Приречені на щастя. - Чемерис Валентин Лукич. Страница 48

І вони творили свою любов без утоми. В поцілунках, в обіймах, у спекотній нуртуючій близькості, що обох пронизувала, як спалахом блискавки. І здавалося Єві, що такої пристрасті, такої солодкої близькості вона ще не знала. Коли в хвилини найвищого злету любовного шалу все - і дерева, і трави, і небо, і сама планета - вертілося над нею і під нею, вона забувала, що десь у космосі існує Земля, а на ній люди.

Потім наступила приємна втома й окутав сон - раптовий, солодкий, спраглий... І вони провалились у той сон, як в інший світ, і дзвеніла на дні того світу якась щемна мелодія - не то зустрічі, не то прощання. Єва тихо плакала вві сні. Чи прощаючись з кимось, чи зустрічаючи когось...

Єва лежала біля нього, розкидавши руки, розметавши по зеленій траві світле волосся, і трава навколо її голови посвітліла. І таке у неї було красиве тіло, тіло зрілої жінки, що Адам на мить аж зажмурився від тієї вроди. Він звівся на лікоть, потягнувся до неї і поцілував у груди. Зненацька у сні вона схлипнула, ніби заплакала, і з-під опущеної вії викотилась сльозинка. Не розплющуючи очей, вона торкнулась. його плеча, заспокоїлась, пробігла рукою по обличчю, по* сміхнулася куточками вуст і прошепотіла. “Ти тут, біля мене?..” Притулилась до нього своїм пружним тілом, ткнулася лицем йому в груди і знову поринула в сон. Дихала легко і спокійно.

І від її теплого й тихого подиху, що лоскотав груди, Адамові стало теж тихо, затишно. Він посміхнувся, думаючи: як людині небагато треба! Дихає у нього на грудях кохана жінка - і він уже найщасливіший у світі!.. І згадалася фраза, колись почута на лекції, що перший рік подружнього життя називається медово-полиновим.

“Таке вигадають: медово-полиновий рік, - посміхнувся Адам від повноти щастя. - Що медовий, то це так, згоден, що хмільний - теж згоден. Але до чого тут полин?..”

- Ти посміхаєшся, чоловіченьку? - тихо запитала Єва, губами торкаючись його грудей. - Я відчуваю, що посміхаєшся.

Адам розповів їй про лекцію і про оту дивну фразу. Єва обхопила його руками за шию і зашепотіла у вухо:

- А ти вже й злякався?

Їхні вуста злилися у поцілунку, і обоє забули про все на світі. А світ закружляв і поплив, гойдаючись на зелених хвилях трав.

- Скільки у тебе любові, - шепотіла Єва стомлено і радісно.

- Бо я тебе довго чекав і зберіг свою любов.

- Як добре, що ми вдвох на планеті, правда?

- Правда, моя люба. Земляни прилетять сюди лише через чотирнадцять довгих-довгих літ!

- Так... швидко? - здивувалась Єва. Очі її сяяли весняним сонцем, і вся вона була як молодий вогонь. Та все щебетала, щебетала до Адама, зазираючи йому в очі.

Схопивши Адама за руку, вона потягла його за собою. Зрештою, ляснула по плечу, вигукнувши: “Дожени та віддай!..” Це була давня напівзабута дитяча гра, і він, стрепенувшись, кинувся за Євою в погоню, щоб наздогнати і віддати їй той доторк, але наздогнати не зміг. Єва наче летіла, злегка торкаючись трави довгими стрункими ногами, і її сміх, що дзвіночками розсипався позад неї, одлунював у його вухах. Вона добігла до кручі, на ходу стягнула із себе спортивний ‘ костюм і, майнувши пругким тілом, стрімко полетіла із кручі у воду.

Адам теж на ходу роздягнувся і стрибнув, але не так красиво увійшов у воду, як вона, а плюхнувся, здійнявши бризки. Накупавшись, стомлені, захекані, попадали на прибережний пісок.

- Хай ця річка віднині буде зватися твоїм іменем, - запропонував Адам. - Річка Єва. Не заперечуєш?

- Я не заперечую, - повторила Єва і жартома додала: - Думаю, що на моєму місці так би вчинила кожна жінка.

Весело глянувши на Адама, ляснула його по плечу:

- Дожени і віддай!.. - І стрімко кинулась у річку, що віднині й довіку носитиме її ім’я.

Та другого дня хмільна і безжурна радість медового місяця раптово урвалась. Зранку Адам, прихопивши лук із стрілами та спис, гайнув у Східні Мідні гори, щоб вполювати гірського козла. Бо, як з’ясувалося, на одній лише любові довго не протримаєшся - порожній шлунок нагадував про себе. Повернувся Адам з порожніми руками і сам не свій. Вбіг у печеру, важко дихаючи, очі дивно горіли, губи і руки тряслися.

- Що трапилось?! - зойкнула Єва і почала бліднути. - Та говори, говори! Не муч мовчанням!..

- Тут... на планеті... на Леонії, - забурмотів Адам і чомусь заозирався, - є... розумні істоти!

Вигляд у нього був такий, що Єва тільки охнула і сіла. Але відразу ж схопилась:

- Хто вони... ті розумні істоти? Люди?..

- Я бачив тільки здалеку. І лише одну людину.

- То він - гуманоїд? З роду гомо сапіенс?

- Не знаю, він мені про свій родовід не говорив, але з вигляду такий, як і ми, - Адам показав на себе тремтячою рукою. - Тільки більший за мене. В плечах ширший. Я кілька хвилин роздивлявся його. Зовні ніби людина. А там - хто його знає...

Єва насторожилася.

- Чоловік чи жінка? - поцікавилась вона.

- Здається, чоловік. На хребті стояв.

- Чого ж ти зразу не сказав? - Єва лише сплеснула руками. - А я... непричесана, губи не фарбовані, ніякої косметики... Зрештою, я жінка, представниця прекрасної половини земного роду людей.

- Ти й без парфюмерії гарна!

- А-а, тільки без перебільшень. Кожна жінка мріє богинею стати, але не кожній це вдається. А ти теж... не зачесаний. Ми ж з тобою представляємо на цій планеті людей Сонця.

Адам сяк-так зачесався п’ятірнею.

- Що будемо робити?

Вона мить подумала і рішуче заявила:

- Будемо встановлювати з ними контакт! - А по хвилі: - Стривай! А вони не дикуни, бува?

Адам знизав плечима.

- Мовби ні. Зодягнений він був у щось чорне, якась така... невиразна тканина. Але не шкура тварини. Фігура у нього ніби елегантна, в далину він дивився замислено.

Єва задумалась.

- Тільки б ми не виявилися у порівнянні з ними дикунами.

- Які ж ми дикуни? - здивувався Адам. - Ми можемо просто менше знати за них, якщо їхня цивілізація старша за нашу, і тільки.

Єва збуджено заходила по печері, хрускаючи пальцями, чого він раніше за нею не помічав.

- Дивно... Дуже дивно, Адаме. “Геліос” не виявив на цій планеті ніяких розумних істот, тим більше слідів їхньої господарської діяльності. То де вони взялися? Де вони живуть? Де їхні міста, села чи щось подібне? Чи, може, вони мешкають, як і ми з тобою, в печерах? У такову разі, ми, земляни, мусимо стояти на вищому щаблі розвитку, адже не вони прилетіли на зорельоті до нас, на Землю, а ми до них. А втім, стривай... - Вона підійшла до нього, поклала руки на плечі, лагідно заговорила: - Ти надто збуджений. Може, тобі все це... примарилось? Подумай, любий. Так було все добре. Ми знайшли одне одного, любилися, і ніхто нам не заважав, бо вся планета була наша, і раптом... Ні, ні, в сузір’ї Центавра не можуть бути розумні істоти. Це тобі все... здалося. Так? - ласкаво питала Єва, з надією почути ствердну відповідь.

- Я бачив його, моя люба, - заявив Адам, і Євині руки впали з його пліч. - Я стояв на однім хребті, він - на протилежному. Нас розділяв лише розпадок між хребтами.

- Сподіваюсь, він не мавпячого роду?

- Обличчя його я не розгледів. Хоча він ніби й дивився на мене. Я застиг, і він застиг. Здається, ми обоє розгубилися... Але жести розуміє, - заквапився Адам. - Коли я махав рукою, він теж у відповідь махнув. І зник.

Чи не вперше, відколи вони на Леонії, Адам був явно знічений і не знав, що діяти. Добре, що Єва не розгубилася. Ініціативу у справі встановлення контакту з представниками тутешньої цивілізації вона брала на себе.

- Залишається виробити план дій і визначити місце чи якусь своєрідну демаркаційну лінію, де ми зможемо зустріти представників розумних істот Леонії, - сказала Єва з рішучістю, що вражала Адама, і він глянув на неї з повагою. - Не хвилюйся і заспокойся. Дякуй долі, що вона послала на Леонію не кого-небудь, а саме мене. Зі мною ти не пропадеш навіть на безлюдній планеті!