Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович. Страница 58

Шемберк ще сподівався помочі від коронних гетьманів, тож не кинувся відбивати і втрачені шанці, а мерщій став сипати нові, перегороджуючи, власне, свій табір

— Вдаримо на панів, поки не обсипалися, гетьмане? — прискалив око Джелалій.

— Хай обсипаються. Тепер уже не ми вдарятимемо, а вони хай вириваються. Ми ж і так поклали стількох товаришів своїх. Мертві вимагають пошанування.

Без шапки, в простому темному жупані, пішов я між тих, хто поліг у нашій першій великій битві. Лежали хто як біг, хто як бився, хто як перемагав, і жоден не лежав як мертвий. Згадалося мені, як ішов отак колись полем нашої поразки на Сулі — лежали там самі вбиті. Тут не було вбитих — тільки переможці. І не були неприродно великі, як там, на Сулі, але не були й непомітно малими, як ото казав колись Ювенал: мовляв, смерть одна тільки знає, які малі тіла людські. Ні, вони були такі самі, як і всі ми, живі, так само дивилися на небо, одкривали груди вітрові, а уста — дощам і росам, так само прислухалися, скільки накують їм років зозулі, а як не їм, то дорогим їхнім людям, народові їхньому, землі їхній. Гей, браття моє полегле та невмируще! Сумують за вами і степ, і зозулі, і вовки, і вітри, сумуємо й ми всі і хочемо влаштувати вам похорон козацький та й влаштуємо ж!

Козаки ходили між полеглих, впізнавали товаришів, промовляли до знайомих і незнайомих:

— Не журіться: бач, серед якого гарного степу лежатимете!

— І заснули вічним сном не на голій землі, а на подушках з ворожих тіл.

— Лежите, як герої, а панство валяється, як гнилі дерева.

— Оце ж і висповідатися не мали кому, бо всі попи порозбігалися.

— У гетьмана, кажуть, є піп!

— А що їм піп? Хай сповідаються або милосердному Богу, або землі—матері, або Чорному морю та Дніпрові—батькові, або й старій людині.

— Торохнемо над вами з гармат, заграємо в суремки, а харамаркати зайвини і не дамо нікому!

— Ось не мели дурниць, бо ж он сам пан гетьман!

— Де? То ж простий козак!

— Перед мертвими всі прості…

Я схиляв голову, знай схиляв голову свою важку:

Ой не дамо наших полеглих у пекло, а шукатимемо для них козацького раю, хоч і день, і тиждень, і роки цілі, а шукатимем.

Однак на ранок наступного дня панство, чи то відчаявшись до краю, чи то заохочене нашим спокоєм, посунуло з — за своїх шанців, ударило з усіх гармат кулями вогнистими, а з неба, мовби в поміч шляхті, загриміла гроза і злива впала така, що замочило й порох і гноти, вже не лунало жодного стрілу, тільки громи били над нами та блискавиці сипали вогнем, нам же довелося заганяти панів до їхнього притулку шаблями та піками, і була то нелегка робота, хоч і славна для козацтва.

Нікого там не було, крім живих і мертвих, і доблесть людська промовляла повним голосом, і навіть сама історія безсило заламувала руки перед цими лицарями, та знов з’являється чоловік, який пише, що Потоцький не побив Хмельницького під Жовтими Водами тільки тому, що вдарила страшна злива, мушкета й гармати замокли і не стріляли, шум дощу глушив команди, і козаки покористалися з цього і зчинили різанину. Так ніби дощ мочив тільки шляхетський порох, а до козацького не діставав! Та й що той порох, що ті мушкети та гармати для жовтодзьобика Потоцького? Ішов же подавити бунт Хмельницького, і не мечем, не зброєю, а батогами! Тепер і злива не завадила йому побачити, що не був то вже Хмельницький знедолений, скривджений, втікаючий на Січ, але гетьман, мститель кривди не тільки власної, а й усього народу свого. Гей, панове історіографи, дієписці, справоздавці, лукаві свідки, зрадливі душі, нещирі уми! То й не Хмельницький бився під Жовтими Водами, а сама Доля народу вкраїнського, Що ж то були за люди досі? Нетяги, перекотиполе, бездомність і безпритульність одвічна, бо звідти орда, а звідси шляхта. Та ось з’єдналися для великого і стали народом в один день, в одну ніч, в одну мить історії. Не в королівських шуплих реєстриках; не в молитві і сльозах, навіть не в піснях своїх розлогих народжувалася нація, а в оту горобину ніч на Жовтих Водах, коли блискавиці розпанахували небо, зойки заглушали громи небесні, а води змішувалися з кров’ю і ставали самою кров’ю. Не була то якась визначена година, а тільки невловима ірань між минулим і майбутнім, щось пролинуло над нами, мов зітхання чи спів вічності, і тоді ми відчули, хто ми і навіщо, а я відчув себе Богданом. Я, Богдан. Повстати можуть змовники, розпочати визвольну війну здатен тільки народ. Люди з’єднуються в народ для безсмертя, тоді знов розходяться Кожен по своїх закутках, щоб жити і вмирати. Але безсмертними можна стати лиш маючи доволі мерців і кладовищ у своїй землі. Кладовища історії. Поглянули б на них всі оті лукаві справоздавці оком коли й не прихильним, то бодай неупередженим. Народ створюється іноді і за одну ніч, в одній битві, а просторікують потім про нього цілі віки! Шкода говорити!

Кривава та субота на Жовтих Водах стала мовби відомщенням за мій Суботів, хоч про те я не думав тоді. В один день і в одну ніч народився народ і його муж державний, а державний муж не повинен перейматися надмірно власними думками — за нього думає саме життя.

У неділю вранці ми вже знали, що перемогли. Від грози лишилися хіба що рівчаки, попроорювані дощовими потоками, та полеглі трави, а небо сміялося сонцем і бездонною блакиттю, радість лилася на козаків з високості, козаки гримали з самопалів, співали пісень, у кобзи грали, колесом качалися і всячини виказували,

У шляхетському таборі все мовби вимерло. Не видно навіть пса, об якого Шемберк ночами грів свої подагричні ноги. Тоді тонко заграла суремка і на шанець передній вийшло троє жовнірів з шапками, піднятими високо на списах, — знак для переговорів. Я звелів пропустити жовнірів і провести їх до мого намету, а сам зібрав старшину та полковників. Жовніри прийшли, з гідністю вклонилися мені й старшинам і сказали, що просять вислухати їх в ім’я їхніх регіментарів. Усі троє були воїни, видати, досвідчені, рубані—перерубані, не мали ні позаду, ні попереду нічого, окрім битв та суперечок, ждала їх тільки смерть почесна, до таких людей слід ставитися з шанобою, тож я, не бажаючи завдати їм образи, сказав:

— Цінуємо ваше благородство, доблесні воїни, однак перемови можемо вести або ж з самими регіментарями, або з вельможним панством, яким, знаю, напхано увесь ващ табір. А, щоб панство занадто не лякалося, то й ми пошлемо навзамін двох своїх славних старшин, — так і спробуємо дійти до згоди, а не лити далі безвинну кров. Тепер, коли ви тут, то бачите, що легко могли б розчавити вас без сліду, не давши виприснути жодній живій душі, але не хочемо того робити, ба ми не зарізяки, а лицарі і вміємо трактувати належно свого ворога. Ви досвідчені воїни, тож бачили, що обоз мій уже переправився на цей бік і поставлений довкола вашого табору — тепер звідти й муха не вилетить. А ще ж орда в мене під рукою, хоч я й не пускав її в діло, не маючи на те потреби.

Жовніри вклонилися і пішли до свого табору. Потоцький і слухати не хотів про переговори, він і тих жовнірів присилав не просити, а вимагати дати йому вільну дорогу до відступу, та досвідчений Шемберк добре бачив, що тут уже про гонори треба забути, і сам узявся за переговори. Знов прислав незнатного ротмістра з двома гусарами, але я не став їх і приймати, відправивши до Кривоноса, начальника усіх розвідників і вістунів. Кривоніс вразив посланців кармазинами, багатим наметом, велетенськими килимами, коштовною знадобою, меткими пахрлками, що бігали, як шалені, знай погукуючи: «Як звелено, пане старший!» Для невтаємничених і не знати було, де тут справжній гетьман — чи отой Хмельницький, в убогім наметі й простій одежі, чи цей роззолочений прямоплечий Кривоніс з вогнистими очима.