Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович. Страница 15

Джавала повільно підніс до носа келиха і почав легенько ним кружляти так, аби вино розливалося по склу, виявляючи свій букет. Був такий зосереджений, що навіть заплющився, враз перетворившись усім своїм тілом на велетенський нюхальний апарат, який вдихає, фільтрує і аналізує водночас. А коли розплющив очі, то підніс келиха до вуст і трішки надпив. З вустами повними вина знову завмер і почав смакувати, катуляючи вино язиком. Потім трохи вина ковтнув, залишаючи більшу частину в устах. Крізь маленьку щілинку втягнув повітря, змішав його язиком з вином, а тоді почав бовтати, ворушачи щелепами так, мовби пережовував кашу.

— Амброзія! Нектар! — врешті, ковтнувши, промовив. — Зараз я навіть спробую вгадати, з якої частини сміттярки воно походить. Се не може бути південь, бо воно надто ніжне, надто містке і філософське. В якійсь мірі воно навіть задумливе, сентиментальне і флегматичне. Вина південної сміттярки шляхетніші, пихатіші і скорше меланхолійні. А це вино на перший лик ніби й скромніше і міцніше, але смак свій виявляє надто неохоче, аж за другим разом вдалося мені упіймати його. За тим другим разом видалося воно мені великою шельмою, бо щойно утопивши у ньому цілого язика, я врешті зрозумів, яке воно багате, хоч і соромиться цього. Та коли ним трішки погратися в устах, трішки помучити його, перш ніж ковтнути, це вино знесилюється, перестає опиратися і дослівно ув'язнює піднебіння, як то робить цнотлива панна, яка врешті зважилася розпрощатися з невинністю, оплітаючи ваш стан ногами. Ще довго після останнього ковтка панує воно в роті, змушуючи навіть язика завмерти, щоб не розтринькати надаремне свої аромати й чари. Авжеж, нагадує воно мені саме примхливу панну, котра, доки видасть свої дійсні почуття, довгенько попокрутить голову. Але вина північних і східних винниць надто міцні, вольові і зовсім не жіночні, ба навіть брутальні й відважні, вони не потребують кокетувати, а віддають увесь свій букет, із нестримним запалом досвідченої куртизанки. Таким чином це може бути вино тільки з західних винниць.

Бумблякевич і княгиня із захватом слідкували за всіма маніпуляціями магістра.

— Ах, мій любий магістре! — заплескала в долоні княгиня. — Ви майстер! Я б із задоволенням слухала і слухала вашу винну філософію.

Бумблякевич і собі притримав вино в устах, справді відчуваючи, як воно поволі віддає свій смак і легку терпкість. Коли допив, то, ставлячи келих на столику, раптом помітив на собі уважний погляд покоївки. Вона стояла біля нього і дивилася зверху вниз. Бумблякевич підвів голову і зустрівся з її очима. То були очі лисиці, котра ось-ось має поласувати півником.

— Чудове вино, — сказав так, аби щось сказати, й опустив очі.

Фрузя наповнила келихи з іншої пляшки, і млосно запахло кульбабою.

— Кульбаба — це розкіш, — проплямкала княгиня. — Я навіть сплю в постелі, котра набита пухом кульбаби. Від того часу мені щоночі сниться, наче я пурхаю над квітучим лугом, вітер несе мене в далекі краї, де жовта кульбаба сонця забарвлює тіла на чоколяду… Але це ще не все. Я забула назвати напої для наших військових. Усі вони, переховуючись по бункерах та криївках, давно відвикли від десертових трунків. Отже, їх чекатиме пиво «Партизанське», горілки «Бандерівська на звіробої» і «Мельниківська з перцем», настоянки «Усуси на Маківці» та «Сльоза Скоропадського». То все таке міцне, що коли непідготована людина хильне келишок — мені навіть важко уявити, що з нею станеться… Ну, крім цього, чекають нас різноманітні салати і закуски. Не буду їх перераховувати. Зате ще сьогодні відбудеться полювання на однорога.

— О! — пожвавішав Джавала. — Це розкішне видовище.

— А яка печеня! — прицмокнула княгиня. — Маю старовинний половецький перепис — печеня з однорога, якого перед тим начинили гречкою, цибулею, петрушкою, морквою, селерою і бананами.

— Що ви кажете? Бананами? — витріщив очі Бумблякевич. — Тоді це буде не старовинний половецький перепис, а старовинний африканський.

— У жодному випадку. Ви зле знаєте історію. Половці, сиріч запорізькі козаки, вирощували в оранжереях банани. І то в дуже великій кількості. Бананами вони начиняли однорогів і турів доти, доки ті не вивелися. А як щезли ці тварини, то відпала потреба і в бананах. Але ми, завдяки великому вченому Леонові Друшлякові, внаслідок складних селекційних дослідів вивели білих однорогів, і то в такій кількості, що можемо навіть полювати… Моє золотко, — звернулася вона до Фрузі, — чи готова моя ловецька уберя?

— Давно готова.

— Досі я полювала тільки на куріпок, папуг і сульфулів.

— А се що за проява? — поцікавився Бумблякевич, наминаючи останню канапку.

— Оце ж ви його і їсте, — порскнула сміхом княгиня. — Це і є канапки з сульфуля.

Бумблякевич відчув, як їжа стає йому впоперек горла, а десь із глибин шлунку починає підніматися кислувате роздратування, і, щоб перепинити йому дорогу, він похапцем хильнув «Червоного сажотруса», якого, на щастя, якраз підлила панна Фрузя. Терпке, мов терен, воно вмить засмолило писок, аж язик задубів.

Княгиня захлиналася від сміху, Джавала й собі підгигикував, а Фрузя попискувала мишачим голосочком.

— Сульфуль — цілком невинна тваринка, — пробувала втішити Бумблякевича княгиня, — походить із медикаментів, через те і дістав таку назву. Він харчується винятково піґулками. Дуже лагідне і миле створіння.

Уявіть собі біленьке поросятко на тонюсіньких, мов у комарика, ніжках. Не маючи голови, воно всуціль кругле, наче м'яч. Тому здатне стрибати, і котитися. Впольованого сульфуля живцем кидають на пательню, відірвавши перед тим лапки, і за кілька хвилин він розтікається густим тлущем [56], який згодом розливають у слоїки і, коли загусне, намащують ним хліб, як маслом.

— Ваша світлосте, — втрутився магістр. — Чи ваш син братиме участь у ловах?

— Аякже! Зараз він спочиває з дороги. Повернувся з дуже важливої місії…

— Стривайте… Мені здається, що це державна таємниця.

— Так, але пан Бумблякевич, наскільки я зрозуміла, буде у нас працювати. А хіба людині, допущеній до бібліотеки й архіву, не можна довірити державних таємниць?

Магістр зашарівся, йому було незручно перед гостем, але княгиня таки мала рацію. Якщо вже хтось має пірнути в архіви, то чому б від нього приховувати мету візиту молодого князя? В архівах знаходяться документи куди таємніші.

— Зрештою, нехай сам пан Бумблякевич вирішить, — сказала княгиня, — чи варто його посвячувати в таємниці, чи ні. Це залежатиме від того, наскільки серйозно пан Бумблякевич збирається віддатися новій праці. Мусите збагнути одну просту річ: дорога назад перед вами зачинена до тієї пори, допоки ми не вийдемо всі з запілля. А вийдемо яко герої.

Бумблякевич відчув, як забилося від переживання серце. Про те, що дорога назад може бути зачинена, він не думав, але зараз це пройняло його страхом. Хтозна-скільки літ він житиме в цих місцинах, щоправда, не думаючи більше про хліб насущний, але позбавлений всього того, що мав дотепер… Хоча… хоча, що він мав дотепер? Мусив постійно економити гроші, задумуючись над кожною дрібницею, котру збирався купити, час від часу перетрушувати бібліотеку, вибираючи книги, без яких уже міг обійтися, і перепродувати їх на базарі. День минав у запилюженому архіві під недремним оком директриси — дружини каґебіста, котра отримувала неабияку насолоду, коли ловила своїх підлеглих на порушенні дисципліни.

А вдома, повернувшись із роботи, Бумблякевич наставляв призвичаєні вуха і чекав, наче дресований пацюк, сигналу сміттярської машини, щоби, вловивши його, очамріло вилетіти з повним відром на вулицю й зайняти чергу. Спочатку треба було вистояти кілька черг, аби придбати їжу, потім — відбути ще одну, аби рештки цієї їжі викинути на сміття. Отак і минало життя — від черги до черги, з невеликими прогалинами, в яких уміщалися сон і читання книг. Не було там нічого, за чим би міг шкодувати. Уявив собі, як завтра директриса намагатиметься проявити повну байдужість до небуденної новини: Бумблякевич без попередження не з'явився на роботі! Але вже наступного дня директриса вибухне гнівом: «Як, від нього і досі жодної вістки? У нього нема телефону? Негайно когось послати додому і дізнатися причину відсутності!»