Приречені на щастя. - Чемерис Валентин Лукич. Страница 52

- А ось так! - І Єва обняла Адама.

- Що ти робиш? - одсахнувся він. - Вони ж дивляться...

- Хай дивляться і заздрять! - Єва поцілувала Адама.

Те ж саме вчинила і жінка в чорному: обняла й поцілувала свого супутника в чорному.

- Бачиш? - вигукнула Єва. - У них теж обнімаються і теж цілуються. Точнісінько, як у нас.

Ляснувши себе по лобі, Адам закричав:

- Ідіот!!! Як я одразу не збагнув, що це оптичне явище?! Ганьба! А все тому, що така обстановка, ситуація...

- Це й справді оптичне явище, мій дорогий. Подібні привиди з’являються і на Землі, у горах, звичайно.

- На Памірі мені не доводилося їх бачити, - виправдально буркнув Адам.

- Але бувають. Їх називають “брокенськими привидами”. А називаються вони так по вершині Брокен (гора Гарц у Північній Німеччині), де привиди з’являються досить часто. А причини цього оптичного явища досить прості. Людина, яка стоїть на...

- ...вершині гори, потрапляє у проміння сонця, що знаходиться позад неї, - закінчив Адам. - Тепер я й сам розумію. Ніби пелена з очей спала. Коли думаєш про чудо, воно завжди з’явиться. А я думав про пришельців, про контакти з ПЦ...

- Зверни увагу, Сонце якраз позад нас, і досить низько.

- Знаю! Сонячні промені проектують на фоні туману або хмар людину, тварину чи дерево. В даному разі сонячні промені спроектували на тумані моє відображення! - весело закінчив Адам.

Тут Сонце зайшло за хмару, і привиди з протилежного хребта тієї ж миті зникли.

- Досить рідкісне явище, - зітхнув Адам. - Цей хребет колись стане визначним місцем у туристичних довідниках Леонії, і сюди завжди стоятиме черга бажаючих подивитися на чорні привиди.

Останньою на гребені зникла жіноча фігура.

- Скінчилося кіно, - зітхнула Єва. - Виходить, дарма я з самого ранку наводила марафвт - перед ким хизуватися.

- А я? - образився Адам.

- Ти... мій чоловік, з яким ми розписалися на тотемі. То хіба для свого чоловіка прибираються? - І весело блимнула променистими очима. - Як казала одна: чого мені чепуритись, як я уже заміж вийшла?

Обхопивши Адама за шию, поцілувала його і закружляла навколо, вигукуючи:

- Ах, як добре, що то був лише безтілесний привид! Планета наша, нікого тут, крім нас, більше немає, і ніхто нб перешкодить нашому щастю! Ми ж - не забувай - приречені на щастя! А контакт з позаземною цивілізацією встановимо якось іншим разом.

Після того випадку життя знову ввійшло в нормальну колію (якщо так можна сказати про життя тих, хто опинився на чужій планеті, відрізаний од усього людства сорока з чимЬсь тисячами мільярдів кілометрів чорного мороку), І ніщо вже більше не порушувало спокій двох закоханих поселенців Леонії. Обоє вони, ні-ні, та й потішалися із своєї спроби “встановити контакт” з оптичним явищем, і згадка про Чорного привид а ще довго смішила їх, зігрівала теплом усмішок. Вони сміялися одне з одного, і в їхньому одноманітному житті то були чи не найвеселіші хвилини. І були вони вдячні Чорному привиду, що він хоч трохи пожвавив їхнє не багате на події життя.

А життя і справді було одноманітним.

їли двічі на день, уранці й увечері. Раз у три дні Адам ішов на полювання - в Мідні гори за козлами чи на Великі Рівнини за птицею. Опівдні обов’язково лягали спати, в надвечір’я поралися коло багаття - готували вечерю й гомоніли біля “сімейного вогнища” іноді до півночі.

Зате вечорами, мружачись, Єва простягала до Адама руки і ніжно щебетала: “Ну йди вже до мене, Адаме, бо я так за тобою скучила. Наче вік не бачила!..” І в її обіймах він забував про все на світі, вважав себе найщасливішим чоловіком - навіть на безлюдній планеті, навіть у печері, на кам’яному лежаку.

І нещастя з “Геліосом” якось непомітно почало відходити на другий план, а на першому утверджувалось щастя. Хоча іноді мучив його докір совісті, що товариші загинули, а він васолоджуєтьоя любов’ю... Але мертвим - мертве, а живим - живе. Та й уціліли вони з Євою не шкурництвом, а волею випадку, зерна неправди, як сказав один великий поет, у них немає за душею, тож совість їхня перед загиблими чиста. І доки живі, вони візьмуть од життя усе. Відлюблять і відживуть за себе і за загиблих. А прийде смерть - сприймуть її як належне.

На другий рік вони приручили кішку.

Це була значна подія у їхньому житті і варта того, щоб її занести до нашого найправдивішого літопису про життя перших двох людей Леонії.

Одного разу Адам пішов на Великі Рівнини до озер, де сподівався підстрелити водоплаваючу птицю чи фазана у прибережних заростях, а повернувся з кошеням дикого кота.

- Ось, найсправжнісінький представник роду кошачих власною, так би мовити, персоною!

Той представник був ще сліпим і майже безпорадним. Кошеня повзало, тикало всюди мордочкою і жалібно пищало. Єва тільки руками сплеснула.

- Ой, яка ж ти нещасна, крихітко моя!.. У тебе в очереті десь була вусата мама, та й тато десь никав-колобродив. А тут прийшов чужий дядько на двох ногах і забрав тебе од маминого соска з молоком.

- Ні від чийого соска я не відривав його, - невдоволено уточнив Адам. - Воно заблудилося, повзало сліпе в очереті.

Кошенятко розплющило одне очко і зненацька нявкнуло.

- Воно вже вміє . нявкати! - невимовно зраділа Єва. - Чуєш, Адаме, воно вже по-котячому нявкає! От здорово!.. Ну, прошу тебе, ще раз нявкни, бо на цій безлюдній планеті ми скучили навіть за котячим нявканням.

Кошеня, ніби на замовлення, нявкнуло аж кілька разів, і від того в печері стало якось затишніше, по-домашньому. І печера після того нявкання перетворилася на патріархальну сільську хату минулих сторіч.

- Так хто сказав “няв”? - гомоніла Єва до кошеняти, як до дитини. - Правда ж, ти згодне з нами жити на віллі “Кам’яні пенати”?

- Ня-яв!

- Адаме, воно погоджується з нами жити! Воно навіть не проти, щоб ми виховали з нього домашнього кота - ледачого і сонливого. Знаєш, Адаме, як ми його назвемо? А втім, ти глава сім’ї, тобі й рішати, а ми з кошенятком люди піддані, голоси у нас дорадчі,

- Воно сіре, то хай і буде Сірим, - не довго думаючи, вирішив Адам. - Звучить?

- Звичайно, - згодилася Єва. - Але цього котика, який так симпатично, зовсім по-домашньому нявкає, ми назвемо... Нявкунчиком. Ти не проти, Адаме?

- Тобі видніше.

- От і чудово. Котика будемо звати Нявкунчиком, А справжнього кота я з нього виховаю сама. Ще й дякуватиме потім, що його цивілізували, а то прожив би в очереті все життя дикуном.

І Єва, взявши Нявкунчика під свою опіку, приділяла йому стільки уваги, що кошеня швидко звикло до неї.

З напівсліпого жалібного кошеняти, мізерного й зачуханого з вигляду, невдовзі виріс пристойний і солідний кіт - гладкий, з пухнастим хвостом і пишними вусами, які він щодня старанно розчісував лапою. Одне слово, вийшов цілком шляхетний кіт, який міг би прикрасити будь-яке помешкання на Землі, не кажучи вже за ательє чи гастроном, їдальню або кафе, де їх - ситих і ліниво-добродушних - останнім часом розвелося чимало.

У ті місяці Адам багато полював на хребтах Мідних гір, де водилися гірські козли, невеликі, але з смачним м’ясом. Володіти луком Адам уже навчився. Отож м’яса у них було вдосталь. Єва поступово брала кухню на себе: смажила, пекла м’ясо і сушила на сонці про запас. А з недавнього часу зайнялася шашликами (для гостроти добавляла дикий часник, ще якісь трави), і в їжі вони не відчували нестатку. На друге вживали незмінні кокосові горіхи, які не надокучали ніколи, як ніколи не надокучали плоди хлібного дерева. Одне слово, як казала Єва, погладжуючи Нявкунчика по спині, жити можна було.

Із шкур гірських козлів Адам задумав виготовити замшу. Спортивні костюми, що були на них, не вічні, тож треба було заздалегідь подбати про майбутню вдяганку. А як перетворити грубу невичинену шкуру на ніжну і м’яку замшу, Адам дещо знав. Власне, то був надто примітивний спосіб і марудний та копіткий: треба було добу мочити шкуру у воді, потім вишкрібати і м’яти. У вік космічних швидкостей та бурхливого розвитку життя до такого способу виготовлення замші на Землі вже ніхто не вдавався. Але на Леонії час линув із швидкістю патріархальної черепахи, тому вечорами, сидячи біля багаття, Адам неквапливо м’яв шкури. Іноді йому допомагала Єва, але марудна робота швидко їй надокучала. Однак для Адама то були незабутні сімейні вечори. Заколисаний Євиним голосом, він м’яв і м’яв шкури. І йому здавалося, ніби потрапив не на чужу необжиту планету, а в прадавні віки на Землі, в часи первіснообщинних мисливців. Нявкунчик хапав зубами за шкуру і тягнув її до себе. Адам зненацька відпускав шкуру, і кіт падав на спину, чим дуже потішав своїх господарів. У такі вечори Єві також починало здаватися, що вона - маленька світлокоса дівчинка у вигорілім на сонці ллянім плат* тячку - прийшла до бабусі у гості. Бабуся в’яже їй теплі рукавички чи панчішки, а котик качає на долівці клубок вовняних ниток.