Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис. Страница 51

Спливло декілька годин, а я так і сидів біля вікна, споглядаючи море; воно було практично спокійне, оскільки вітер стих, і вся природа спала під поглядом тихого місяця. По воді пливло декілька риболовецьких суден, і час від часу легкий вітер приносив звуки голосів рибалок. Я відчував тишу, хоча заледве усвідомлював, яка вона безмежна та глибока, але зненацька до моїх вух долинув сплеск весел біля берега, і хтось причалив поблизу мого дому.

За декілька хвилин я почув, як рипнули двері, немовби їх намагалися тихенько відчинити. Я затремтів усім тілом; передчуття мені підказувало, хто це міг бути, й у мене виникло бажання покликати кого-небудь із селян, котрі мешкали в хатинці неподалік; але я настільки був розчавлений почуттям безпорадності, яке так часто приходить у страшних снах, коли даремно намагаєшся втекти від загрозливої небезпеки, що невидима сила просто прикувала мене до мого місця. Тої миті я почув кроки в коридорі; двері відчинилися, і на порозі з’явився демон, якого я так боявся.

Зачинивши двері, він наблизився до мене і задихано вигукнув:

— Ти знищив розпочату роботу! Що це означає? Невже ти наважишся порушити власну обіцянку? Я витерпів чимало страждань; я залишив Швейцарію разом із тобою; я пробирався вздовж берегів Рейну через порослі верболозом острови. Я провів багато місяців на голих рівнинах Англії та Шотландії. Я терпів голод, холод і втому, а ти наважуєшся обдурити мої сподіванки?

— Забирайся геть! Так, я відмовляюся від своєї обіцянки; ніколи я не оживлю інше створіння, схоже на тебе, — таке саме жахливе та жорстоке.

— Рабе, досі я намагався переконати тебе, але ти виявився негідним такої поблажливості. Пам’ятай, що я могутній; ти вже вважаєш себе нещасним, але я можу зробити тебе таким жалюгідним, що ти зненавидиш сонячне світло. Ти мій творець, але я твій володар; скорися!

— Час моїх сумнівів минув, і прийшов кінець твоїй владі. Твої погрози не змусять мене вчинити злочин, а навпаки, вони тільки підпирають мою рішучість не створювати для тебе спільниці в твоєму злочинстві. Невже я холоднокровно випущу на світ потвору, що почуває задоволення від вбивств і жорстокості? Забирайся геть! Рішення моє незламне, і всі твої слова тільки розпалюють мій гнів.

Чудовисько прочитало на моєму обличчі рішучість і заскрипіло зубами в безсилій люті.

— То кожний чоловік, — скрикнув він, — матиме собі жінку, кожна тварина знайде собі пару, а я залишуся назавжди самотнім? Мені притаманне почуття прив’язаності, та у відповідь я зустрічаю відразу і зневагу. Людино! Ти можеш мене ненавидіти, але стережись! Кожна година твого життя буде наповнена страхом та горем, і скоро впаде на твою голову удар, який забере від тебе щастя назавжди. Невже ти сподіваєшся бути щасливим, коли я безмежно нещасний? Ти можеш убити інші мої пристрасті, але залишиться помста, яка стане мені дорожчою за світло чи їжу. Я можу загинути; але спершу ти, мій тиран та мучитель, проклянеш сонце — свідка твоїх страждань. Остерігайся, оскільки я безстрашний і тому всесильний. Я підстерігатиму тебе із хитрістю змії, щоб смертельно вжалити. Дивись, ти розкаєшся, що завдав мені зла.

— Досить, дияволе; і не отруюй повітря лютою своєю мовою. Я сповістив тобі свою ухвалу, і я не боягуз, щоб злякатися твоїх погроз. Залиш мене; я не зміню свого рішення.

— Гаразд, я залишу тебе; але запам’ятай, я буду з тобою твоєї шлюбної ночі.

Я нахилився вперед і вигукнув:

— Негідник! Перш ніж ухвалювати мені смертельний вирок, переконайся, що ти сам у безпеці.

Я схопив би його, але він утік від мене та стрімко вибіг із халупи. За деякий час я побачив його в човні, що розтинав воду, як стрімка стріла, і скоро він загубився посеред хвиль.

Знову запала тиша, але його слова дзвеніли в моїх вухах. Я кипів гнівним бажанням рвонути навздогін нищителю мого спокою і скинути його в океан. Я почав швидко і схвильовано міряти кроками кімнату. Чому я не помчав наздоганяти його і не поборовся з ним на смерть? Але я дав йому можливість утекти, і він попрямував на материк. Я тремтів на думку, що хтось може стати ще однією жертвою його невситимої помсти. Тут я згадав його слова: «Я буду з тобою твоєї шлюбної ночі». Ось так цей час був призначений для звершення моєї долі. Тоді я помру й одразу ж задовольню та загашу його злість. Ця перспектива викликала в мені страх; та коли я подумав про любу Елізабет й уявив собі її сльози й безмежне горе, якщо її коханого злочинна рука вирве з її обіймів, то вперше за багато місяців із моїх очей покотилася сльози і я вирішив не скорятися ворогу без жорстокої боротьби.

Минула ніч, і сонце піднялося з-за океану; я трохи заспокоївся, якщо можна назвати спокоєм той стан, коли шалений гнів переходить у глибокий відчай. Я полишив дім, де минулої ночі розігралася страшна сцена, і попрямував до берега моря, яке мені здалося майже нездоланною перепоною між мною та людьми; мені навіть закортіло, щоб саме так і було.

Мені захотілося провести на цій голій скелі все життя, безперечно, тяжке, але захищене від неочікуваних бід. Якщо я поїду звідси, доведеться померти самому чи побачити, як ті, кого я люблю понад усе на світі, загинуть у залізних кулаках створеного мною диявола.

Я блукав островом, немовби неспокійний привид, розлучений з усіма, кого я любив, і нещасний в цій розлуці. Коли прийшов полудень і сонце підбилося вище, я ліг на траву і мене здолав глибокий сон. Всю попередню ніч я не спав, нерви мої були збуджені, а очі запалені нічним безсонням і смутком. Сон, що оволодів мною, освіжив мене; коли я прокинувся, то знову відчув, що належу до роду людського, який складається з подібних до мене істот, і з великим хвилюванням почав міркувати про те, що трапилося; але слова почвари і досі лунали в моїх вухах, неначе погребальний дзвін; вони здавалися мені сновидінням, але чітким і гнітючим, як дійсність.

Сонце помітно скотилося вниз, а я досі сидів на березі, вівсяним печивом тамуючи голод, що мучив мене; аж зненацька побачив я, що поблизу мене причалив рибальський човен, і один із чоловіків приніс мені пакунок; у ньому були листи з Женеви, а разом із ними — лист від Клерваля, в якому він благав мене приєднатися до нього. Він писав, що там, де він перебуває зараз, він тільки марнує свій час; друзі, з якими він познайомився у Лондоні, в своїх листах прохають його повернутися, щоб закінчити перемовини, розпочаті з приводу його мандрівки до Індії. Він більше не може відкладати свого від’їзду; а оскільки наступна за поїздкою в Лондон і набагато триваліша подорож має відбутися навіть скоріше, ніж він уявляв, то він умовляв мене побути з ним хоч трохи. Він наполегливо прохав мене залишити мій усамітнений острів і зустрітися з ним у Перті, щоб разом попрямувати на південь. Цей лист змусив мене ненадовго отямитися, і я вирішив поїхати з острова за два дні. Проте до мого від’їзду необхідно було виконати ще одну справу, про яку я навіть боявся подумати; потрібно було запакувати моє хімічне приладдя; а для цього мені слід було увійти в кімнату, де я займався ненависною мені справою, та взяти в руки інструменти, сам вигляд яких викликав у мене відразу. Наступного дня на світанку я зібрав усю свою волю та відчинив двері до лабораторії. Залишки наполовину закінченої істоти, роздертої мною на шматки, були розкидані по підлозі; у мене було практично таке ж відчуття, неначе я розчленував на шмаття живе людське тіло. Я зачекав, щоб зібратися на силі, а потім увійшов до кімнати. Тремтливими руками я виніс звідти прилади і водночас подумав, що не повинен залишати слідів своєї роботи, які можуть викликати жах і підозри селян; і тому я спакував усі залишки в кошик, насипавши згори чимало каміння, і вирішив викинути їх у море тієї ж таки ночі; а поки що я сів на березі й узявся чистити та приводити до ладу своє хімічне приладдя.

Нема нічого певнішого, ніж ті зміни, що трапилися в моїх почуттях тієї ночі, коли переді мною з’явився демон. Раніше я ставився до своєї обіцянки з похмурим відчаєм, як до чогось такого, що, незважаючи на можливі наслідки, повинно бути виконане; натомість тепер мені здавалося, що з моїх очей впала полуда і я вперше став бачити ясно. Ні на мить мені не спадало на думку відновити свою роботу; погрози, які я вислухав, пригнічували мене, але я не припускав гадки свідомо піти на те, щоби відвернути удар. Я вирішив, що створення другої істоти, схожої на оживленого мною диявола, буде актом підлого та жорстокого егоїзму, і гнав геть будь-які доводи, що могли б привести мене до іншого висновку.