Київ.ua - Белімова Тетяна. Страница 9

Боже, що за дурниці лізуть у голову! Чому припускала, що їй шляхетно запропонують повернутися й жити з дітьми у їхній спільній квартирі? Шляхетно? Шляхетно. Але вік лицарів минув.

Щоби продати їхнє спільне житло й придбати дві окремі квартири – їй із дітьми й колишньому, годі й казати. Так їй переказали через парламентерів. Вона не дістане нічого, бо як зрадниця і відступниця заслуговує лише на анафему, а діти… їх буде згадано в заповіті…

Жорстоко. Але ж вона знала, який він насправді: не той лискучий бізнесмен і відданий друг «своїх друзів», а немилосердний тиран і самодур.

Алла Леонідівна дзвонила разів зо три: всяко буває, ти жінка й мати – піди, помирися, все забудеться й перемелеться. А як його миритися? Хоч як крути, а третій зайвий… Її повернення у його плани вочевидь не входить…

Річ. Вона просто зужита річ, яку прийшов час викинути на звалище. Вона завжди якось так і почувалася. Йому потрібна була така річ, що доповнила б мистецьку колекцію, яку можна демонструвати друзям і знайомим, ходити з нею на прийоми й світські заходи, використовувати для народження й виховання дітей; річ, яка підкреслювала б вишукану вибірковість його смаку, довершувала б імідж, допомагала створити образ позитивного інтелектуала (її коштом); зрештою, щоб вона прибирала й куховарила (мусить же хтось і доріжки в садку пісочком посипати)!

Тільки чого ж завбачливо не придбав для неї сейф, як-от для своєї дорогої рушниці? Було б і її покласти в надійний сховок, оберігаючи від імовірних ушкоджень, любовно чистити й змащувати, тримати перед сном у руках… Але ж вона не рушниця, щоб мати таку пошану.

Що ж, отримала що хотіла, на кого ж тепер нарікати? А чи не цього вона, власне, прагла? Спокійного життя без страху, безкінечних претензій і занесеного кулака? Цього…

Вперше відчула, як десь у надрах її єства зароджується зло, не конкретне бажання вдарити когось чи образити словом, а чисте й абстрактне почуття. І почуття це не скероване назовні, а припечатане до конкретної, недавно ще найріднішої людини!

Ну чому так? Чому не можна було по-доброму, по-простому, не залучаючи сторонніх, не переказуючи погроз і побажань, не заносячи в чорні списки? Невже всі ці роки спільного життя нічого не важать, а має значення тільки цей її останній вчинок? Хіба ж не він сам спонукав її до нього?

Озирнулась на зачинені білі двері. Замкова шпарина (насправді її тут не було – лише пофарбована під золото металева ручка зі шпінгалетиком-клямкою) – оце сутність її життя! Муляж (замок є, а ключа й шпарини нема)! Муляж щастя! Пап’є-маше кохання! Скульптурна група сім’ї!

Отак зазирнути б у цю шпарину насправді й продивитись у темпі пришвидшеного перегляду все її життя! Ось дитинство – воно, мабуть, найщасливіше, бо ще немає відчуття вторинності, відкладання бажань та інтересів до кращих часів, так, як було, скажімо, з вибором факультету: філологічний замість журналістики. «І нічого страшного, – переконували батьки, – Іди, куди беруть! Що філологія, що журналістика – суцільна гуманітарщина!». І з роботою все склалося так само: замість журналу з невисокою платнею коректора – престижна праця у фонді держмайна. А потім – перша декретна відпустка, яка розтяглася на п’ять із половиною років. А потім – їй уже було тридцять – розпочинати журналістську кар’єру було вже пізно.

І головне, тепер, з відстані років, ставало дедалі очевидніше і ясніше, що вона сама змарнувала свій шанс реалізуватися! Саме вона попливла за течією, опустила руки, не боролася, не домагалася, не «терлася» по редакціях і задвірках телеканалів, щоби потрапити до ротації; захотіла народити дітей, а не висиджувати золоті кар’єрні яйця, запрагнула сімейного вогнища, а не всепоглинального, всеохопного служіння золотому ідолові роботи.

Не зуміла, не змогла, не зробила, не здійснила, не справдила й не зреалізувала можливості викувати свою долю такою, як колись хотілося, як мріялося, як бачилось у наївних дівочих сподіваннях. Вона? Вона! Саме вона…

Розділ восьмий

П’ять, десять, п’ятнадцять хвилин… Не просто порожніх хвилин, які приходять-просочуються нізвідки і йдуть у нікуди, не лишаючи по собі жодних спогадів і емоційної прив’язаності. Ні, довгі (о, вже майже двадцять!) хвилини чекання, вичікування у власній машині, як у розбійницькій засідці. Він чекає на неї, щоб уже нарешті перестати її чекати…

Увімкнув музику гучніше. Нецікаво сидіти пеньком у цілковитій тиші. Коли вже ця Лара нарешті вийде з його помешкання, з його дому, з його життя? Все ж ніби було запаковано. Целофановими пакетами з її шматтям завалено весь (досить-таки великий) багажник його «кемрі». Що там іще можна було залишити («Ти йди, а я спущуся за п’ять хвилин, погляну, чи нічого, бува, не забула»)?

Невже знову впала в істерику? Невже – все спочатку? Вмовляти – пояснювати – розтлумачувати – каятися – вибачатися – знову наполягати на своєму – тактовно натякати – прямо казати – кричати – благати дати йому спокій! – а краще навіть стерти й забути його телефон (і решту контактів теж!). Так справді буде краще, поки не стало гірше. У них нічого не вийшло, у них нічого немає спільного, спільне майбутнє неможливе! І, отже, сто контраргументів у відповідь на кожен його…

До чого тут дискусії? До чого ці вмовляння й підстеляння? Ну не зміг він їй сказати прямо, що… Що? Могла б і сама здогадатися, не дурна. НЕ КОХАЄ ВІН ЇЇ! І все. Нічого не вдієш. Невже не ясно: якщо чоловік на відверте запитання – «чи ти мене любиш?» – не дає ствердної відповіді, а вичавлює з себе щось на зразок «ну, ти мені дуже дорога й близька людина, я ціную і ніколи не забуду того, що було між нами…», то про яке-таке кохання може йтися?

Real feel: ти – послідуща падлюка… І, головне, чому? Хіба він просив її переїжджати до нього? Господи, та це мали бути стосунки, які ні до чого не зобов’язують! Але ж ні! Спершу – зубна щітка, косметичка, бігуді, фіточай і улюблена чашка, білизна, халат, капці, величезна («Та де там! Не така вона вже й велика!») валіза з найнеобхіднішим. І зрештою ще й синуля (малолітній розбишака!). Ще щось залишилось у твоєму помешканні таке, що не перекочувало до мого? Може, твоя мама? Чи твоя бабуся? Чи твій улюблений домашній песик? Чи хом’ячок твого сина?

Він ніяк не міг утямити, як це так: за якихось декілька тижнів стати для когось найдорожчою людиною? Хіба для цього не треба (м-м… як би делікатніше висловитися?) більше часу? Чому це Лариска зі щасливим поросячим кувіканням висне в нього на шиї? Сідає на коліна, щойно він примоститься переглянути новини чи просто пошаритися в неті? Він не звик до такого безперервного і всепоглинального симбіозу…

От Льона завжди знаходила собі заняття і ніколи йому не заважала, навіть дітей привчила «не займати тата, коли він зайнятий».

Як пояснити, що з успішної бізнес-вумен вона вмить перетворилася на заклопотану обідами і прибираннями домогосподарку? Спершу вона ходила в свій салон, як завжди – на весь день, потім почала ходити лише зранку, а далі вже просто забігала, щоб «поправити» зачіску й нігті (о ці її накладні пазурята! Вони його, мабуть, найдужче бісили). Чи тому, що він занадто довго прожив із Льоною, яка скрізь і всюди пропагувала природність, чи його бездоганний смак не витримував вульгарності, хтозна. Але вся її гелево-силіконова краса спричиняла протилежну реакцію, ніж та, про яку мріяла ця жінка.

Уже вдесяте натиснув на сигнал. Не може ж вона не чути на шостому поверсі, якщо он сусідка з сьомого незадоволено поглядає зі свого вікна (не забуде при зустрічі підколоти, зараза така! Досі не може йому пробачити зауваження, коли її дитинчата-слоненята розгупалися після дев’ятої вечора). Набрав її номер (дай Боже, щоб востаннє!), пішов виклик: гудків десять – і жодної відповіді. Відімкнула звук чи навмисне його нерви випробує?