Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович. Страница 7

Оцю цитату Бумблякевич вичитав на обкладинці другої збірки, котрій за відсутність «політичної заанґажованости» дорікнути було б неможливо. Тут не було віршів на зразок «Осені»:

Зате з'явилися поезії розпачу. Разом з приходом Смерти, чиї прапори розквітли над головами, викликаючи з надр тілесних, зі шпар безпросвітних якісь нові, ще не знані інстинкти таємних звірів.

Йому снилося, що він ще дитина, а вродлива дівчина з довгим волоссям, яка взяла його за руку й повела лугом, — Мальва Ланда.

Вони бігли… І вслід їм летіли крилаті коні, золоті риби і вогняні пелюстки… Земля була гаряча і обпікала ступні. Але далеко попереду світилася річка, і її яскраве проміння сліпило очі, обплутувало й тягло до себе…

Прокинувшись, дуже шкодував, що вони так і не добігли до тієї річки й не вистудили ніг…

…Але то вже за руку вела його не Мальва, а грубасне, розімліле від ситости Літо виводило за межі сну, до сухої скоцюрбленої вулички на Замарстинові, вікна якої, зашклені часом і пусткою, відбивають кожен подих перехожого… Вело його сонливим полуднем, гарячою яєчнею бруківки, повз сірі зморщені будинки, що взялися тугою зеленню, рятуючись від спеки, занурились у себе, мов равлики, і прикипіли до місця, під — яким, може, скарби лежать, а, може, тіла задушених школярок, яких заманив сюди Мілько Щурик — легендарний задушувач панянок, слава і пиха маленької вулиці, яка за сотні літ не породила жодної путньої людини, іно того нещасного Мілька, що навіть не мав ніг, а совгався на плиткому візочку, підпираючись загрубілими й чорними, як шуфлі [16], руками, зате знаходив цілий лантух примовок, щоб збаламутити дівчину, обіцяючи показати щось незвичайне — янгола в бутлі, що саме заліз красти малиновий сироп і, бідака, втопився; стопу Богородиці в саду під вишнею; перо птаха Алоеля, що заплутався у розвішеній на шнурах білизні; книгу Білої Магії, що аж кипіла штудерними [17] приписами на всі випадки життя, а особливо на те, як причарувати серце Жерара Філіпа — і ще багато-багато різноманітної всячини, від якої аж голова Мількова пухла, а серця школярок спалахували, а очки мерехтіли цікавістю і нетерпінням, і летіли вони, як нетлі на полум'я, тільки що полум'ям тим був не витязь на білому коні, а безногий Мілько.

Вуличка була випріла й мертва. Літо піднялося в небо, лишивши Бумблякевича на самоті. Кого мав спитатися про Мальву? Зліва і справа мружили вікна до сонця самі приватні будівлі, отже, сподіватися, що в якійсь із їхніх пивниць могла мешкати поетеса, було б смішно. Але пройшовши ще сотню-другу кроків, побачив триповерховий будинок у саду. Нарівні із землею виднілися вікна, заволочені чимось темним. У віршах Мальви згадувався сад, що виднівся у вікнах, але не було там мови про гілки, а тільки про стовбури…

Але ж так і є — ось старезний крислатий горіх, а ось яблуні… Бумблякевич тривожно роззирнувся, але ніде не побачив живої душі. А проте не міг позбутися відчуття, що хтось за ним стежив, притому дуже уважно. Що ж, цей будинок цілком пасував до Мальвиного, люди, які тут живуть, могли її пам'ятати…

Зайшов на подвір'я і почув крізь свої кроки, крізь скрегіт жорстви ще чийсь приглушений шепіт, мов колихання вітру, але вітру не було. Натиснув дзвінок і чекав терпляче з хвилину. Ніде нікого. Обійшов будинок із боків, але іншого входу не знайшов.

Знову повернувся на вулицю. Очі, що слідкували за ним, знаходилися в будинку навпроти. У розчиненому вікні стирчала вся в папільотках [18] голова рудої жінки пенсійного віку. Густо напацьканими, товстими, як гусениці, вустами проплямкала:

— Прошу пана, когось шукаєте? Певне Мартинюків? Але вони поїхали на море. Але чого я подумала за Мартинюків? Та пан, запевно, шукає не Мартинюків, а Цегельських. Правда? Певне-сьте, прийшли на шлюбне оголошення. Бо панна Цегельська фурт [19] ся хоче віддати [20], а нема за кого, то й дала то оголошення. Тільки мушу вас засмутити, бо вона зовсім не «тридцятилітня дівчина приємної зовнішности й спокійної вдачі», а сорокалітня мавпа з таким язиком, як у старої Мандючки, котра живе в сутерині [21]. Ліпше відразу, прошу вас ґречно, фулюйте [22] звідси і не куди, як на сусідню вулицю, бо там під числом шестим жиє така марципанна [23], таке янголятко, такий слічньоток [24], таке пуп'янко, така Божа роса, що будете мі ще на цвинтар квіти носили, гди я помру, за то, жи вас так висватала, бо нині, самі знаєте, панну з доброї родини знайти так само нелегко, як добрий друшляк… Але гов! Пан без букета? Йдете ся сватати, а не вбрали-сьте темного гарнітура і білої сорочки під краваткою? А мешти [25] такой не напуцовані! Нє-е, нині вам ліпше під число шесте не вибиратися, бо там жиють такі господарі, що перше на мешти дивляться, а потім лише на писок…