Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович. Страница 34

У старого єгеря біля очей запромінилися ласкаві морщинки.

— Говори, говори, синку…

— А що говорити? Треба діяти. Віддавати, а не брати, захищати, а не ґвалтувати, тоді весь світ стане заповідним.

Вузлувата рука Гука лягла на лікоть хлопця.

— Дякуй долі за той день, Саво, — глухо мовив єгер. — Той день вартий всього життя. Житимеш у нас, кімната €. Все покажу, розповім…

— Зустріти б ту дівчину, — задумливо мовив Сава. — По-моєму, вона вам доводиться…

— І по-моєму, доводиться, — засміявшись, перебив його Гук. — Христиною звуть її. Хочеш — можеш прогулятися до неї. Вона в сторожці, біля пожежної вишки. Там наш опорний пункт, невеличка лабораторія. Вона полюбляє самотину, отож і стала відлюдником. Відвідай її, скажи про Юрася, бо вона не дуже полюбляє радіо та телевізор. Заодно пройдеш з нею по наших угіддях, познайомишся — що й як…

— А я знайду?

— Простіше простого. Стежка виведе, я тобі покажу. Гей, Ярино, тобі не треба йти до сторожки. Корзину віднесе Сава.

***

Христина сиділа в своїй кімнатці біля невеликого столика, переглядала гербарії, складала. На конвертах надписувала каліграфічним почерком: КИЇВ, ІНСТИТУТ БОТАНІКИ. Завершивши роботу, задивилася у вікно.

Біля ставочка поважно ходив лелека з перев’язаною погою. Підстрибував, вимахував крилами.

У воді віддзеркалювалася стіна лісових велетів — сосон, дубів.

Горлички на вітах під вікном бурмотіли щось своє, заповітне. В небі купчилися хмари, відчувалося передгроззя.

Христина встала з-за столу, підійшла до дзеркала, що висіло на стіні. Розплела чорну косу, розчесала буйне волосся, неуважно дивлячись десь вбік, знову заплелася. Рушила до дверей.

Вийшовши на ґаночок, глибоко вдихнула повітря, насичене озоном. Потішилася, дивлячись на кумедні стрибки лелеки,

— Готуйся, готуйся, Ахмеде! Незабаром і ти полетиш!

Розтирала в долонях хліб, розкидала крихти. Налетіли голуби, горобці, почали клювати. З десяток птахів сіло їй на голову, на плечі. Вона рушила в лісову хащу, птахи відстали. Скісні промені сонця пробивалися крізь гущавину, мерехтіли, грали на обличчі. Вона заглибилася в себе, відсторонена, задумана. Поволі вийшла до колишнього порубу, де дівчата-піонерки прополювали молоді посадки сосни. Вони побачили Христину, радісно щебечучи, підбігли до неї.

— Тьотю Христино, а ми скоро закінчимо прополку. Сосонки зітхнуть привільніше. Правда?

— Правда, дівчаточка, — усміхнулася Христина, пестячи їх. — Допомогти деревцю вирости — як це гарно! А потім прийти до нього в гості…

— Тут буде густий ліс, — мрійливо сказала одна дівчинка, — Ми проведемо в ньому випускний вечір.

Христина зітхнула, ще раз поцілувала всіх дівчаток.

— Ну — біжіть, кінчайте справу.

Рушила далі лісовою дорогою, заглибилася в хащу. Гірко всміхаючись, прошепотіла:

— Випускний вечір… У мене теж був випускний вечір.

Мерехтливі сонячні плями закружляли перед її очима. Чи то сонце відбивається в сльозах? Чом вона плаче, за чим? Хіба не досить мук і терзань позаду?

А спогади вперто рвуться у незагоєну душу, і не зупиниш їх, не закриєш для них двері. Кружляють, радіють танцюючі пари у вихорі вальсу.

Вечір. Святкова зала в школі. Веселий урочистий гомін. Музика.

І вона в білому платті захоплено танцює з молодим білявим льотчиком. Він зачаровано прикипів поглядом до обличчя дівчини, зазирає в її сині-пресині очі.

— Як звати вас?

— Христина я…

— А я — Олег.

— Віщий Олег, — засміялася Христина, танцюючи. — «Князь тихо на череп коня наступил…»

— «Так вот где таилась погибель моя», — серйозно підхопив льотчик, і його повні вуста здригнулися.

— Про що ви? — нахмурилася дівчина, і в її очах поселилася тривога,

— Про це не скажеш, — у самозабутті шепотів Олег, — Це сильніше, ніж політ в небі. Як тільки я побачив вас, мені здалося, що я падаю в палаючому літаку і ніщо не зупинить падіння… Страшно й солодко!..

Христина танцювала, заплющивши очі. Мовчала. Та на її обличчі пливла усмішка щастя. Вона мовби прислухалася до чогось нечутного.

А потім… потім зорі в небі. Зграйки дівчат-десятикласниць і хлопців, місяць між деревами. Білим привидом Христина в гущавині лісу і Олег поруч — тихий, зосереджений.

Вона зупинилася раптом, зазирнула в його очі.

— Невже ця ніч закінчиться? Олег, невже це минеться?

— Ні, Христинко! — палко відповів льотчик, простягаючи руки до неї. — Це буде вічно!

Вона відступила, засміялася. І не зрозуміти — весело їй чи сумно?

— Вічно? Вічно… А як ти збережеш втікаючу мить?

— У серці, Христинко. Дай обняти тебе…

— Дожени, — сміється вона. — Спіймай! Побігла між деревами. Олег — за нею.

І летіла дівчина, мов предковічний птах, і летіла її душа у передчутті дива, і плив човник місяця поміж вітами, кружляли сріблисті хмари в небі. Похитувалися над ними півторатисячолітні дуби, простягаючи вузлуваті титанічні віття, ніби руки древніх пращурів.

Христина налетіла на білокору березу, зупинилася, важко дихаючи. Сповзла на траву, дивилася у зоряну криницю.

Обличчя Олега схилилося над нею.

— Не закривай зірок, — прошепотіла вона тривожно. — Або стань сам кращим, ніж вони. Сам стань зорею…

— Стану… Я буду, — шепотів Олег, обнімаючи її. Багряні хмари у небі. І далекий стогін…

Христина отямилася від спогадів, тупо дивлячись поперед себе. Гірко всміхнулася.

— Минуле… Навіщо переслідуєш? Ти ж лише тінь, привид.

— Здрастуй, Христинко!

Дівчина здригнулася. До неї підійшов ладний чорнявий парубок в шкіряній курточці. В його карих очах світилося захоплення й жадоба. Поряд на лісовій дорозі пофиркувала машина «бобик».

— А, це ти, Сергійку? Добридень. Звідки?

— Шефа одвіз на рибалку. А тепер — вільний весь день. Сідай — покатаю!

— Дякую, Сергійку. Я так. Пішки,

— Гидуєш? — жалісливо посміхнувся хлопець. Потім схопив її за руки, притягнув до себе, закричав у обличчя: — Ти відьма! Причарувала мене! Як дурень, блукаю по світу, не знаю — навіщо живу! Будь моєю, Христино!

Дівчина безвільно опустила руки в його обіймах, закрижаніла.

— Пусти, Сергію, — холодно мовила вона. — Я не буду твоєю. Я не буду нічиєю. Ніхто нікому не може належати. Чуєш, Сергію? Пусти…

— Не пущу! — шалено кричав хлопець, цілуючи її обличчя, шию, губи. — Ти моя, моя!

Христина сильно ляснула його по щоці. Він одскочив, оторопів.

— Прости, — тихо, з болем сказала вона.

— Підла, підла ти! — ніби ковтаючи якийсь клубок у горлі, забурмотів хлопець. — Корчиш неприступпу. А того, свого байстрюка, од вітру принесла у подолі? Га? Від святого духа?

Христину ніби батогом стьобнули по очах. Сяйнула блискавиця, сповнила жахом єство. Сльози заслали очі. Вона побігла геть від нього, в гущавину, світ за очі.

— Христинко! Зачекай! Прости! Я не те хотів сказати… Постій, Христинко!..

Не бачачи нічого, не чуючи, дівчина бігла поміж деревами і чагарями, задихаючись від ридання, що рвалося з глибини душі. Опинилася серед піщаних горбів, усіяних кількарічною посадкою сосни. Піднялася на високу сипучу дюну. Звідси видно було Дніпро, кручі Правобережжя, зелені луки. На верхів’ї горба, під віковою сосною, приютилася маленька могилка з кам’яною плитою, а на ній — фотографія усміхненого хлопчика, ясноокого, кучерявого.

Христина підбігла до могилки, впала на камінь. Задихнулася від плачу. Із-за сосни грайливо вибігло оленятко, здивовано зупинилося. Ткнулося носом в руку Христини. Вона підвела голову, побачила звірятко, крізь сльози усміхнулася йому. Ставши на коліна біля могильного горбика, почала витирати пилюку з плити, із заглибини, де була поміщена фотографія. Заворожено дивилася на личко сина, і до її внутрішнього слуху ніби долинав його дзвінкий, тривояший голос:

— Мамочко, а чому раптом ніч надворі? Все кругом потемніло.