Подорож до Эльдорадо. - Лигостов Вильям. Страница 31

Стенлі Хар удавав, ніби уважно слухає, хоча в думках витав далеко-далеко. Галасун і Купчик, навпаки, дуже зацікавилися розповіддю. Купчик навіть попросив капітана сісти в човен і взяти в руки весло. Панько Федорович пом’явся для годиться, але сів. Купчик кілька разів клацнув затвором фотоапарата.

Відвідувачі музею повернулися в зал. Геродотіус продемонстрував їм напослідок світлову карту-схему Ельдорадо, яку Стенлі Хар охоче зафіксував на кінострічку. Карта-схема була дуже ефектна. Голубе мінливе сяйво зображало прозорі води Антлантичного океану. Жовтогарячим блиском вигравав сам острів, на ньому великим знаком питання чорніла подвійна лінія спіральки. В центрі острова - червоний прямокутник колишнього космодрому, селище космонавтів біля нього, правобіч внизу - шахта, гірничозбагачувальний комбінат, металургійний комплекс, ще нижче - зелень швидкоросту, плантації. Нижній потовщений кінець “знаку запитання” ховався під воду. Червоним пунктиром під голубим сяйвом зблискували контури океанаріума.

- Житло, основні енергетичні установки, науково-дослідні заклади, як бачите, довелося перенести на дно: океану, - пояснив Геродотіус. - Мало площі і, даруйте, любі гості, ваш світ не вселяє особливого спокою...

8. ЗАВІСА ІСТОРІЇ ПІДНІМАЄТЬСЯ.

ЗАГАДКА СТАРОВИННОЇ КАРТИ -

НАВДИВОВИЖУ ПРОСТА

Пора, пора з’ясувати, врешті-решт, звідки ж взялися на старовинній карті точні координати Ельдорадо. Якби це писалася детективна чи фантастична повість, можна було б звичайно, так і залишити читача напризволяще у невідомості. Хай би сушив собі голову скільки завгодно. Але ж обрано важчий і набагато відповідальніший жанр - документальний. Тим-то не личить нам у піжмурки гратися, бавитися пустопорожніми вигадками.

Та цього разу шлях до істини не такий вже й короткий. Аби доскочити її, мусимо круто повернути голоблі і податися ген-ген у далеку минувшину - аж у 1617 рік. Перенесемося ж на 350 років назад, на понизов’я нашого Славутича, до острова Базавлука, поблизу якого отаборилося військо Запорозьке. Славні то були часи, часи чи не найсміливіших козацьких походів. Ще не всілася на московському престолі Катерина II, ще гула вільним вуликом на понизов’ї козацька республіка, і слава про неї гриміла по всьому християнському світі, який запорожці надійно берегли од наскоків татар і яничарів. Легкокрилі козацькі чайки, чималенькі кораблі сягали і європейського, і азіатського берегів Туреччини, бачили їх і побіля берегів Африки.

Проте не лише гучної слави, не багатої здобичі шукало в далеких краях товариство запорозьке, бо, як сказав ректор Київської братської школи Касіян Сакович, воно “за наибольшую себе нагороду почитает, когды кого на свободу вызволит”. А гетьманував тоді на Запорожжі загонистий лицар Петро Конашевич, на прізвисько запорозьке - Сагайдачий. Це був... А втім, чи не краще вдатися до свідчень очевидців? Ось що сказав про Сагайдачного польський магнат Яків Собеський: “То була людина смілива розумом, яка шукала небезпеки, нехтувала життям, перша у нападі, а у відступі - остання, рука його ніколи не давала промаху, він був пильний у таборі, не полюбляв розпещеності й ніякою мірою не був відданий пияцтву”. Отаку-то характеристику видала Сагайдачному людина, що люто ненавиділа козаків.

Власне, ниньки нам не до гетьмана, бо він того пізнього вечора, про який піде мова, сидів собі у своєму теплому курені і в ус не дув. В ус дула варта, виставлена в полі та вниз від табору на правому березі. Мороз різдвяний таки добре припікав. Сніжок аж скавчав під чобітьми, мов голодний пес на прив’язі, та брався глибокою синявою під колючим місячним промінням.

Вартовим, що стовбичили на польовій дорозі, було хоч не тепліше, так веселіше. Дорогою на Січ перли і перли безперестанку гніздовики. Десь позавтра вибори козацької старшини, отож вони і покинули на кілька днів затишні сімейні гнізда.

У довгих, туго підперезаних кунтушах, а то й дублених кожухах вершники хукали в долоні. Варта не могла не зачепити вершників солоним слівцем:

- А що, Петре, під запаскою у Мотрі тепліше?

- Авжеж, не питай...

- А що ж це вона тобі в сакви наклала, що Сірко аж сніг оре пузом?

- Та наче нічого такого... Макітру пиріжків, кавалків з десять ковбаси, хлібця та ще півкабанця для товариства чесного. Є й карафки дві чималі. Мо’, зігрієшся?

- Паняй, паняй, харцизяко! Хочеш, щоб я під киями чуба грів?

Вартові пізнавали серед гніздовиків - траплялися й піші, з ближніх хуторів - знайомих, перекидалися жартами, розпитували про тамтешні новини, переповідали останні події на Січі.

- А цей, глянь, ледь-ледь волочиться, хоч і впорожні. Гей, козаче, стій!

Той, до кого звернувся вартовий, ніби й не чув, а може й справді не чув, бо, крім шапки-бирки, мав на голові ще й туго пов’язану хустку - вуха приморозив, чи що? Вартовий перетнув йому шлях мушкетом, і подорожній, тицьнувшись грудьми в мушкет, спинився, а ногами ще перебирав на місці і рук з рукавів благенької златкованої свитини не виймав. Був він низенький на зріст, непоказний із себе.

- Ти котрого куреня? - гучніше перепитав вартовий.

- Капулівського, - озвався хрипким фальцетом подорожній.

- А чого ж це не вповні?

- Спасибі матері божій, що й так ноги донесли.

Тут вартовий ближче присунувся до подорожнього, раптом сунув мушкета під пахву і ухопив обіруч капулівця за плечі. Довго вдивлявся в його обличчя при мерехтливому місячному світлі, а як розчовпав, заволав:

- Братці! Бра-а-атці! Микола Скоробрех! Скоробрех! Хай мені очі повилазять, коли не він...

До них підбігли інші вартові, а подорожній, пручаючись, захрипів:

- Та Скоробрех, Скоробрех... Пусти. Чого вцупився? Чи я тобі дівка?

- А ми вже не одну кварту за твою душу осушили...

- Звідки ж ти узявся? Чи, бува, не з того світу?

- З того, бачця, з того... Тільки не до баляндрас мені. Вся душа промерзла. А воно ж уже й куренем пахне. Хутчій би відігрітися...

- Та хоч слово скажи.

- От як тобі приспічило. Дай перше душу відігріти. Кажу ж, язик до зубів примерз. Не до балачок.

- Та пусти його, горопашного, хай біжить.

Миколка задріботів униз до берега, а вартові ще довго дивилися йому вслід і тільки охкали, та ахкали, та язиками прицмокували. Вікна Капулівського куреня пашіли гарячим вогнем. Зсередини долинали вигуки, хтось нетверезим голосом зривався на пісню.

Різдво є різдво. Та й причин до чаркування - повна торба. Он у кутку сидить розчервонілий від тепла і вдоволення гніздовик Гармаш. У його Пріськи під різдво синок знайшовся. Товариство вже в котрий раз здоровить його з козарлюгою, а він виймає та виймає із саков домашні гостинці. Йому аж самому трохи незручно, такий щасливий. По обличчю блукає наївна усмішка, примовляє у вус непевними устами:

- Пийте, товаришочки, пийте та їжте... Матері божій, покровительниці нашій, хвала, зглянулася наді мною, бо вже гадав... Ха! А тут під празник святий звільнилася Пріся. На трьох дочок хоч єдин козак! Воно, може, тепер і на лад піде. Може, кажу, далі самі козаки й підуть.

Поруч з ними інша компанія обсіла грубо тесаний стіл, заставлений баклагами та полумисками. З люльок хмарами встає до стелі дим. Десь із глибини куреня долинає передзвін бандури, чується молодий та дзвінкий голос:

Ой у полі могила

З вітром говорила:

“Повій, вітре буйнесенький,

Щоб я не чорніла,

Щоб я не марніла,

Щоб на мені трава росла,

Росла й зеленіла...”

Сидить чорнявий молодик у колі однолітків. Кінець оселедця тричі обвив ліве вухо, просмолена сорочка розхристана, на туго випнутих грудях срібний хрестик поміж цупких чорних кучериків зблискує, а в руках чутко озивається співуча бандура. Очі напівзаплющені, далеко-далеко витає душею, аж там - у чистому полі на високій могилі...