Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович. Страница 9

— Як пан посмів?

— Прийшов порадитися з пані Раїною.

— Нема про що радитися!

Маємо знайти спосіб, як уникнути пані невластивого становища, в якому вона опинилася.

— Саме властиве, саме властиве!

І вже в голосі сльози.

— Пан Марко Здуневський просив мене, коли буду в Переяславі…

— Ах, цей пан Марко, всі ці Здуневські… Вічні слуги, слуги й слуги… Короля, честі, лицарства, золотої свободи… А що мають за те, що мали коли — небудь?.. Але що панові до всього того? Жила досі без нічиєї помочі, то можу…

— Безліч людей живе тяжко, часто страждаючи, і ніхто не приходить на поміч. Та коли довідуєшся про того чи іншого, то вже твоє сумління не дасть тобі спокою. Ще вчора я не знав про пані, тільки чув невиразно, тепер не зможу заспокоїтися і поїхати звідси, не зробивши нічого для пані і її донечки.

— Милостиня? Не потребую.

— Назвімо це інакше. Позика. Я позичаю пані грошей, а тоді поклопочуся, щоб…

— Я не потребую ніяких грошей. Маю їх досить.

Правду казали козаки, що пані пиндючиться. Але не станеш же розпитувати, звідки в неї ті гроші і чом вона така обтріпана, коли має їх досхочу. Мав би вже пошкодувати тої недопитої чарки, яку покинув на столі в Сомків, уплутуючись ще глибше в цю дурну пригоду.

— То пані відтручує мою дружню руку?

Вона мовчала.

— Маю йти звідси?

Вона знов мовчала. Щось у ній ламалося болісно й тяжко, бо коли врешті озвалася, то був не голос, а самий біль і страждання.

— Хвилечку, пане сотнику.

Я відчув крайню межу її зболеності і вчасно ступнув у темряві до пані Раїни, бо вона вже падала, не дбаючи, підтримає її хто — небудь чи ні, і впала мені на руки, ридаючи:

— Порятуйте нас, пане сотнику, бо погинемо тут… Заберіть нас звідси, вивезіть куди — небудь… аби лиш звідси, аби лиш далі звідсіль…

І так крізь схлипування, уривками, в соромі й пригніченні розповіла мені про малу свою Реню, бо так звалася, власне маючи ім’я Матрегна, а вже звідти Регна — Реня, бо й сама, власне, пані Раїна мала ім’я Регіна — Реїна, яке в простацтві стало вимовлятися Раїна, батьки в неї були вельми амбітні, амбітність передали в спадок і їй, а що тепер від тих амбіцій?

Мала Реня була дівчисько як дівчисько — дурне й безклопітне. Батькова улюблениця, з своїх вічних тулячок привозив Рені цукерки, тоді стрічечки й коралі. Згодом вони стали помічати, ніби в Рені стрічок і коралів більше, ніж їх дарує татусь, та не зважили на це, лиш після загибелі чоловіка вона, пані Раїна, з жахом пересвідчилася, що хтось і далі дарує дитині то се, то те, а тоді Реня зовсім знищила її, заявивши, що має вже чимало грошей для своєї мамусі, щоб та не жила так злиденно і щоб мала підтримати чим своє шляхетство. Яке шляхетство з такими проклятими грошима? Вона допитувалася в цуречки й не могла допитатися, тоді змушена була вдатися до чину ганебного: підглядання й стеження за донькою, — і що ж вона вистежила! Реня щоранку бігала на переяславський базар, на це торжище, яке так розквітло з початком золотого спокою для вельможного панства і простої шляхти. Колись тут були самі дрібні крамарі, в маленьких крамничках і тісних ятках, тепер наїздили звідусюди, з найдальших світів, везли тканини, шкіри, зброю, вина. Вірмени, греки, волохи, татари, навіть турки, різні волоцюги, пройдисвіти, ошуканці, безчесні й безсердечні, готові продати й рідного батька, готові злупити шкуру з чоловіка, аби лиш мати бариш, лихву, прибуток. І вже ж усі старі, зужиті, знікчемнілі, а гребуть гроші, так ніби хочуть забрати їх з собою в могилу, і очі в усіх такі зажерливі, захланні, що потопили б у собі весь Божий світ. Мала Реня бігала на торжище не споглядати ті чужинецькі відворотні мармизи. Ятки з бубликами, калачами, пряниками, прикрасами — ось де вона крутилася. І що в тому нестатечного? Але раз після нічного дощу весь базарний майдан вкрився калюжами й калюжками, мала перестрибувала через одну з них і, щоб не забризкати нового платтячка, підсмикнула обома руками поділ, так що блиснуло її тіло, і теж нічого в тому цнотливому підсмикуванні платтячка не було, та побачив те якийсь замотаний у чалму купець, підкликав малу і дав їй гарну дрібничку. Коли вона прийшла на базар знову, той, у чалмі, знов підкликав її і показав, щоб підняла платтячко, а сам уже тримав у руці ще привабливішу дрібничку. Реня не могла зрозуміти, що від неї хочуть, тоді купець покликав когось на поміч, і той сказав: «Купець просить, щоб ти перестрибнула калюжку». — «Але ж калюж сьогодні немає?» — здивувалася Реня. «Однаково. Зроби так, ніби ти перестрибуєш калюжку, і матимеш від купця дарунок». Тоді вона стрибнула, але не підняла платтячка, і старий розпусник закричав, що не так, а його підпомічник сказав Рені, що вона повинна заголитися, коли стрибає. Це побачили й інші купці, їх там була сила — силенна, і всі старі й пожадливі поглядами, хтиві й зчервивілі. Вони навперебій просили Реню «стрибати для них через калюжки», і вона стрибала і мала од них то те, то інше, а тоді й гроші і дедалі більше. Такий жах! І тепер вона, пані Раїна, в розпачі ще тяжчому, ніж від смерті чоловіка, бо загрожено найдорожче що вона має: цнота її маленької донечки, її чистота і неторканість. Бо ж чи може бути чистою дівчина, коли її обмацувало стільки поглядів, коли стільки пожадливих очей брудно повзало по її непорочному тілу!

Рука моя тяжко лягла на руків’я шаблі, вже перед очима металися мені розлякані мерзенні купці, літали шальові паси, гаптовані сріблом і золотом, сорочки з цупкого полотна, сукняні й парчеві каптани, свити з розрізними рукавами й відлогами, кінські й волячі шкури, овечі хутра, двосічні ножі, кольчуги, кінська збруя, перекидалися ятки, горіли крамнички — кара спокусникам і розпусникам, кара, кара!

Та мав дати шаблі спокій і думкам про кару теж. Купець недоторканний, як і посол, і прошено ж у мене не кари, а порятунку.

— Можу відвезти пані до Києва і там якось влаштувати.

— То ще страшніше за Переяслав.

— Може, в Чигирин?

— Хіба то не те саме, що й Переяслав? Я готова б замуруватися в клящторі, аби лиш порятувати дитя.

— Не знаю, як і казати пані Раїні, але не маю нічого іншого, хіба що запропонувати притулок у себе на хуторі в Суботові. Місце тихе й самотнє, тільки моя добра родина та кілька підсусідків, люди призвоїті й лагідні.

Вона згодилася з радістю, і я теж відчув полегшення, і ніхто з нас не відав тоді, що настане згодом, чим обернеться та нічна дивна згода. Але хто ж може прозирати крізь роки і віки? Всі сумніви, всі скарги на хаос, на майже непомітні благоначала в людській історії походять з того, що люди нагадують подорожнього, який, заглиблений у скорботу сущого, спостерігає лиш вельми короткий відтинок путі. Піднятися над світом, охопити поглядом простори, епохи минулі й майбуття, подумати над тим, що таке істина і розум, — тільки тоді не буде для тебе таємниць ніде й ні в чому, але ким же треба бути, щоб стати на таку височінь! Душа моя тоді ще тільки зготовлялася до великого, розум не прозирав крізь усі запони часу, тож не міг я знати, що, видобуваючи цю жінку з отхлані 11 її розпачу, готую для себе самого найбільшу радість і муку водночас. Може, згадуватиму згодом і цей двір занедбаний, і розвалений будинок, і болісно безпорадну пані Раїну в її химерних гордощах, і довгу звивисту вулицю переяславську з темними садками над нею, мовби відірваними од землі, завислими в тихому просторі, мов обителі самотніх душ, і свою незвану постать (а може, тільки тінь?) серед усього цього, і свої невмілі спроби втішати когось серед руйнувань і передвіщень прийдешніх катастроф.

А може, згадається мені розпачлива безсоромність малої Мотронки в час неслави шляхетської під Корсунем і Пилявцями, коли ганебно втікало пихате панство від простого козака, і тоді мовби стало над ним оте дівча з давно забутих літ переяславських, повторюючи мимовільно й несвідомо скіфських жон, які, побачивши, що чоловіки їхні втікають з поля бою, підняли свої подоли і мовили: «Куди біжите? Хочете сховатися туди, звідки вийшли?» Скіфи тоді засоромилися, відновили битву і перемогли. А шляхта влаштувала мені погром під Берестечком. Що се? Химерний збіг історії чи пророчий дар, який відродився в дівчиську за тисячі літ? Хто ж то знає? Жіноча душа завжди грішна і завжди велика.