Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис. Страница 57

— Будь щасливим, любий Вікторе, — відповіла Елізабет, — сподіваюся, що тобі не загрожує ніяка біда; вір, що на душі в мене хороше, навіть якщо моє обличчя й не світиться від радості. Якийсь голос шепоче мені, щоб я не надто звірялася на наше майбутнє. Але я не дослухатимуся до цього зловісного голосу. Поглянь, як швидко ми пливемо, подивись на хмарки, які то затуляють, то відкривають вершину Монблану і роблять цю красу ще чарівнішою. Поглянь також на незчисленних риб, що пропливають у прозорих водах, де можна розрізнити кожний камінець на дні. Який божественний день! Якою щасливою та безтурботною видається природа!

Такими словами Елізабет намагалася відвернути свою та мою увагу від усього, що навіювало сум. Проте її настрій мінився; на декілька митей в її очах загорялася радість, але вона раз у раз змінювалася на хвилювання й задумливість.

Сонце спустилося нижче; ми пропливли повз річку Драпе і простежили очима її шлях схилами високих гір і долинами між нижчими схилами. Тут Альпи насувалися майже на озеро, і ми наблизилися до амфітеатру гір, що формував східну гряду. Шпилі Евіана виблискували серед навколишніх лісів і вершин, що височіли над ним.

Вітер, який досі ніс нас на захід із дивовижною швидкістю, стихнув і змінився на легкий бриз; ніжні подихи вітру лише брижили воду і приязно шелестіли в листі дерев, коли ми наближалися до берега, звідки повіяло чудовим ароматом квітів та сіна. Коли ми причалили, сонце закотилося за обрій; ледве торкнувшись ногами землі, я відчув, як у мені пробуджується хвилювання та страхи, які скоро заволодіють мною і причавлять мене назавжди.

Розділ 23

Була вже восьма година, коли ми зійшли на берег; ми ще трохи прогулялися берегом, намагаючись зловити останні сонячні промені, а потім попрямували до готелю, милуючись чарівною картиною води, лісів та гір, які ховалися в сутінках, але досі їхні темні силуети виднілися навкруги.

Південний вітер стих, але з новою силою повіяв бриз із заходу. Місяць досяг своєї найвищої точки на небі й покотився вниз; хмари пливли у високості швидше за хижих птахів і ховали місячні промені, а озеро віддзеркалювало неспокійне небо, що здавалося ще неспокійнішим через розбурхані хвилі. Зненацька на землю впала злива.

Впродовж усього дня я був спокійний, але тільки-но обриси предметів розчинилися в темряві, страхи знову заволоділи моєю душею. Я був схвильований і насторожений, правою рукою я стискав пістолет, який ховав за пазухою; кожен звук лякав мене, але я вирішив дорого продати своє життя і не ухилятися від боротьби, поки не впаду мертвим або не знищу свого супротивника. Елізабет деякий час спостерігала за моїм хвилюванням, зберігаючи боязке мовчання, але, напевне, в моєму погляді було щось таке, що викликало в неї жах; затремтівши всім тілом, вона запитала:

— Що бентежить тебе, любий Вікторе? Чого ти боїшся?

— Спокійно, спокійно, любове моя, — відповів я. — Мине ця ніч, і все буде гаразд; але ця ніч страшна, дуже страшна.

В такому стані я провів годину, коли зненацька подумав про те, яким жахливим буде для моєї дружини двобій, котрого я щохвилини так очікував. Я став благати її зоставити мене самого і вирішив не йти до неї, доки не довідаюся, де мій ворог.

Вона залишила мене, і я деякий час ходив коридорами будинку, обшукуючи кожний закапелок, який міг би стати схованкою для мого ворога. Але я не виявив жодних його слідів і вже був подумав, що якийсь щасливий випадок завадив йому взятися до виконання своєї погрози, коли тут почув страшний пронизливий зойк. Він линув із кімнати, де усамітнилась Елізабет. Почувши його, я все збагнув, руки в мене опустилися, всі м’язи тіла заціпеніли; я відчував, як кров пульсує у венах, а кінцівки мої тремтять. Цей стан тривав лише мить; крик повторився, і я метнувся в кімнату…

О Боже! Чому ж я не загинув тоді! Навіщо я зараз тут розповідаю про загибель моєї надії і найчистішої на світі істоти! Вона лежала поперек ліжка, бездиханна й нерухома; голова її звисала вниз, бліді й спотворені риси обличчя були наполовину затулені волоссям. Куди я не йду й що не роблю, скрізь я бачу перед очима безкровні руки та безсиле тіло, покинуте вбивцею на шлюбному ложі. Як я міг після цього і далі жити? О ні! Життя вперте й чіпляється за нас то міцніше, що дужче ми його ненавидимо… На хвильку я втратив свідомість і впав на долівку.

Коли я отямився, мене оточили мешканці готелю; на їхніх обличчях відбився жах, але це було тільки жалюгідним віддзеркаленням моїх почуттів, що роздирали серце на клоччя. Я втік від усіх і повернувся до кімнати, де лежало тіло Елізабет — моєї коханої, моєї дружини, ще недавно живої і такої любої та гідної кохання. Поза, в якій вона лежала, змінилася; тепер вона лежала прямо, голова покоїлася на руці, а на обличчя та шию накинули хустину; можна було подумати, що вона спить. Я кинувся до неї та пригорнув, але дотик до мертвого й холодного тіла нагадав мені, що я тримаю на руках не ту Елізабет, яку так ніжно кохав. На шиї в неї чітко виднілися відбитки смертоносних пальців демона, і дихання вже не зривалося з її вуст. Схиляючись над нею в безмежному відчаї, я випадково роззирнувся навкруги. Вікна кімнати раніше були запнуті фіранками, а тепер я зі страхом побачив, що кімната залита блідо-жовтим сяйвом місяця. Віконниці були розчахнуті; неможливо описати жах, що я відчув, коли побачив у відчиненому вікні ненависну мені страшну постать. Обличчя чудовиська було ще дужче спотворене посмішкою; здавалося, від знущався з мене, своїм диявольським пальцем показуючи на труп моєї дружини. Я метнувся до вікна і, вихопивши пістолет, вистрілив; але він устиг ухилитися, підстрибнув і швидко, мов блискавка, пірнув ув озеро.

На постріл із пістолета в кімнату збігся натовп. Я показав напрямок, у якому щезло чудовисько, і ми кинулися в погоню на човнах; ми кидали сітки, але все було даремно. Після декількох годин пошуку ми повернулися, втративши будь-яку надію; багато хто з моїх супутників уважав, що це все витвір моєї уяви. Зійшовши на берег, вони продовжили пошуки на суші, розділившись на групи, які в різних напрямах стали обшукувати ліси та виноградники.

Я хотів супроводжувати їх і відійшов недалечко від дому, але моя голова паморочилася, я пересувався як п’яний і нарешті впав, цілковито виснажений; очі мої застелила пелена, а шкіру сушила гарячка. В цьому стані мене занесли в дім та поклали на ліжко; я заледве усвідомлював, що трапилося; я окинув поглядом кімнату, немовби шукаючи чогось, що загубив.

Минув деякий час, і я підвівся й інстинктивно дістався кімнати, де лежало тіло моєї коханої. Навкруги стояли жінки-плакальниці; я припав до тіла моєї коханої та приєднав до їхніх сліз ще й свої, ще гіркіші сльози; весь цей час мені нічого не спадало на гадку, думки перескакували з предмета на предмет, у них смутно зринали згадки про мої нещастя та їхню причину. Я тонув у якомусь океані страхіть. Смерть Вільяма, страта Жустини, убивство Клерваля і нарешті моєї дружини; навіть у цю мить я не мав певності, що останнім із моїх близьких, які ще залишилися в живих, не загрожує небезпека злісного диявола; можливо, мій батько саме в цю хвилину пручається в його смертельних обіймах, а Ернест уже лежить мертвим біля його ніг. Ця думка змусила мене тремтіти і пробудила до дій. Я скочив на ноги і вирішив чимшвидше повернутися до Женеви.

Оскільки неможливо було дістати коней, я був змушений повертатися додому озером; але дув зустрічний вітер, і лило як із відра. Був ранок, заледве почало світати, і до ночі я сподівався доїхати. Я найняв людей веслувати і сам узявся за весло, оскільки фізична праця завжди полегшувала мої душевні страждання. Але зараз надлишок горя і вкрай схвильований стан робили мене неспроможним до фізичних зусиль. Я відкинув весло, схопився руками за голову та дав волю похмурим думкам, що купчилися в моїй голові. Достатньо мені було роззирнутися, як навкруги я бачив пейзажі, знайомі мені зі щасливіших часів: усього лише напередодні я милувався ними у товаристві тієї, яка зараз стала тільки тінню та спогадом. Сльози лилися з моїх очей. Дощ на деякий час припинився, і я побачив риб, які плавали у воді, — як тоді, раніше, коли на них дивилася Елізабет… Ніщо не викликає в людини таких болісних страждань, як різка несподівана зміна. Сяяло сонце чи згущувалися хмари — ніщо не могло постати переді мною в тому ж світлі, що недавно. Почвара забрала в мене будь-яку надію на майбутнє щастя; ніколи ще не було на землі істоти, нещаснішої за мене; жодна людина не переживала таких страховинних подій.