Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович. Страница 70

— Не збагнув ще, бо молодий, — терпляче мовив я. — Та й не належиш до великої магнатерії, а тільки до шляхти служилої, яка завжди й крихтами сита була. Магнати кричали, буцімто люблять гідність королівську, але ж влади королівської не любили ніколи, та й не давали її королеві теж ніколи, так що йому доводилося платити золотом і землями за вчинки, за які треба було рубати голови. Ось і вийшло так, що всю Україну роздано в маєтки не за добрі діла, а тільки за розлиття крові. Топталася велика шляхта по наших спинах і по наших душах, їла хліб з поту убогих підданих, блюзнірствувала над вірою нашою і духом нашим, то доки ж! Ось вижену всю шляхту з України, тоді й говоритиму з королем, як нам далі бути! З нещасть наших, біди, гіркоти, гніву і бунту створимо вогняну кулю і запалимо все королівство, нехай вигорить у нім весь непотріб шляхетський!

— Річ Посполита не дасть цього зробити! — запально крикнув Собеський.

— А що є Річ Посполита? По — латині означає «республіка». Республікою ж, як вважали колись, може бути тільки одне місто, як то були Афіни, Рим або нині Венеція, а довкола самі раби, які тяжко працюють на те місто. Коли ж ціла держава називає себе республікою, то намагається вона за своїми межами підкорити якомога більше земель і погнобити більше люду. На великих і благословенних просторах, які зайняли наші народи, доволі місця для всіх. Але одні живуть, як люди, а другі стали мучителями своїх братів, кинулися гнобити й загарбувати. То як же мають вестися ті погноблені або й чесні люди в самій республіці? Хіба не знатні розумом своїм мужі були Миколай Рей і Ян Кохановський, а вже й вони дійшли до думки, що добро вітчизни вимагає не тільки хвали, а й незгоди та насмішки. Я виявив свою незгоду, вигнавши панів з своєї землі, ще й посміюся досхочу над ними. Ти ж хочеш обстоювати несправедливе діло, як тобі Бог дасть. То я поможу твоєму Богові. Одпущу тебе. Як ото ще Цезар: мовляв, мені тяжче сказати це, ніж зробити, бо ти ворог є і ворогом зостанешся, але я не лякаюся ворогів. Отож іди і скажи своїм, що чув од мене. Нелегко тобі буде пройти збурену землю, але хіба мені легко? Спробуй вибратися звідси цілим — і Бог тобі суддя!

Він вклонився і вийшов, а я ще довго сидів, заплющивши очі. Ніхто не знав тоді, що цей Собеський через два десятки літ стане королем польським і славним погромцем сили турецької під Віднем, тепер з висоти вічності своєї я вже знаю цей не шкодую за свій вчинок у Чигирині, хоч і не записую його до своїх заслуг!

Кінчалося моє кількаденне сидіння чигиринське, уривалася моя радість найбільша, серде було ще тут, а думка вже летіла в степи, туди, де з піснями й гуком молодецьким ішло моє військо. Військо ждало свого гетьмана.

Ще б міг поскакати до Суботова, поглянути на гніздо родинне, та не хотів ятрити душу, призначив на завтра Від’їзд до війська, і то від’їзд без пишноти, без проводжань, навіть Мотронку попросив і на ґанок не виходити, щоб не так боліло моє серце.

Все ж озирався на вікна, видивляючись, до якої шибки притулилося її найдорожче личко, озирався й на двір — ану ж стане за ворітьми тонка постать і сяйне мені несмертельним усміхом, щоб дороги стелилися ясними й безтривожними.

Сам одібрав собі радість — і сам же тепер дешперувався 64.

20

Скільки разів проїхав я цією дорогою! Дорога була як моє життя. Перемірював її малим хлопцем, юнаком, зрілим мужем і в старості, з надіями, в молодецтві, з любов’ю, в смутку, в розпачі і відчаї, у злій рішучості, а тепер — у славі. Слава котилася поперед мене, обезвладнювала ворогів, приводила в трепет і відчай набагато більший, ніж зазнав колись я.

Потоцький, лякаючись надто потривожити старого й немічного архібіскупа гнєзненського, примаса Польщі Мацея Любенського, писав йому: «По золотім спокою, по вільних часах бурхлива tempestas 65 і страшні belloram fulmina 66 настають. Козаки запорозькі post praestitum 67, fidelitas juramentum 68, кілька тижнів тому, старшину свою пострілявши і постинавши, з ханом і ордами його всіма поєдналися і проти панства його королівської мосці з стотисячною ордою йдуть і частину війська нашого, почасти для поскромнення бунтів козацьких, почасти для сторожі Запоріжжя послану, в полях під Жовтими Водами облягли».

Не написав про те, що вже його військо «почасти» розгромлене, зате брехав про якусь стотисячну орду, забувши про високу гідність гетьмана коронного. А до канцлера Оссолінського хоробрий цей вояка посилав з — під Корсуня і геть розпачливе писання: «З такою малою горсткою війська протистати поганській силі і хлопському бунтові, котрого жатва многа, — нема що й думати. Коли ваша милість не порадиш королеві мудро роздуматися над сим — actum de republica (кінець державі)».

Не було в мене гідних супротивників! Казали, що король сам хотів їхати на Україну і втишити бунт, пустивши козаків на море. Та на море ми готові були кинутися колись у відчаї і безнадії, бажаючи хоч чимось заявити світові про себе. Тепер не мали такої потреби, бо перед нами лежала вся земля рідна, яку мали визволити від рабства.

Народ весь піднявся, і хто б міг його спинити? На сім боці Дніпра товкся десь під Корсунем з надією корони — кварцяним військом — пан краківський Миколай Потоцький, а на Лівобережжі розпускав пір’я український магнат Єремія Вишневецький, готовий кинутися на поміч Потоцькому, зубами гризтися за свої маєтності. Ще один магнат наш питомий, премудрий Адам Кисіль, автор жорстокої сеймової ординації 1638 року, вже почав снувати свою павутину підступів і підлот, в яку хотів заплутати і мене, і все військо наше, і всю землю.

А земля ж була неміряна і люд нелічений. Ще колись католицький біскуп Києва Юзеф Верещинський писав, що Україна є довша і ширша, ніж Польска Мала і Велика, а друкував се в Кракові у Анджея Пйотрковича. Пани й корона знали лік своїх підданих, і на мої часи, як то стверджувано, налічувалося люду в Речі Посполитій мільйонів з дванадцять, з них чотири у Великопольській та Мазовшу, два на Литві, в Пруссії та інфлянтах, а цілих шість лягало на Україну та руські воєводства — ціле море безбереге! І чи важило там, який пан — свій рідний, польський чи литовський, чи він з бородою, чи з самими вусами, чи він віри грецької, чи католицької, або й аріанин? Хіба в 1593 році шляхтич Криштоф Косинський не збунтував козаків, бо в нього відняв Рокитне український магнат Януш Острозький! І чи не загинув Косинський під Черкасами од рук слуг іншого українського магната — Вишневецького?

Українські князі Збаразькі посіли серед магнатів Речі Посполитої таке місце, що один з них, Юрій, вважався свого часу навіть претендентом на королівську корону. Брат його Криштоф учився два роки в самого Галілея; коли гинув я в турецькій неволі, він прибув королівським послом до Стамбула і своїм коштом викуповував з неволі польських бранців, серед них гетьмана пального Станіслава Конецпольського і сина вбитого під Цецорою коронного гетьмана Жулкевського. Дав за них 50 тисяч талярів битих. Може, викупив і мене, або Филона Джелалія, або ще інших своїх братів по крові? Вибирав тільки рівних собі маєстатом і багатствами, не важила кров, не мало значення походження — тільки маєтність! А сам Збаразький прибув до Стамбула в такій пишноті і з такими багатствами, що і в найздобичливіших османців од подиву роти ставали отвором. Многі сороки соболів, дзигарі рідкісні, компас морський в дивній оправі, фляші срібні, пугари золоті, многі тисячі золотих готівкою, шуби золотолиті, дзеркала венеційські, ясписи, білі бурштини, дорогі пахощі для дам з гарему, цінні шахи з слонової кістки, саджені самоцвітами, таці до солодощів, кубки для щербетів, фельджани для кави, хорти подольські для ловів, соколи норвезькі, рушниці з ебеновими ложами, — аж диво брало, як може людський піт переливатися в золото, срібло та коштовне каміння і як можуть марнувати працю людську отакі марнославні княжата.