Київ.ua - Белімова Тетяна. Страница 4

Але в неї був ресурс… Невичерпний ресурс оптимізму. Переплакавши, помирившись і перекрутившись декілька днів, вона знову заводила платівку своєї життєствердності, і знову вже всі дзвонили, писали, заходили, запрошували на хрестини й весілля, на дні народження й обмивання премій, на відзначення здобуття наукових звань і захист дисертацій, на прем’єрні вистави й персональні виставки, на дитячі свята й поминки. Цьому переліку кінця-краю не було. А він? Яке в цьому було його місце? І чи мало це взагалі визначатися якимось місцем, обраховуватись у сантиметрах її душі, якщо він, саме він відтоді, як вона погодилася стати його дружиною, мусив стати всім її світом? Для чого їй був потрібен іще хтось, якщо існував він, її чоловік, її діти, її родина? Оця проста й зрозуміла для нього істина життя (так, зрештою, жили його мати й баба по матері, і баба по батькові, і старша сестра) була недоступна для неї, наче вища математика! І що йому було робити? Дозволяти їй ходити туди, куди йому самому ходити геть не хотілося?…

Довелось ампутувати це її оточення… Чого варта хоча б кинута батьком майже в очі фраза («не знаю, що ти знайшла у ній/ньому? олігофрени з філологічною освітою…»), завдяки якій вдалося розігнати більшу частину цього наброду… Хто не зрозумів натяків, тих ліквідували ігноруванням дзвінків – запрошень – побачень – днів народжень – повідомлень – привітань. І нарешті з цієї каламуті, ім’я якій легіон, залишилася тільки Лада і ще декілька кумась, подружок його друзів. Дивно, але щодо Лади їхні смаки й погляди збіглися. Вона була на перший погляд така сама, як і Льона, щось було ніби знайоме в її щирості, і водночас щось інакше. А може, просто йому не стало снаги по-хамському відповісти на її доброзичливий усміх?…

Дорога ніби сама стелиться під колеса… Місто спить. Місто спить? Місто живе своїм нічним життям! Перша ночі. «Вавилон» на Лятошинського. Безтурботні пташки з фасаду співають про райську насолоду, а безсонні круп’є за столиками знай припрошують робити ставки. Поринути в цей ефемерний вигаданий світ, у це задзеркалля, де весь свій набутий досвід треба вивернути навспак, бо лише за цієї умови й можна досягти тут успіху, поринути в забуття, в шалене калатання серця, в цілковите спустошення мозку, хай навіть і ціною гаманця? Ні. Не сьогодні. Відмовити. Натиснути на газ. Прощавай, Вавилоне, безжурно грай собі далі, втопай у зелених вогнях цього гріховного міні-міста. Сьогодні нам із тобою не по дорозі, бо сьогодні – мінор, соло саксофона, пляшка горілки, порожні вулиці, холод, підсвічений химерним нічним світлом сніг, швидкість…

Жовті шахівниці таксі туляться до узбіч у пошуках поодиноких нічних клієнтів. Скільки народу не спить, дрейфує нічним життям… Нам не до сну. Чи, може, навпаки? Снові, цій величезній примарі Морфея, ми геть байдужі? Ми нічні сови, не потрібні сну, не потрібні мешканцям цього міста, які прокинуться зранку, підуть тими ж вулицями, якими оце гуляємо ми, ступатимуть по цій же бруківці, вже зачовганій нашим нічним танцем, вдихатимуть це повітря, вже зужите нами вночі…

Друга ночі. О, «Басейн» на Аренній… Нова програма… Зануритися в цей вир космічного хаосу? Прийняти невагомість тіла як стан, як відчуття свідомості? Налитися цим урбаністично-технічним кошмаром по вінця, по саме «нікуди»? Здригатися в нестямі від цих електричних звуків? Ні! Відмовити й ще раз відмовити. Їхати все далі й далі… Їхати…

Їхати, поки колеса самі не принесуть у знайомий із дитинства дворик на Кіквідзе, де колись у золотому безхмарному дитинстві мешкали його дід із бабою, де мешкав колись він, де відбувся перший політ… із гірки в неозорий космос пісочниці, що певним чином його й урятувало. Два котиська кинулися врозтіч із тепленького каналізаційного люку, коли він хотів заїхати в двір, і він сприйняв це як знак, що таки не варто заїжджати.

Поїхав далі, але подумки ще був у цьому місці свого дитинства. Яким усе здавалося тепер мізерним, особливо проти двадцяти чотирьох поверхів його теперішнього будинку! Скільки ж він тут не був? Сім, вісім? Атож, від бабиної смерті минуло вісім років, бо дід помер набагато раніше, отже, вісім років він не був тут, і – дивно, але його сюди й не тягло, як оце потягло сьогодні. Все ніколи було. Не до цього, не до спогадів.

Приходив до них, до баби з дідом, десь раз на рік, у поминальні дні. З обов’язку, про який заздалегідь нагадувала мама, який подобався Льоні, тож вона виконувала його і сама, якщо в нього вже геть не складалося. Так, щось було справді зворушливе в цьому життєвому оксюмороні… Збирається вся рідня, і ти радієш, бо деяких із них не бачив цілий рік. Але збираєтеся ви біля рідних могил, і ти сумуєш, хоча довкруги розливається-вихлюпується через вінця весна і повітря до краю наповнене дивовижною сумішшю квітучого бузку, ладану, що його щедрою рукою підкладає панотець, обходячи могили, розтопленого воску свічок, розтиканих разом із пластиковими квітами на могилах, якихось наїдків, розкладених родичами на столиках… На душі й легко, й важко водночас, і сумно й радісно, і щось солоне підступає до очей і лоскоче в носі…

Знову виїхав до Дніпра. Пора вже й додому, на рідний Лівий берег. Коли заїхав на міст, виникло непоборне бажання зупинитися. Ріка під мостом лише вгадувалася, крига ледь світилася, зовсім не відбиваючи ліхтарного світла і вогнів нічного міста, геть не так, як темна вода незимової пори. Десь там, на Сході, куди йому і треба було їхати, вже незабаром мало з’явитися світло нового дня. Звідси, з підвищення мосту, це мало бути добре видно. Ніколи досі, жодного разу не зустрічав світанку тут, на Дніпрі. Взагалі не зустрічав світанку, хоча й частенько засиджувався до сходу сонця. В місті, де шлях до неба загороджують мільйони дахів, це майже нездійсненне завдання. Але ось тепер тут, посеред Дніпра, це здавалося цілком можливим. І він почав удивлятися в далекий темний обрій.

Повільно з чорної, ще по-нічному непрозорої безодні неба пішов сніг, щоб за декілька хвилин уже набрати обертів, перетворившись на справжню хурделицю. І вже снігові стовпи закружляли попереду, щедро засіваючи дорогу білим небесним зерном – і на щастя, і на здоров’я, і на весь Новий рік, тільки не на погідний ясний світанок. Ні. Видно, не з його сімейним щастям зустрічати сонце. Спати. Рушив, залишаючи перший подвійний слід на цьому жовтувато-сріблястому, підсвіченому електричним сяйвом мостових ліхтарів снігові.

Розділ четвертий

«Молодий, гарний, матеріально забезпечений, у вільному польоті («Був одружений і маю двох дітей, але про це не писатиму! Це моє особисте життя, яке нікого не обходить!»)…Хто хоче познайомитися – виявляйте ініціативу, приємно дивуйте, захоплюйте, а хочете – закохуйте («Якщо у вас, хто ще наївно вірить у почуття, щось вийде!» – ці міркування теж не ввійшли до основного тексту), закохуйтеся – дозволяю! Відповім на пропозиції з фотками дописувачок, які мені сподобаються. Залишаю за собою право не відповідати взагалі. Мені начхати, як ви до цього поставитеся», – із власного запису в соціальний мережі.

Знову занурився в Інтернет – от де життя вирує, non-stop, як то кажуть. Хотів подрімати, бо тих двох годин на світанку, перед роботою, вочевидь було недостатньо, але сон тікав від нього, як від прокаженого.

Консьєржка сказала йому ввечері, коли він хотів тихо й непомітно прошмигнути до ліфта (ні! вона точно прагнула з ним поспілкуватися, бо вилізла зі своєї будки, перегородивши прохід): «Ваша дружина приходила сьогодні…» – Як театрально витримано паузу! – «З великою сумкою і… дуже швидко пішла». Авжеж! Вона – пішла! Хоч і не дуже швидко, але до неї колись дійде, що вона втнула! Приходила по свій мотлох. Але він передбачав такий розвиток подій, тому змінив кодову комбінацію замка. Ото з чим пішла в світле майбутнє, з тим і залишиться!