Пігмаліон - Шоу Бернард Джордж. Страница 10

ГІҐІНС (встає й підходить до ПІКЕРИНҐА). А знаєте, Пікеринґ, коли б ми за нього взялися, то місяці через три він міг би вже обирати між кабінетом міністрів і церковною кафедрою у Вельсі.

ПІКЕРИНҐ. Дулітле, а що ви про це скажете?

ДУЛІТЛ. Е, нє, хазяїне. Красненько дякую, та не для мене це. Слухав я й проповідників, і міністрів… Кажу ж вам, я такий, шо люблю подумать: так шо політика, релігія та різні там соціальні рехворми для мене теж розвага. Тіки я одно вам скажу: собаче це житя, як на ньо’о не глянь. Так шо буду я вже лучче недостойним бідняком. Як понадивисся на те все ваше суспільство, як понапорівнюєсся, так їй-бо, в нашо’о брата хоч зюминка якась єсть.

ГІҐІНС. Гадаю, ми дамо йому п’ять фунтів.

ПІКЕРИНҐ. Навряд чи він їх використає розсудливо.

ДУЛІТЛ. Це я нерозсудливо? Та хай мені грець! Мо’ боїтесь, шо я їх відкладу та й буду на них дивиця? Е, нє, не такого натрапили: до понеділка од їх вже нічо’ не зостанеця. Все одно ходитиму на свою роботу, буцімто в мене їх і не було. Ледарем не стану, будьте спокойні. Хильнемо трохи зі старою, душу одведем, ше й другим дамо заробить. А вам і самому приємно буде, шо не на вітер гроші спустили. Розумніше ви б ними й самі б не розпорядилися.

ГІҐІНС (діставши портмоне, підходить до ДУЛІТЛА). Перед таким просто не встоїш! Дамо йому десятку. (Простягає сміттяреві дві банкноти).

ДУЛІТЛ. Нє, хазяїне. В старої рука не піднімеця аж десять потратить. Та я б і сам не зміг. Це ж купа грошей! Заведеця в тебе зразу стіки — так одразу скнарою станеш, а тоді — нема людині шастя! Так шо дайте вже скіки просив — не більше, але й не менше.

ПІКЕРИНҐ. А чому ви не хочете одружитися з вашою… приятелькою? Я особисто не схвалюю таких аморальних відносин.

ДУЛІТЛ. О! То ви їй скажіть! То ж вона не хоче, а не я, а я ше через неї й потерпаю! Ніяк не можу цю бабу до рук прибрать! В усьому їй догоджаю: подарунки їй приношу, платя там різні… Ой, гріх, та й годі! Я ж наче в рабстві у неї! А був би я їй законним чоловіком — то вона б уже на мені так не їздила! Вона й сама це знає, от і не йде за мене. Не така вона дурна, шоб самій в ярмо влазить. Послухайте мене, хазяїне: женіть на собі Елізу, поки молода й зелена. Бо як не жените — ви ж самі потім пошкодуєте. Та, як на мене, то хай уже лучче вона пошкодує — так шо, женіця, бо ви мужчина, а вона ж тільки жінка — їй і так то’о шастя не бачить.

ГІҐІНС. Пікеринґ, якщо ми ще трохи послухаємо цього чолов’ягу, боюсь, у нас у самих не залишиться жодних принципів. (До ДУЛІТЛА). То ви кажете, п’ять фунтів, чи не так?

ДУЛІТЛ. Авжеж, хазяїне. Красненько дякую.

ГІҐІНС. Ви певні, що не хочете десяти?

ДУЛІТЛ. Нє, хазяїне. Колись другим разом.

ГІҐІНС (простягає йому п’ятифунтову банкноту). Ось, тримайте.

ДУЛІТЛ. Пасибі вам, хазяїне. Бувайте здорові. (Поспішає до дверей, щоб мерщій забратися зі своїми дармовими грішми. Відчинивши двері, він мало не наштовхується на тендітну, чарівну й чистеньку ЯПОНОЧКУ в скромному блакитному кімоно, майстерно оздобленому білими квітами жасмину. Її супроводжує ПАНІ ПІРС. ДУЛІТЛ шанобливо відступає, даючи панянці дорогу, і вибачається). Прошу пробачення, панянко.

ЯПОНКА. Тю! Це ми шо вже, своє дитя не взнаєм?

ДУЛІТЛ, ГІҐІНС, ПІКЕРИНҐ (в один голос) Хай мені грець! / Еліза! Невже це вона?! / Боже праведний!

ЕЛІЗА. От і я кажу: я в цьому, як дурнувата!

ГІҐІНС. Що ви, Елізо!.. Ви дуже помиляєтесь!

ПАНІ ПІРС (біля дверей). Прошу вас, пане Гіґінс, не кажіть зайвого. Дівчина бозна-що про себе подумає.

ГІҐІНС (спохопившись). Так-так. Звичайно, пані Пірс. (До ЕЛІЗИ). Справді, як дурнувата!

ПАНІ ПІРС. Прошу вас, пане Гіґінс!

ГІҐІНС (виправляючись). Цебто, у вас дуже кумедний вигляд.

ЕЛІЗА. З капелюхою лучче буде. (Вдягає свого капелюха і велично пливе до каміна).

ГІҐІНС. Та це ж нова мода! Їй-Богу, і хто б міг подумати!

ДУЛІТЛ (із батьківською гордістю). Ти ба! Я й не гадав, шо її аж до такої краси мона відмить. За таку може гордицця батько, еге ж, хазяїне?

ЕЛІЗА. А шоб ви знали, так митою тут ходить — раз плюнуть. Тут тобі й гаряча вода, й холодна. Хлюпайся собі, скіки хоч! Рушники пухнаті, а вішалки під ними такі гарячі, шо аж пальці мона попекти. Шітки мнякі, шоб шкрябаця, якась деревяна мисочка з милом. А запах же ж від ньо’о, ну прям як од первоцвіту. Т’ер ясно, чо’ всі леді такі помиті ходять. Їм же ж мицця — одна втіха. Знали б вони, як це нам достаєця!

ГІҐІНС. Радий, що ванна вам до вподоби.

ЕЛІЗА. Та до якої там подоби! Оно пані Пірс не дасть збрехать.

ГІҐІНС. Що сталося, пані Пірс?

ПАНІ ПІРС (лагідно). Нічого, пане Гіґінс. Не звертайте уваги.

ЕЛІЗА. Ше трохи — я б йо’ точно потовкла! А то не знаєш, куди тобі очі з сорому дівать. Так я взяла та й рушника на ньо’ почепила. От!

ГІҐІНС. На кого почепила?

ПАНІ ПІРС. На дзеркало, Пане Гіґінс.

ГІҐІНС. Дулітле, ви надто суворо виховали дитину.

ДУЛІТЛ. Я?! Та хто там її виховував! Пройдеся, бувало, ремінцем — ото й усе тобі виховання. Так шо не виніть мене, хазяїне. Не привикла вона ше. Та нічо’! Поживе у вас — навчиця вільної поведінки.

ЕЛІЗА. Не хочу я вільної поведінки! Я ж порядна!

ГІҐІНС. Елізо, іще хоч раз скажете, що ви порядна, — і батько забере вас додому.

ЕЛІЗА. Ага! Ше як забере! Ви йо’о ше не знаєте. Він же ж прийшов, шоб тіки гроші у вас видурить, бо нема за шо нализацця.

ДУЛІТЛ. А шо ж мені ше з тими грошима робить? Церкві жертвувать чи шо? (ЕЛІЗА показує йому язика. ДУЛІТЛА це так розлючує, що ПІКЕРИНҐУ доводиться стати між ними). Ти мені тут язика не розпускай! І диви, шоб оцей жинтільмен на те’е не жалівсь! Бо як дам!

ГІҐІНС. У вас будуть іще якісь настанови для доньки? Може, хочете благословити її на прощання?

ДУЛІТЛ. Е, нє-є, хазяїне. Не такий я дурний, шоб дітям розповідать, чого сам учився. З ними й так одна морока! Хоч’те, шоб вона розуму набралась, так беріть ременяку та й учіть самі! Ну, бувайте, панове! (Збирається йти).

ГІҐІНС (тоном наказу). Стійте! Ви повинні регулярно навідувати дочку. Це ваш батьківський обов’язок. Мій брат — священик. Він допоможе вам напучувати дитину.

ДУЛІТЛ (ухильно). Ну, добре, добре. Прийду. Тіки на цьому тижні не зможу. Працюю, бачте, далеченько. А от потім зато мо’ете на мене розраховувать. Всьо’о вам добро’о, панове. (Поштиво підіймає капелюха перед ПАНІ ПІРС, проте вона не відповідає на вітання, і він рушає до дверей. Обернувшись, підморгує ГІҐІНСОВІ, мабуть, співчуваючи з приводу непростої вдачі ПАНІ ПІРС, після чого виходить слідом за нею).

ЕЛІЗА. Старий брехун! Не вірте ні одному йо’о слову. Та він лучче погодиця, шоб ви на ньо’о бульдога нацькували, чим священика! Т’ер не скоро він до нас заявиця.

ГІҐІНС. Та мені його, чесно кажучи, і не треба. А вам, Елізо?

ЕЛІЗА. Мені тим більш. Очі б мої йо’о не бачили! Шо з ньо’о возьмеш, крім сорому? Чим ото в помиях борсаця, так лучче б ділом зайнявсь!

ПІКЕРИНҐ. А яка його справжня робота?

ЕЛІЗА. Видурювать у людей гроші. Це він уміє! А так він грабарем робив. Ше, бува, й зара’ бере лопату, шоб розімняця. Та й непогано цим заробля. А ви шо, вже не хоч’те казать мені «панна»?

ПІКЕРИНҐ. Перепрошую, панно Дулітл. Я обмовився.

ЕЛІЗА. Та нічо’; то я так… Просто воно гарно виходить: «панна Дулітл». А т’ер мона, я таксі найму та й проїдусь по Друрі-Лейн? Я б там вийшла й веліла б шохверу мене підождать. Тіки шоб же ж дівки наші побачили! Хай знають своє місце! Балакать з ними, ясне діло, я не буду!

ПІКЕРИНҐ. Ліпше зачекайте на новий одяг.

ГІҐІНС. Крім того, навіть світським дамам не годиться забувати давніх друзів. Ми називаємо це снобізмом.

ЕЛІЗА. От тіки ж не записуйте їх мені в друзі! То такі, шо не раз брали мене на глузи! Ну нічо’. Я їм носа втру! Шо ж, як тре’ підождать одежу, так я підожду. Ой же ж мені кортить одіцця по-модньому! Пані Пірс говоре, шо дасте різне, шоб спать і шоб днем ходить. Хоч, як на мене, то я б не тратилась на те, в чім нікому й не покажусь. А потім, мені й подумать страшно, шо оце зимою перед сном тра’ холодну одежу надягать.