Приречені на щастя. - Чемерис Валентин Лукич. Страница 17

- Адаме, - раптом озивається Єва, хоча ще хвилю тому не мала бажання з ним говорити. - А ти пам’ятаєш своє перше вікно?

- Що? - Адам запитливо дивиться на неї, нічого не розуміючи. - Яке вікно?

- Ну... в батьковій хаті, - Єва дивиться мимо Адама і, певно, його не бачить, хоч і говорить до нього. - Пригадай же. Була ж у тебе батькова хата? Не в лабораторії, не в колбі ти народився.

- Була.

- Ну от. Пригадай те вікно, з якого ти вперше побачив світ... Не просто побачив, а відчув. Відчув, що світ великий, прекрасний і що ти радісно входиш у той світ.

- Н-не пригадую.

- А я... як зараз, бачу. Мені було п’ять літ, я тяжко захворіла. Кілька місяців не вставала з ліжка. Й ось одного ранку прокинулася з відчуттям, що я видужала і що зараз має щось трапитись. Неодмінно мусить щось трапитись, і я вибіжу у двір, а потім у степ. За вікном зашуміла злива, така рясна й весела, що я встала. Підійшла до вікна, штовхнула раму, вікно відчинилося. І в кімнату ввірвалися пахощі свіжого, теплого літнього дощу, квітів, мокрого листя, а з степів війнуло чебрецем та полином. Мама називала полин євшан-зіллям, і для мене то було якесь загадкове й таємниче слово: євшан-зілля. Я навіть його іноді боялась, того слова. Особливо, як у темній кімнаті це слово згадаю: євшан-зілля... Але я вже відхилилася. Я вдихнула пахощі дощу, і в мене аж голова закрутилася. Лягла животом на підвіконня й звісила вниз голову. У вишняку лопотів дощ, лунко барабанив по листі лопухів. А внизу, під стіною, потоки води, що лилися із даху, вибили у землі канавку і наповнили її водою. У тій канавці плавав кораблик-маленький, паперовий кораблик. Білий-білий! На нього лилася вода, в маленькій канавці творилося таке, що для нього було рівнозначно шторму... А біля канавки, під листком лопуха, сховався мокрий горобець, стріпував крильцями і щось підбадьорливо цвірінькав до кораблика, який борсався на хвилях... Ось тоді я вперше і відчула, що це не просто вікно у батьковій хаті. Це - вікно у білий світ. І що світ той прекрасний. Але будуть у ньому шторми, та вони ніколи-ніколи не потоплять той білий кораблик.

Помовчала.

- От і думаю... Де зараз батькова хата, де наш вишнячок, де те вікно, той мокрий горобець і білий кораблик, що відважно боровся із хвилями у канавці під моїм вікном? Де він, Адаме? А може, його взагалі не було? Як не було й отчої хати, а був усього лише сон?..

А ще їй снилися мати і батько.

Батько так радів, коли дізнався, що вона стала астронавткою. Радів і пишався нею. Він дуже хотів мати сина. У нього вже була дочка, але він чекав сина. А народилася вона, Єва. І все ж батько хвальковито казав своїм колегам: “Нічого, моя дочка ще заткне за пояс ваших синів!” Коли Єва стала астронавткою, коли її зарахували до складу екіпажу “Геліоса”, він від радощів та гордощів за свою дочку і за весь свій рід був сам не свій. А ось мати плакала, коли виряджала дочку, материнське серце наче віщувало біду. Якщо вона загине тут (а до цього, звісно, йдеться), то батько однаково пишатиметься нею. Тяжко йому буде, але він не падатиме духом. Гордість за дочку-астронавтку з трансгалактичного зоряного лайнера допоможе йому перенести тяжку втрату. А мати, якщо Єва не повернеться на Землю, навряд чи знайде у собі сили вистояти в горі. Вона маленька, кволенька, надто емоційна і не здатна тримати себе. Емоції над нею завжди верховодили, і ніякі аутотренінги не допомагали. Горе її зломить. Шкода не так себе, як матері. Вона не зможе перенести загибелі дочки.

І снилися Єві люди.

Багато-багато людей снилося їй щоночі - русявих, білявих, чорнявих, рудих. Жінки, чоловіки, діти, підлітки, діди, баби... Хто тільки не снився! Люди приходили у її сни сотнями, тисячами. І вона, щаслива й весела, сміючись, щось говорила, гомоніла, галасувала з усіма, здається, разом. Її штовхали в тому збіговиську, і вона когось штовхала, протискуючись у натовпі, її хто-небудь із язикатих, з отих, хто за словом не лізе до кишені, дошкуляв шпилькою (досить банальною, але вві сні вона і тій банальності була рада): “Ви так делікатно штовхаєтесь, що в мене вже ребра болять!..” Єва відповідала в такому ж дусі, не ображалась і почувалася як ніколи щасливою.

Щасливою від того, що так тісно навколо неї, що всюди люди, люди, люди і вони так гарно її штовхають, так симпатично.

Дивно. Дуже дивно. Раніше, на Землі, - о, як то давно було! - її дратували людські натовпи, юрмиська чи й просто звичайний потік на стрічці рухомого тротуару великих міст. Вона тоді багла самотності, мріяла про рятівну відпустку, яку вони з Русланом неодмінно проведуть десь на безлюдних островах чи високо в горах, де немає нікого і де вони насолоджуватимуться тишею і пусткою.

Тиша і самотність! Єва колись про неї мріяла, як про найбільше щастя. Наївна! Тільки тепер розуміє, що найгірший, найтяжчий, найнестерпніший стан людини - це безлюддя навколо тебе, пустка в душі. Але як вона раніше прагла безлюддя, усамотненості, так тепер радіє, коли бодай хоч у сни приходять до неї люди, дорогі земляни.

“Без живих істот не можна жити. Якщо ти людина, то мусиш бути з людьми, - майже щодня думає Єва. - Якщо пощастить коли-небудь повернутися на Землю, то буду лише там, де найбільше народу...”

- Агов, Єво! - весело кричить Адам із своєї половини, ніби їх розділяє не півтора десятка метрів, а принаймні з кілометр. - Питаю, що чувати?

- Крім одноманітного рокоту прибою, що долинає в печеру, більше нічого не чути, - відповідає вона, над силу переборюючи постійний ранковий спалах дратівливості.

Коли ж мала сякий-такий настрій, якщо душа її не нила, то іронічно одказувала:

- Я ще сьогодні не ходила на базар і не слухала всезнаючих тіточок. Та й знайома сорока щось не прилітала з останніми новинами на хвості. - Її насмішкувато запитувала: - А що чувати у твоєму кутку нашої велелюдної печери?

- Зараз послухаємо останні новини, - Адам робив двома пальцями рух, ніби повертав невидиму ручку транзистора, клацав язиком і радіоголосом проголошував:

- Як передає кореспондент агентства “Що нового у космосі?”, сьогодні минає рівно місяць, як двоє відважних землян, Адам і Єва, змушені були цілком добровільно поселитися на необжитій планеті Леонія, що в сузір’ї Центавра, за 4,28 світлового року од Землі.

- Невже місяць? - Єва, звівшись на лікоть, з подивом дивилася на Адама, і в її світлих очах спалахували якісь іскорки. Адам, заохочений її увагою, “передавав” далі:

- Чого досягли перші поселенці планети за перший місяць життя в комфортабельній, хоча й без усіх вигод, печері на березі безіменного моря?.. Немало. Вони збороли... ну, майже збороли, у собі відчай, знайшли... ну, майже знайшли, рішучість і впевненість у своїх силах та спокійно дивляться у майбутнє, готові до будь-яких несподіванок чи ударів долі. І настрої у них рівні та спокійні, особливо у Єви (Єва лише пирхнула). Можна сказати, що вони по-діловому зібрані, настроєні тільки на перемогу у боротьбі за своє існування. Так, наприклад, на запитання кореспондента, як вони поживають, Єва досить бадьоро відповіла: “Нічого. Жити можна. Принаймні могло бути й гірше. Та й товариш по печері мені трапився непоганий. Ви, може, чули про нього? Адам Весна-Другий. Взагалі, скажу вам, чудовий хлопець. З ним, як то кажуть, не пропадеш. Принаймні він забезпечує мене мідіями, на які я вже, признаюся, і дивитися не можу, такі вони розпрекрасні, як у кращих ресторанах Європи”.

- Гм!.. - знову хмикнула Єва і підібрала губи.

- Ваші плани на майбутнє? - голосом радіокоментатора запитав Адам і відповів, підробляючись під Євин голос: - Сподіваюсь, ми з Адамом успішно освоїмо і колонізуємо Леонію. А проживши перший місяць, проживемо і решту, якихось там 168 місяців, що становлять чотирнадцять років...

Адам явно перестарався, згадавши оті 168 місяців, бо Єва, зашурхотівши травою, схопилась і сіла, звісивши ноги з кам’яного виступу.