та Степана, бо вилазка може закінчитися по-різному — і щасливо, і нещасливо. Тоді навіщо ж ці приготування?

— Кріпись, мати, — сказав він якимось дивним, незвичним голосом. — Нині нас спіткає або велика радість — і ми зустрінемо сина Іллю, або...

Він запнувся.

Бояриня відсахнулася. Очі її округлилися від страху.

— Або?.. Що ти хочеш сказати? Дмитре!

— Або ж ми втратимо всіх синів — ось що я хочу сказати! — Дмитрів голос здригнувся. — Я зрозумів це в ту мить, коли погодився на вилазку. Ось чому я наказав готувати вечерю. Це буде або велика наша радість, або велике горе — і на той випадок, і на інший потрібна учта... Ти мене зрозуміла, мати?

Він стиснув її плечі.

— Боже, Боже! — прошепотіла бояриня. — Який час настав! Піду ж до себе — молитимуся за вас усіх, за моїх синочків!..

— Гаразд, мати, йди! Тут усе зробиться без нас. А я до Золотих воріт — ждатиму там... Там ждатиму...

...Коли сотня молодців тихо вислизнула з Києва, перебралася через рів і розтанула в густій темряві ночі, Дмитро наказав гридням опустити важкі підйомні ворота, сковані у вигляді ґрат із товстих залізних прутів, а сам сів у прибрамній ніші, біля мовчазних сторожів, і задумався.

Думи були важкі і гнітили душу.

Ще рік тому він ніяк не сподівався, що йому доведеться очолювати оборону Києва. Навіть у думці такого не мав. Завжди у Києві був князь. Не цей — так інший. Але князь! Він і був військовим вождем дружини і всього київського ополчення, він думав або мав думати про все: про зброю, про дружину, про людей та припаси для них на випадок облоги.

Правда, Київ давно вже став не той, що був раніше. Колись Київ був столицею всієї Руської землі, матір'ю городів руських, а з часом занепав, утратив не тільки значення і вагу як столиця, бо від нього відокремилися більші і менші князівства, а й перестав бути вагомою військовою силою. Київських великих князів ніхто вже не слухався, не поважав і не боявся. Слухаються, поважають та бояться сильного, а нині у київського князя тільки й залишилося, що одна назва — великий. Насправді ж — ні сили, ні величі! А тепер — і князя немає! Ніхто з останніх київських князів, крім Данила Галицького, не користувався на Русі повагою і не мав такої сили, щоб повернути Києву його колишню славу, а Данило, ставши волею обставин київським князем, знехтував київським столом, бо галицький золотокований стіл здався йому ліпшим. Та насправді так і було — після загибелі Володимиро-Суздальського князівства, сплюндрованого Батиєм, Галицьке князівство залишилося єдиною силою, що могла протистояти монголо-татарам.

Отже, Київ залишився сам на сам з усією силою Степу! Город могутній — мови немає. Мабуть, наймогутніший з-поміж тих, які ще були незалежними, але людські сили у ньому обмежені, а військові ще менші, бо жоден князь не залишив тут своєї дружини. Єдиною справжньою військовою силою була київська міська залога, яку утримує боярська дума, але вона невелика. Тож уся надія на городян, здатних узяти зброю до рук, на бояр, купців, ремісників, смердів, що втекли сюди з навколишніх сіл. Але скільки їх? Десять тисяч. Ну, дванадцять від сили. А ворогів? Цікаво, скільки ж їх? Якщо подивитися з міських валів, то — тьма-тьмуща!

Дмитро зітхнув і заплющив очі. Перед його внутрішнім зором постав Київ — Гора і Поділ. Як його утримати? Куди передусім ударить Батий — на Гору чи на Поділ? На Золоті ворота? На Білгородські? Чи на Лядські? Де зосередити головні сили киян? Одних валів — кілька верстов! Якщо рівномірно розподілити воїнів, то вийде по тисячі на верству — дуже ріденько! Один рядочок — та й той не густий! А Батий, напевне ж, ударить десь в одному місці. Великою силою! Але — де? Поділ слабше укріплений, ніж Гора, його, мабуть, не варто і захищати. Але відразу переводити подільців у Верхнє місто теж нерозумно. Поки не стане ясно, де Батий готуватиме приступ, зривати їх з місця не слід.

Від думок тріщить голова. І все одно зараз нічого путнього придумати не можна. Майбутнє покажеі В комірчину заглянув гридень.

— Воєводо, наші подають знак! Повертаються! Дмитро швидко схопився і вийшов у підворіття. Тут було темно, лише крізь грати залізного заборола у брамі пробивалося тьмяне нічне світло.

— Щось нікого не чути.

— Перебираються через рів. Зараз будуть тута. Справді, з глибокого рову долинув якийсь неясний шум, шурхіт, а потім пролунав умовний знак — скрекіт сороки:

— Скре-ке-ке-ке!

— Піднімайте ворота! — наказав схвильовано воєвода. Заскрипіли підойми, загуркотіли, намотуючись на дерев'яні барабани, ковані ланцюги — і залізні грати поволі поповзли вгору. Попід ними, пригинаючись, почали входити до міста воїни.

Хтось приніс палаючий смолоскип — стало видніше. Темні постаті все ішли і йшли, поминаючи мовчки воєводу. І раптом у цій напруженій тиші пролунало коротке і радісне:

— Батьку!

Воєвода здригнувся, розкинув руки.

— Ілля! Синку!

Ілля був зарослий, худий, одягнутий у чужий брудний одяг, але Дмитро відразу впізнав його по голосу і пригорнув до грудей. Вони відступили вбік, щоб не заважати нікому, і, обнявшись, мовчки заплакали. Біля них стали Микола, Степан та Добриня. Зупинилися також два гридні, що тримали зв'язаного полоненика.