Приречені на щастя. - Чемерис Валентин Лукич. Страница 31

Голова була на довгій шиї, яка чомусь почала довшати й довшати. Ось вона витягнулася над травою, а голова піднімалась усе вище й вище.

І тільки тоді Адам збагнув, що то - удав.

Тієї ж миті зелене страховисько зі смарагдовими очима підстрибнуло вгору...

Сіро-зелені липкі щупальці стисли груди і боки так, що й не дихнути. Гострий біль оперезав усе тіло. Потім почалося повільне але невблаганне стискування. І Єва збагнула, що єдиний шанс на порятунок - це будь-що вибратися на берег.

Над силу загрібаючи воду, зробила спробу підпливти до мілини, щоб упертися ногами в дно, але з води вихопилось іще кілька бридких щупалець. Вони повисли на її лівій руці, потягли у воду і наче прив’язали руку до бока.

Лишалася вільною лише права рука.

- А-а-а!.. - Єва хотіла закричати, але не змогла, бо від спроби кричати біль ще гостріше пронизав її груди.

У відчаї вона вільною рукою хапалася за товсті сіро-зелені канати, що обвили її, намагалася відірвати їх- та де там! Вони були слизькими і впивались у тіло до крові.

Бовтаючи ногами, щоб утриматись на поверхні, Єві величезним зусиллям вдалося трохи просунутись уперед, і невдовзі вона відчула під собою піщане дно. Але хтось невидимий стиснув її у своїх жахливих обіймах з такою силою, що перед очима враз за пурхали чорні метелики. Від нестерпного болю перед очима пливли то жовті, то чорні кола.

Вона викидала подалі од себе праву руку, щоб вберегти її від щупалець, і підгрібала під себе воду, то намацуючи ногами дно, то втрачаючи його.

Та величезний спрут (а Єві чомусь здалося, що це не відомий їй місцевий спрут) тягнув її усе далі й далі од берега. Кричати вона не мала ні сил, ні можливості, бо груди були стиснені, наче металевими обручами. Та й хто почує її крик? А дам подався у гори за мідною рудою, а на власні сили Єва вже не розраховувала. Від спрутових обіймів тіло перетворилося в суцільний біль.

Ось вода забурлила, і крізь туман, що застилав очі, Єва побачила величезний чорний дзьоб, непорушно застиглі, наче скляні, очі... Спрут надимався, як мішок, збільшувався (розміром він уже був майже таким, як вона) і тягнув її на глибоке. Вона почала втрачати під ногами дно. Сили вже полишали її, і Єва збагнула, що зможе протриматись не більше хвилини.

І їй захотілося побачити Адама.

Хоч один-єдиний раз.

Згадалося, як місяців два тому вона сама кинулась у море, щоб покінчити з собою. Так, тоді Єва багла смерті. А дам врятував її. А нині, як спрут тягнув її на дно, коли смерть заглянула в очі, Єві захотілося жити.

Зібравши останні сили, закричала що було духу:

- Ада-а-ме-е!!!

І побачила чорний косинець, що мигнув біля неї. Тієї ж миті занурилась у воду з головою, але від чийогось поштовху знизу вискочила на поверхню. Широко розкритим ротом хапнула повітря. А чорний плавець носився біля неї по колу, чулися удари: один, другий, третій... І враз легше стало дихати. Єва збагнула, що з грудей її нарешті відпали сіро-зелені шупальці. Невже врятована?...

Але вже не було сили утриматись на поверхні, і вона, ковтаючи воду, почала повільно занурюватися, не відчуваючи, що це кінець. А вода така м’яка, ніжна, як постіль...

Нараз хтось різко штовхнув Єву у спину, і вена мовби пробудилася зі сну. Рятівний поштовх підкинув її на метр уперед.

До берега!..

А поштовхи продовжувалися. Зрештою, Єва, пропливши ще кілька метрів, відчула під ногами дно і ледве стала на нього затерплими ногами. Це вже було спасіння.

І тут вона побачила дельфіна.

Він проплив понад берегом, вистрибнув із води, свиснув, як здалося Єві, привітно й весело: “Тепер не пропадеш!..” І зник під водою.

Хитаючись, вона вийшла на прибережний пісок і Епала. Світ завертівся перед нею, бухта попливла швидко-швидко, але коли хвилі лизнули їй п’яти, Єва з жахом подумала, що спрут може стягнути її назад у море... І вона поповзла подалі від води, бурмочучи: “Не дістанеш... Тепер уже не дістанеш...”

Туманіло в очах, на губах виступила кривава піна, а Єва все повзла і повзла. Потім голова впала на руки, і вона втратила свідомість...

Спрут виявився не таким уже й бридким та страшним, як при першому знайомстві, коли він хотів затягнути її у воду.

“Чому ти злякалась, двонога істото? - грайливо водив він перед нею своїми витонченими щупальцями. - Я ж лише хотів познайомитись із тобою”.

“Для цього треба було мене тягти у воду?” - сердито одказала Єва.

“Хто тебе тягнув? - вкрай здивувався спрут. - Я лише обняв ніжно-ніжно і ввічливо запрошував. Але ти, на жаль, не зрозуміла мене. Ось тоді я вирішив показати тебе нашим”.

“Кому це - “нашим”?”

“Спрутам. Адже вони ще ніколи не бачили такої істоти, як ти, - з двома щупальцями”.

“У мене не щупальці, а руки, - обурилася Єва. - Я людина!”

“Наші премудрі спрути...” - почав було він. Та Єва перебила його:

“Ви що, розумні істоти?”

“Так, на дні моря найрозумніші - спрути. І я дуже хотів, щоб ти побувала у нас в гостях”.

“Але ж я могла втопитися!”

“Як це - втопитися?” - не збагнув спрут.

“Ну... загинути від води”.

“Ти дивна істота, і мова твоя теж дивна. Як це можна загинути у воді? - страшенно здивувався елегантний спрут. - Вода - єдине середовище, у якому може існувати життя. А поза водою - смерть. Загибель розуму і життя”.

“Для нас вода небезпечна, бо наше життя розвивається у кисневому середовищі. У повітряному морі”.

“Коли я скажу про це премудрим спрутам, вони реготатимуться цілих три дні і три ночі!..”

І ввічливий спрут так зареготав, що Єва враз опам’яталась.

- Де я?.. - злякано запитала вона.

Звела голову, відчуваючи тупий біль у всьому тілі, - вона лежала у печері, на кам’яній постелі, а над нею схилився Адам.

- Як гадаєш, може бути розум у спрутів?

- Цілком можливо. За певних умов розум може розвинутися і в воді, на дні морів та океанів. А що?

- Приснилось мені чи примарилось, що в цьому морі живуть розумні спрути. Один із них і хотів зі мною “познайомитись”.

- Ти вся у кривавих смугах. Як тобі вдалося врятуватися?

- Дельфін виручив. - Єва вмовкла. По хвилі озвалася знову: - Я тебе гукала...

- Я був у Мідних горах, - винувато сказав він. - Але більше я тебе не залишу саму.

- В останню мить... Тобто коли мені здалося, що це моя остання мить, мені захотілося побачити тебе. - Адам ворухнувся, і Єва злякано попросила: - Не відходь од мене. Я хочу, щоб ти завжди був зі мною.

- Твоє бажання легко виконати, адже, крім мене, на планеті більше нікого немає.

- Ти знову кепкуєш, а я серйозно. Я боюся залишатися одна...

І зробила рух, щоб звестися.

- Лежи, лежи, - попередив він. - Тобі не можна рухатись.

- Пити, - попросила Єва, й Адам, діставши черепашку, напоїв свою супутницю. - Як добре, що я вдома. Чуєш, уже печеру домом називаю. До всього людина звикає... А ти де був?

- Я на бірюзу наткнувся, тому й забарився. За другим хребтом, на дні потоку. Бірюза - мов намальована. Голуба-голуба, як весняне небо. - Адам дістав із кишені жменю яскравих бусинок, і в Євиних очах заголубіло. - Це тобі на намисто.

- Ой! - тільки й мовила вона у захваті. А по хвилі: - Що ти ще бачив у горах?

- Познайомився з удавом. Дуже милий удав. І такий цікавий! Витріщився на мене, як на диво, а коли я ворухнувся, то він як підстрибнув. Метрів на два. У траву впав - і тільки його бачили.

- Тобі повезло, а ось мені... - І вона сумно зітхнула.

Єва лежала перед Адамом напівоголеною і тому почувалася ніяково. З тим почуттям соромливості вона й заснула. І знову їй приснився елегантний спрут. Він обмацував її витонченими щупальцями і голосом Адама наказував: “Лежи, лежи, у тебе жар. І рани горять...” Потім раптом сказав, що хоче взяти у неї інтерв’ю.