Кров кажана - Шкляр Василь. Страница 34

Мені трохи розвиднилося в голові, я зрозуміла, що Іванько не бреше, але від того легше не стало.

— На мене хтось напав, — сказала я.

— Я а ак… напав?

— Підкрався ззаду й ухопив за плечі. Це був такий жах, що я знепритомніла. А потім… потім він, напевно, почув, що хтось біжить од річки, і втік. Чи десь заховався. Ти ж нікого не бачив, коли біг на подвір’я?

— Ні, — Іванько ще дужче змінився з лиця й озирнувся на двері.

— Візьми на замок, — сказала я. — Й у веранді також.

Він так швидко замкнув зсередини обоє дверей, що я ще й подих не встигла перевести.

— Тепер ти зрозумів, чому гавкав Трезор? Не на мене ж… І раптом зринула ще одна думка: але ж і на нього собака не мусив би гавкати… Невже він справді з’являється в іншій подобі?

— А перед тим до мене в спальню залетів голуб, — сказала я.

— Який голуб?

— Сизий. Біжи й подивися, якщо не віриш. Він там і досі. Я хочу, щоб ти його вигнав чи викинув у кватирку.

Зроби це, поки я перевдягнуся.

— Це якби підсака, — зам’явся Іванько. — А підсаку я покинув на річці.

— Нічого, виженеш, — сказала я. — Він не кусається. Іванько знехотя подибав східцями на другий поверх.

Я зняла з себе виваляну в грязюці сукню й кинула її на крісло сушитися. Потім зайшла до ванної і ще не встигла вмитися, як карлик уже скрипів східцями вниз.

— Нема там ніякого голуба, — майже розчаровано сказав він.

— Як немає?

— Отак. Іванько обдивився по всіх закутках. Ні сизого, ні білого голуба там немає.

— Ти хочеш сказати, що я його вигадала?

— Ні, він, мабуть, вилетів сам. Як залетів, так і вилетів.

— А дзеркало? — спитала я і відчула, як натягується кожен мій нерв: якщо він скаже, що й дзеркало ціле, тоді ти приїхала.

— Дзеркало розбите, — сказав Іванько. — Хіба то голуб його розбив?

— Ні, то я сама.

— Погано. Це дуже лиха прикмета, коли розіб’єш дзеркало.

— Чи не забагато в нас поганих прикмет?

— Овва! — раптом вигукнув Іванько. — А це що таке?

— Що там?

За дурною звичкою я вискочила з ванної майже гола, але цього разу, здається, навіть карлик на те не зважив.

Він вражено дивився на мою сукню, що сохла на спинці крісла.

— Дивіться! Це вас не людина хапала за плечі.

— А хто ж?

— Тварюка, ось хто!

Я підійшла ближче й тільки тепер побачила на сукні брудні сліди від лап великого звіра. Напевно, мій ще напівшоковий стан не дозволив мені знепритомніти знову, і я лиш скулилася, як беззахисне щеня, коли почула дикий, нелюдський регіт. Минув якийсь час, поки я зрозуміла, що то залився нервовим сміхом карлик, — таким я його ще не бачила, і здалося, це сам сатана регоче наді мною, трясучи велетенською конячою головою з вирячкуватими біль мами замість очей.

Я вже хотіла було кинутись до коцюби, але сатана враз притих, по дитячому схлипнув й сказав:

— То ж Трезорові лапи, хіба ви не бачите? То ж наш псяюка поклав вам на плечі свої лаписька, а ви так злякалися.

— Він же на прив’язі. Ланцюг не дістає аж туди.

— Та на якому ж прив’язі, як Іванько давно вже спускає його на ніч з ланцюга. От на радощах він і стрибнув на вас.

А коли ви впали, як нежива, тоді й загавкав.

— То, виходить, нікого тут не було?

— Виходить, нікого, — знов засміявся Іванько, але вже не так: він засміявся майже по ангельському, і я теж усміхнулась до нього і вже не могла зупинити цього сміху, він тремтів і розростався в мені дзвінкою кришталевою кулею, ми обоє сміялись до сліз, зазираючи одне одному в очі, аж поки я не відчула, що та кришталева куля розси палася на дрібні скалки, і мене почали душити сльози. Сміх перейшов у плач, я ницьма впала на диван і затряслася в гіркому нестримному риданні. Я не знала, за чим чи за ким я плачу, напевно, то був жаль за всім світом, хоч я повто рювала без жодної думки:

— За що? За що? Іванько кинувся мене втішати, та я сердито відштовх нула його й заголосила ще дужче, і плакала, поки геть вибилася з сил. Отак, скімлячи, як щеня, і заснула, проте ще довго здригалася від схлипувань і судомних зітхань.

То був сон на одне око, бо я добре чула, як Іванько вкривав мене пледом і як, вимкнувши світло, мостився спати на килимку біля каміна. Мене то кидало в холодний піт, то обсипало жаром, тоді я зривала із себе плед, зминала його ногами, і карлик, уловлюючи кожен мій рух, нищеч ком підводився, дбайливо вкутував мене, як дитину, і знов по собачому вмощувався на підлозі.

Але вранці, коли я прокинулася, його вже не було. В домі стояла виснажена, могильна тиша. Вона тисла мені на скроні, очі, лягала на груди, як віко тісної домовини. Я незрушно лежала доти, поки не зрозуміла: ця болісна тиша — моя самота і моє мовчання. Це каяття, яке прагне виходу з того мовчання. І якщо я не висповідаюся, то задихнуся в ньому.

Готуючись до цього таїнства, каже Божий Закон, треба згадати все, в чому ти провинилася перед своїми ближніми, чим згрішила супроти людей і світу, і попросити прощення за скоєне. Я була готова до цього, але не знала, до кого мені йти на сповідь, хто міг бути моїм свідком перед Всевишнім у час покути. Настоятель храму Івана Богослова, вочевидь, на цю роль не підходив, був бо моїм коханцем спокус ником, й одного разу моє щире поривання до сповіді закінчилося новим перелюбством. Можливо, з особливою увагою мене вислухав би старший оперуповноважений відділу карного розшуку Притула, проте великий слідець мав повноваження лише на розкриття гріхів, а не на їх відпущення.

Загавкав Трезор. Я вийшла надвір і побачила, що Іванько з собакою розглядають величезну рибину, яка лежала на траві перед фліґелем. Це був чи не пудовий короп — наче вилитий з червоної міді. Я здогадалася, що Іванько виволік його на свою нічну закидушку і тепер не міг прийти до тями від радости. Вражена, я також схили лася над рибиною; ще жива, вона зіпала круглим губатим ротом, і з її нутра виривалося важке, зовсім не риб’яче дихання, схоже на стогін.

Зненацька короп підстрибнув, я відсахнулася, але широ кий хвіст черкнув по щоці. Злякано заскавчав Трезор.

Висолопивши рожевого язика, він задкував від того чудовиська, тамуючи в собі здивоване гарчання. Я подиви лася в його неспокійні очі, й мені здалося, що він гарчить на мене.

— А бачили? Бачили? — і далі радів карлик чи то спійманій рибині, чи моєму здивуванню, чи неспокою пса.

Я нічого не відповіла і швидко пішла в дім. День, можна сказати, почався. Ні, я так більше не витримаю. Якщо раніше тільки ночами десь у глибині мого єства з’являлося це внутрішнє тремтіння, то тепер воно не полишало мене і вдень. Сподіванням на те, що все вигоїть час, настав кінець.

Це був той випадок, коли час не лікує, а наближає фатальну розв’язку. Треба було щось негайно вирішувати, і воно, це рішення, вже визрівало, хоч як було тяжко із ним погодитись. Для цього не вистачало ще якоїсь краплі, але й та крапля не забарилася.

Коли у ванній я намочила волосся, щоб помити його, і перехилила на долоню пляшку з шампунем, з її шийки, жадібно плямкнувши, висолопився рожевий язик. Ні, я потім зрозуміла, що то в’язка рідина витяглася перламут рово рожевою стрічкою, однак це не мало значення — вона примусила мене здригнутись, як жива істота. Зрештою, я добре знала, що кожен неживий предмет має свою стихійну силу, яка за певних обставин може виявити себе у най несподіваніший спосіб. Будь яка матерія приховує в собі енерґію, і немає великої різниці в тому, чи тебе загризе розлючений звір, чи розчавить зрушений з місця камінь.

Авжеж, немає різниці, казала я собі, вмикаючи фен, щоб просушити волосся. Твою кров може назавжди зупинити ось цей електричний дріт, якщо його оголити, і може випити упир; дім твій може спалити блискавка і крихітний жарючок, принесений одудом; нещастя може наслати лихе людське око і звичайне дзеркало, якщо його розбити, бо жодна річ на сім світі не терпить свавілля… І ніхто так не мстить людині, як зневажені неживі речі, бо ця людина, власне кожен із нас, живе за рахунок смерти іншого. Більше того, сліпий жереб кидає свій вибір на одного, не лишаючи шансу мільйонам.