Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис. Страница 33

Ця заява була напрочуд несподіваною та дивною; що ж це все означає? Невже мої очі ввели мене в оману? Чи я й справді був божевільним, яким би всі мене вважали, якби я назвав уголос того, кого підозрюю? Я поквапився додому, де Елізабет з нетерпінням запитала про новини.

— Кузино, — мовив я, — усе вирішилося саме так, як ти й очікувала: судді завжди радше засудять десятьох невинних у скоєнні злочину, аніж помилують одного винного. Але Жустина сама зізналася.

Це було жорстоким ударом для моєї бідолашної Елізабет, яка твердо вірила в невинуватість Жустини.

— О ні, — вигукнула вона, — як тепер вірити доброму в людях? Жустина, яку я любила й цінувала, немов сестру! Як могла вона вдягати маску невинності, щоб потім зрадити? Здавалося, вона не здатна на жорстокість чи брехню, а вона виявилася вбивцею!

Незабаром нам сповістили, що нещасна просить побачення з моєю кузиною. Батько не бажав відпускати її, проте надав право вибору їй.

— Так, — сказала Елізабет, — я піду, незважаючи на те, що вона винна; але, Вікторе, ти підеш зі мною — я не можу йти туди сама.

Думка про побачення була болісною для мене, але відмовитися я не міг. Увійшовши в похмуру в’язничну камеру, ми побачили Жустину, яка сиділа в дальньому кутку на соломі; руки її були закуті в кайдани, а голова низько схилена. Побачивши нас, вона підвелася, а коли нас залишили з нею наодинці, то вона впала до ніг Елізабет, гірко ридаючи. Заплакала і моя кузина.

— О Жустино, — мовила вона, — нащо ж ти вкрала останню мою втіху? Я вірила у твою невинуватість, і хоча мені було неймовірно важко, все ж таки було легше, ніж зараз.

— Невже ви вважаєте мене такою злочинницею? Невже і ви заодно з моїми ворогами і тавруєте мене як убивцю? — Жустина задихнулася від ридань.

— Підведися, моя бідолашна, — промовила Елізабет, — навіщо ж тоді ти стоїш на колінах, якщо не винна? Я не ворог тобі, я вірила у твою невинуватість, незважаючи на всі докази, аж доки не почула, що ти сама у всьому зізналася. Отже, ти кажеш, це брехня; повір мені, люба Жустино, ніщо не могло би похитнути мою віру в тебе і на мить, окрім твого власного зізнання.

— Я справді зізналася, але то була неправда. Я зізналася, аби отримати відпущення гріхів, а тепер ця брехня мучить мене ще більше, ніж усі мої гріхи вкупі. Нехай простить мені Господь! Потому як мене звинуватили, священик не відходив від мене ні на крок; він так лякав мене та погрожував, що я й сама почала вважати себе чудовиськом, яким він мене називав. Він погрожував відлучити мене від церкви і вкинути мою душу в пекельне полум’я, якщо я й далі опиратимуся. Мила леді, я залишилася зовсім сама, всі вважали, що я вчинила злочин і занапастила власну душу. Що ж мені було робити? В лиху годину я вдалася до брехні, й від цього моє становище стало цілком жалюгідним.

Вона замовкла і заплакала, а потім додала:

— Я з жахом думала, моя люба леді, що й ви можете повірити цій брехні і вважатимете свою Жустину, яку ви любили і яку пригріла ваша тітонька, здатною на такий страшний злочин, на який міг наважитися тільки диявол. Милий Вільяме! Люба моя дитинко! Скоро я побачуся з тобою на небесах, і там разом ми будемо щасливі; цим я втішаю себе, хоча мене очікує ганьба та смерть.

— О Жустино! Пробач мені, що я на хвильку засумнівалася в тобі. Даремно ти зізналася. Але не турбуйся, моя дівчинко. Не бійся. Я всім розповім про твою невинуватість, я доведу це своїми сльозами й молитвами, я пом’якшу кам’яні серця твоїх ворогів. Ти не помреш! Ти, приятелька моїх дитячих ігор, моя подруга, моя сестра, маєш загинути на ешафоті? Ні! Ні! Я не переживу такого страшного лиха.

Жустина сумовито похитала головою.

— Я не боюся смерті, — сказала вона, — цей страх уже позаду. Господь зглянеться на мою слабкість і дасть мені сили витерпіти все до кінця. Я піду з цього гіркого життя; і якщо ви пам’ятатимете про мене і знатимете, що мене засудили безвинно, я змирюся зі своєю долею. Учіться в мене, моя люба леді, коритися Божій волі.

На час їхньої бесіди я відійшов у протилежний куток камери, аби приховати ті муки, що терзали мою душу. Відчай! Що ви про нього знаєте? Навіть сама нещасна жертва, якій наступного ранку судилося перетнути межу життя та смерті, не відчувала того ж, що і я, — такого глибоко і гіркого жаху. Я стиснув щелепи і заскрипів зубами, бо з глибини душі в мене вихопився стогін. Жустина здригнулася, почувши його. Коли вона впізнала мене, то наблизилась і мовила:

— Сер, це так мило з вашого боку було відвідати мене! Адже ви, я вірю, не вважаєте мене винною?

Я не міг здобутися на слово.

— Ні, Жустино, — промовила Елізабет, — він більше вірив у тебе, аніж я; навіть коли почув, що ти зізналася, то не повірив цьому.

— Щиро вдячна за це! У смертельний час я щиро вдячна всім, хто хороше про мене думає. Для таких знедолених, як я, не може бути нічого вартіснішого. Ваше співчуття ніби знімає половину мого тягаря. Ви та ваш кузен, мила леді, визнали мою невинуватість — тепер я відчуваю, що можу померти в мирі.

Так сердешна мучениця намагалася втішити інших та саму себе. Вона знайшла бажаний спокій. Але ж я, справжній убивця, відчував, як ворушиться черв сумління в моїх грудях, і не було для мене ні надії, ні розради. Елізабет так само страждала та плакала, але її сльози — то також сльози невинної, схожі на хмарку на світлому образі місяця: хмарка затуляє його, але не здатна заплямувати. Мій відчай сягнув самої глибини душі; я горів у пекельному вогні, який ніщо не могло загасити. Декілька годин ми пробули з Жустиною, і Елізабет не мала сили попрощатися із нею.

— Я б воліла, — вигукнула вона, — померти разом із тобою; я не зможу жити в цьому світі, по вінця наповненому стражданнями.

Жустина намагалася підбадьорити її, але й сама зусиллям волі стримувала гіркі сльози. Вона пригорнула Елізабет і сказала голосом, у якому відчувалося стримуване хвилювання:

— Прощавайте, люба леді, мила Елізабет, мій дорогий та єдиний друже; нехай благословлять і збережуть вас милостиві небеса; нехай це буде останнім вашим горем, останнім вашим стражданням! Живіть, будьте щасливі та робіть щасливими одне одного.

Наступного дня Жустина померла. Палке красномовство не змогло зворушити твердого переконання суддів у винуватості бідолашної мучениці. Не слухали вони і моїх пристрасних та обурених слів. І коли я почув їхні холодні відповіді, їхні байдужі міркування, моє зізнання, яке вже ладне було вихопитися, так і вмерло на вустах. Я тільки видався би причинним, але не домігся б відміни вироку, який винесли моїй нещасній жертві. Вона загинула на ешафоті як убивця!

Крім мук власного серця я бачив і глибоке та безмовне горе моєї Елізабет. І це також через мене! Я всьому виною. Горе батька, траур нещодавно щасливої сім’ї — справа моїх проклятих рук! Ви плачете, сердешні, але це ще не останні ваші сльози! Знову і знову будуть лунати тут поховальні ридання! Віктор Франкенштайн, ваш син, брат і колись любий друг, ладен віддати до останньої краплі всю кров заради вашого порятунку, він не мислить своєї радості, якщо вона не відбивається у ваших любих очах, він бажав би обдарувати вас усіма благами і служити вам усе життя, — проте це саме він примусив вас плакати — проливати нескінченні сльози, і не сміє навіть сподіватися, що невситимий фатум вдовольниться цим і біда зупиниться, перш ніж спокій могили вгамує страждання ваших душ!

Все це мій внутрішній голос пророкував мені, коли я мучився муками совісті, докорами сумління, жахом і відчаєм; я бачив, як мої близькі страждають на могилах Вільяма та Жустини — перших злощасних жертв мого бісівського мистецтва.

Розділ 9

Нічого немає такого болісного для людського розуму, як мертвий спокій бездіяльності, який приходить на зміну загостреним відчуттям, що викликані були швидким плином подій; як та певність, що не залишає в душі місця ні для надії, ні для страху. Жустина померла, вона віднайшла вічний спокій, та моє життя тривало. Кров спокійно струменіла в моїх жилах, але серце було розчавлене тугою та каяттям, яких ніщо не могло полегшити. Сон утікав від мене; я блукав, неначе злий привид, який справді скоїв нечувані злодійства, і ще гірше, набагато гірше (в цьому я був цілковито переконаний) очікувало мене попереду. А попри все моя душа була повна любові та прагнення добра. Я вийшов на життєву стежку з високими задумами, я прагнув реалізувати їх і принести якомога більше користі ближнім. Тепер усе розвалювалося; я втратив спокій сумління, що дозволяло б мені з задоволенням згадувати події минулого і з надією дивитися вперед, натомість я мучився каяттям і усвідомленням власної провини, я опинився в пеклі страждань, які жодна мова не зможе описати.