Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович. Страница 40

Згадаймо, Друже, тривіальну істину: ми живемо завдяки рослинам. Посередники між Сонцем і тваринним світом, вони поповнюють атмосферу життєдайним киснем, трансформують неорганічний світ планети в тріпотливу тканину життя, в силу лева, в плавний політ орла або стрімкий біг оленя, в спів соловейка чи радісні ігри дітей, в думку вченого, котрий творить космічні кораблі, в натхнення композитора й поета, які дарують народові нові пісні…

Можливо, ти обвинуватиш мене, Друже, в тому, що тепер все це відомо навіть школярам. Хай так! Тим більше слід нагадати знову й знову про нерушимі вартості світу, бо ж вони не безмежні!..Древній міф нагадує, що саме квіти й рослини несуть на собі весь тягар людського безумства. Сучасна наука збагнула це, і хіба даремно світова думка в тривозі?

Техніка — дивовижне творіння розуму. Ми пишаємося тим, що за лічені години пролітаємо над океанами й континентами, ходимо «запиленими стежинами» Місяця, Посилаємо розумні пристрої до Марса, Венери, Юпітера, навіть відправляємо дружні послання у Всесвіт, адресовані мислячим братам, опускаємося в океанські глибини, вриваємося в таємничі надра геномів, намагаємося збагнути інтимні загадки мислення й життя, творчості та інтуїції, пересуваємо гори з місця на місце, зрошуємо пустелі, зводимо в степах, у тайзі велетенські міста й енергостанції. Справді, люди-титани довели, що вони несуть в розумі невичерпну потугу Природи. Але зупинімось на хвильку у своєму захопленні! Огляньмось назад. Оцінімо пройдений шлях. Відзначимо перемоги, але ще пильніше підрахуємо поразки і збитки…

Ще сто років тому велична Міссісіпі була буйною чистою рікою, переповненою всякою живністю. Тепер це брудна стічна канава, як і Потомак, як і багато інших річок Америки. Європейські ріки Рейн, Сена, Дунай славилися дивними краєвидами, рибними угіддями, прозорістю вод. Тепер це канави для промислових стоків — смердючі, позбавлені життя, непривітні, де навіть купатися небезпечно. А наші Дніпро, Волга, Дон та інші легендарні водні артерії — хіба це ті ріки, про які наші народи складали пісні й казки? Що ж ми наробили, Друже, у нашій материнській світлиці, як це могло статися? Невже це плата за «прогрес»? То в чому ж він — той «прогрес»?

Орди Чінгіса зупиняли своїх коней в тіні буйних лісів на берегах Каспійського моря. Тепер там неозорі піски пустелі. Ми пробуємо прокладати поміж ними канали, ми зводимо красиві міста, поливаючи зелені насадження на їх вулицях морською водою, опрісненою атомними реакторами. Прекрасно! Ми загнуздали ядерного дракона, змусили служити життю. Ой леле! Чи так воно? Йому досить лише раз дихнути, як це сталося в Чорнобилі, і вся наша радість затьмарюється. Ми ще не вміємо зберігати рівновагу творення й руйнування, безсилі втримати штурвал еволюції.

Рубаючи гірські ліси, ми лишаємо невигойні пустелі. Осушуючи болота, знищуємо джерела рік. Будуючи індустріальні гіганти, губимо сади, ліси, гаї і власне здоров’я. Багато вчених — дослідників світового океану — свідчать: моря Землі перетворюються в брудну ковбаню, в клоаку Планети. Сотні видів тварин, птахів, комах, рослин втрачені навіки. Зникають з лиця Землі велетні-дерева, рідіють, ліси, переорюються степи, що колись давали притулок і харч незліченним гуртам оленів, диких коней, птахів, вовків, лисиць, буй-турів і всякої дрібної живності. Світ, як єдина екологічна система, зруйнований!

Ще трохи — і почнеться незворотний розпад мільйонолітніх екологічних зв’язків біосфери. А може, він уже почався? Може, ми просто безсилі бачити глибинну агонію екосфери, бо живемо не в світі реальності, а в звуженому курнику своїх потреб. Десятимільйонні міста-мегалополіси, що блискавично виникають у всіх країнах світу, мов отруєні ножі, впиваються в оголені груди живої природи, вбиваючи все, що можна вбити, І найважливіше — свідомість людини, штучно відділена від Матері-Природи, втрачає зв’язок з живим джерелом краси, черствіє, стає споживацькою, нечутливою до співстраждання і тонких, творчих доторків прихованого пульсу світового життя. Для людей, вихованих на ерзацах транзисторної, телевізійної псевдокультури, в гущавині кам’яних джунглів, рослини й квіти — лише декорації якогось ілюзорного псевдобуття. Розриваючи зв’язок з першоджерелом життя та еволюції, людина прирікає себе на самознищення, як страхітливі рептилії юрського періоду.

Древні казали: «Падіння пір’їни з крила птаха відгукується громом в далеких світах». Ось як гостро вони відчували причинний взаємозв’язок всього сущого! Наскільки ж значніша дія озброєного сучасною технологією інтелектуального дикуна?

Та не будемо, Друже, нагромаджувати жахів. Хіба не краще нам пошукати іншого шляху, альтернативи? З надією погляньмо в прийдешнє. Знайдімо сили й можливості подолати падіння.

Я вірю у всеосяжну силу світлого розуму Людини. Але та сила принесе еволюційні плоди тільки тоді, коли наші зусилля поєднаються з стихійною потугою Матері-Природи, коли ми станемо друзями і побратимами Зелен-Дива, чарівного сина Буття…

Якось я була в гостях у мого брата Івана, який очолює колгосп у сусідньому селі. Він показував мені чудовий яблуневий сад, і я звернула увагу на літню жінку, котра працювала там. Якісь хлопці хвацько викошували траву в міжряддях, трактором орали землю поміж деревами, інколи навіть пошкоджуючи віти, і видно було, що ці «працівники» відробляли свій належний час. Старанно, але бездумно. А жінка любовно схилялася біля кожного деревця, зрізувала сухе віття, підпушувала землю біля коріння, ніжно погладжувала шорсткі стовбури і щось шепотіла їм, ніби бесідуючи з мовчазними друзями.

Ми зупинилися біля неї, і я запитала, чому вона так напружено працює, віддаючи себе кожній яблуньці? Адже є автоматизація, механізація, прискорені методи обробки. Вона докірливо глянула на мене, похитала головою.

— Жужмом, взагалі, любити природу, землю, дерева можуть всі, кожен гультяй і балакун. Тепер багато таких. Та це не любов, дівчино. Це — брехня. Від того й зубожіла природа. Треба любити й пестити кожне деревце, кожну билину, кожну квітку окремо. Тоді на повну силу розквітне все живе, вся Земля.

О велика трудівнице! Як прекрасно ти сказала. Вас багато, правдивих каріатид світу, творців життя й краси. Мабуть, лише тому природа ще здатна захистити себе від тарана руйнації! І, дякуючи любовній творчості кожного вченого, дослідника, хлібороба, садівника, робітника біля свого «дерева» праці, створюється потужний заслон силам деградації й розпаду!

І я мрію, Друже, у тиші мого Саду, у притулку моєї надії, що незабаром по всій Планеті почнуть виникати численні заповідні зони Першоприроди, де ентузіасти приступлять до Реконструкції Єдиного Світу, котрий, безумовно, втаємничений в наших геноглибинах, інакше — звідки мрія про такий світ з’являється в душах поколінь, у казках пращурів, у передбаченнях подвижників та мислителів? Як практично почнеться Реконструкція? Де? Я вірю — першою ступить на цей шлях наша Вітчизна, котра, немов Космічний Птах, розпростерла свої зоряні крила у таємничі простори прийдешнього і кличе усю Планету до польоту…

Такі заповідники, як у нас, повинні виникати всюди, де є найменша можливість. Тисячу гектарів, сто тисяч чи один гектар заповідної землі, природи — все одно. Кожен клаптик врятованої першоприроди віддячить нам стократ, бо це ж наше рідне тіло, наше єство, яке ми чомусь почали вважати чужим. Хай заповідні зони й місця стануть регуляторами стосунків людей з Матір’ю-Природою, плекають свідомість нових поколінь, розкривають дітям титанічне покликання мислячої істоти — стати інтродукторами, Сіячами Життя у далеких світах, у зоряній безмірності. Зцілити Природу, гармонізувати її, орозумити, одухотворити — хіба є завдання прекрасніше, ніж це? Все живе хай відчує, що людина вже не вбивця і споживач, а творець краси й любові. І тоді рослини й тварини відкриють нам душу свою, стануть помічниками, побратимами, і щезнуть темні породження Еребу з лику Планети, і повернеться Зоряний Вік Урана, заповіданий легендами давнини.