Кінець світу. Том 2. Пiсля… - Базів Василь. Страница 9

Гравці беруть участь у грі — священному ритуалі, описаному у сакральній книзі «Пополь–вух» — міфі про створення світу, де близнюки–герої борються із темними владиками підземного світу на космічному полі подвигу, жертвоприношення, справедливості і воскресіння. Неважко завважити, що сама гра у м’яч є ключовим моментом інформації про галактичне вирівнювання 2012 року, зашифрованої у міфі про створення світу. Коли м’яч попадає у кільце, Сонце зникає у «Темному провалі», і часовий цикл завершується. У цей момент старій епосі помилок і обманів приходить кінець, і на передньому плані появляється оновлена свідомість, перетворена світлом вищої істини.

МАЙЯ — ЦЕ Я!

«Держава — це я», — сказав король Луї і взяв на себе забагато. Мій лозунг — це теж виклик, якщо не сказати — ризик.

Перевтілення — річ вельми інтригуюча у процесі розгадки феномена майя. Прожити один день так, як жили вони. І не подумки, а в активний спосіб.

Коли я так сформулював свою мету, місцеві організатори охоче погодилися влаштувати мені таке задоволення.

Правда, перед тим найретельнішим чином з’ясували стан мого здоров’я. Отримавши вичерпні відповіді на десяток запитань медичного профілю, запропонували мені проект такої реінкарнації, що я справді маю відчути себе в одному із попередніх життів... чистокровним майя.

Ясна річ, що для цього належало відправлятися у село, але не рідного Стрийського району Львівської області, а однойменної із містичним півостровом провінції Юкатан.

Одразу треба зазначити, що сучасне село майя, на відміну від урбанізованого і глобалізованого Канкуна, найближче перебуває до побуту і способу життя, який тут сповідували тисячу літ тому. Я би так сказав — за цю тисячу літ тут майже нічого не змінилося.

Перед тим як вирушити у дорогу, щонайменше дві чисто теоретичні вправи. Побутує така думка, що майя загадково зникли, як і появилися. Цей феномен і наводиться, разом із їхніми нечуваними знаннями, як доказ їхнього галактичного походження. Відбули, мовляв, туди, звідки й прибули, залишивши нам цілу купу загадок.

Це загалом все–таки правда, але неповна. Майя як цивілізація почали незбагненним донині чином справді зникати, до речі, ще до приходу сюди іспанців, які, хоч і приклалися до геноциду, але не це було визначальним.

Ще до них ці блискучі та пишні міста із відмінною інфраструктурою почали покидати їхні мешканці, перебираючись у дикі джунглі. Епідемія, стихія, врешті, соціальні бунти? Науково доведеної версії, гіпотези, аксіоми немає.

Інопланетна цивілізація в один час приступила до процедури самоліквідації.

Однак це лише напівправда. Цивілізація — так, посвячена науково–духовна еліта — так, а от населення — тут є питання. Нині в ареалі колишньої цивілізації живуть громадяни шести карибських країн, які гордо іменують себе майя. І розмовляють мовами тими ж, як це було, коли споруджували їхні предки піраміду–орган у Чечен Іці. Залишилися, як би це сказати, прості люди, нижчі соціальні верстви, які у тих джунглях, куди переселялися із міст, бодай частково, але таки вижили. Нині їх налічується добрий десяток мільйонів душ.

Найперше, що кидається у вічі при спілкуванні із ними, сучасними майя, — вони безмежно гордяться своїми предками. Кожен сільський майя володіє знаннями про своє походження на рівні професора. У сусідній Гватемалі етнічна майянка Рігоберта Менчу — лауреат Нобелівської премії, яка висувалася на президента країни.

Я відчуваю проблематичність, як мені їх кваліфікувати — бідні вони чи багаті у прогресивній Мексиці, яка перетворюється у наші дні на одну із найпотужніших держав світу.

Помешкання їхні настільки мінімалістські, що, на перший погляд, виглядають мало не трущобами. Усе тут так нині, як начитався про тих майя предвічних. Будинок не повинен пережити свого господаря. Але річ не у скупості чи бідності. Бо для них дім — не помешкання, а увесь цей юкатанський рай, коли можна заночувати під пишною пальмою у своїх земних джунглях. Цей духовно–матеріалістичний мінімакс вони зберегли донині.

Освіченість — наступне, що справляє враження. За їхнім зізнанням, між собою вони спілкуються мовою майя, але достеменно володіють не тільки державною — іспанською, а й глобальною — англійською.

Крос джунглями у кілька кілометрів — це перший іспит на атестат зрілості кандидата на звання майя.

Взагалі оте ненашенське слово справді передає самою фонетикою смисл. У джунглях звуки — ДЖ–ДЖ–ДЖ — значать більше, ніж візуальний вимір. Тут головний проводир — слух, а не зір. Бо перед зором — пітьма. Наші рідні карпатські ліси, якби верховинські верховіття не заслоняли сонце, непрохідними можуть бути хіба десь епізодично і винятково. Тут непрохідність — тотальна.

Причому джунглі — це водночас і ліс, і луг, і всіляка інша рослинна порость, яка тільки може бути у земній флорі. Пробиратися джунглями — це справді торувати собі дорогу мечем. Метр за метром. П’ядь за п’яддю.

Маршрут, по якому повели мене тутешні селяни, все–таки цивілізований, бо при уважному спогляданні таки окреслюється щось схоже на стежину. Правда, під ноги треба дивитися в обидва ока. Кам’яниста поверхня нагадує про те, що саме сюди залетів чужий предмет величиною як Манхеттен, і ці лавоподібні брили потребують особливої вправності. Я вже не кажу, що можна наступити тут на будь–яке гадюччя, включно із багатим світом велетенських створінь із родини скорпіонів.

Але назад дороги немає. Тим паче, що симфонія у виконанні птахів, тварин, плаваючих і повзучих братів наших менших створює неймовірну какофонію. Здається, десь поруч перевернувся Ноїв ковчег після Потопу. І з трюмів повиповзали враз усі ці врятовані тварі по парі.

Зігнавши кілька разів по сім потів, виходимо на скупу галявину. Кілька кроків — і розчищена місцина обривається. Стіною звисає провалля. А перед очима — синє простирадло гірського озера. Полотно геніального живописця, який пензлем сонячного проміння витворив цю картину заворожливої краси.

Поки я милувався цим твором, якого не побачиш у жодній картинній галереї світу, на мене начепили, окрім рятувального пояса, повний комплект приладдя, яким оснащують будівельників–висотників, котрі кілька днів тому перед моїми очима зводили заново воскреслі вежі Світового торгового центру в Нью–Йорку.

Вступ до наступного іспиту такий. Майя, незважаючи на їхню креативність, з невідомих причин розвитком повітряних засобів пересування нехтували, тому, коли виникала потреба якомога швидше перебратися на той берег озера, робили так, як оце ми зараз зробимо.

Бувають у житті моменти, коли ти у щось вляпаєшся і картаєш себе просто вбивчим докором: «Воно мені треба?»

Але часу на роздуми мені не дали. Штовхнули добряче у спину — і я вже лечу над озером. На линві! Цікаво, що почуття захоплення майже миттєво вбило почуття страху.

Висота кілька десятків метрів і дистанція у півтора кілометра. Цей політ на крилах майя я не забуду ніколи. Коли з розгону луснувся об землю на тому березі, здалося, що приземлився, як і вони, з іншої планети у цей тривожний і невідомий світ.

Коли я почав відстібати з себе причандалля висотника, мене рішуче зупинили. Це тільки початок. Переді мною було те, що я бачив у фільмі Мела Гібсона «Апокаліпсис», коли герой у момент нападу на його помешкання ворожого племені ховає свою дружину і дитину в колодязі.

Зрештою, у нас у дворі теж була криниця, з якої ми брали воду. Подеколи приходив такий відчайдух, який опускався всередину, і це називалося: вуйко чистить колодязь. Для дитячого освоєння дійсності це був чи не перший у моєму житті реальний герой, якого згодом витягували із ями і щедро частували варениками і самогонкою, демонструючи повагу до його відваги.

Тут на прояв відваги дійшла черга й до мене. І ніхто не збирався налити для сміливості.

Коли ви начитаєтесь місцевого фольклору із його пієтетом до підземних світів, то наступне відкриття у першу хвилину сприйметься саме так — перехід в інший світ. Боронь Боже, не в апокрифічному сенсі, а так — у пізнавально–пригодницькому. У тому сенсі, що коли хочеш відчувати себе майя, то, налітавшись, лізь під землю.