Михайлик-джура козацький. - Пригара Марія. Страница 30

Наперед виїхали два лицарі на довгогривих оги- рах, вихопили мечі з піхов, гукнули бусурменів на герць, щоб показали, чого вони варті.

Два велетні-джебелі стрімголов поскакали на виклик. Креснули меч об меч, задзвеніли щити, пронизливо заіржали коні. Поляки й турки затамували подих, чекаючи, хто з гарцівників упаде перший.

І враз турки закричали з радощів. Польський лицар не витримав підступного удару з лівої руки, впустив щит, зсунувся на землю головою до своїх. Це віщувало туркам перемогу.

Почалася страхітна битва, про яку потім очевидці писали, що в житті не бачили такого пекла.

Заревли десятки польських, козацьких гармат, сотні турецьких; затремтіла, наче в пропасниці, земля, повітря почорніло від диму.

Оскаженілий султан гнав і гнав у битву найкращі полки, обіцявши, що посадовить на палі всіх ватажків, якщо не знищать сьогодні ворога до решти.

І справді, спершу доля ніби прихилилась до турків.

У розпалі бою яничари гримнули трьома полками на кінноту, що билася на лівому крилі, зім’яли й знищили німецьких піхотинців, які прикривали її заслоною, і, стиснувши лещатами гусарські сотні, почали стинати їх, наче косою; підрізали жили коням, прошивали знизу списами й стягували гаками з сідла вершників, котрим важко було орудувати шаблями й мечами в такому тискові.

На землі кучугурами нагромадились трупи, серед яких корчилися поранені. Вцілілі коні спотикались, падали, скидали господарів у калюжі крові.

Ще хвилина — і решта гусарів повернула б назад.

Але тут у спину яничарам стрімголов ударили козацькі загони: з наказу гетьмана вони досі нерухомо стояли в лісі, дожидаючи своєї години.

Долаючи біль, Сагайдачний виїхав на пагорб, щоб, як завжди, порядкувати битвою, але не витримав і сам кинувся в січу, міцно стискаючи шаблю в здоровій руці.

Розгублені яничари враз опинилися в киплячому казані. Якийсь час ще відгризались на всі боки, мов притиснуті до скелі вовки; нарешті прорвалися й побігли.

Козаки, оточивши півколом, гнали їх до самих шанців, рубали, ловили на скаку арканами; примудрились навіть захопити п’ять бунчуків самого янича- ра-аги. Такої поразки султанові улюбленці не зазнавали ніколи.

Осман, що стежив за бойовищем у прозорну трубу, звелів нещадно лупцювати втікачів киями й завертати на бойовище, наказав навіть вигнати слідом за ними закутих в крицю слонів.

Та налякані слони ревли і задкували, а яничари хоч і пішли знову в бій, але завзяття їх згасло. Почали поспіхом, у безладді відступати й інші полки. Щастя втекло від турків.

* *

Трусять вогненними хвостами смолоскипи, шматують темінь. Пізній місяць ледве блимає, вгортається хмарами: як не є — осінь.

Ходять полем турецькі воїни, козаки, польські жовніри. Не стріляють, не рубаються — забирають убитих.

Моторошно пізнавати в купах скривавлених тіл своїх товаришів. Ще вранці чекали бою, сунули опліч, билися, мов шалені.

І ось уже лежать, розкинувши руки, й надщерблений місяць загляда їм у скляні очі.

Недешево заплатили козаки за перемогу: майже цілого полку не стало.

Мовчать турки, зітхають. По всьому полю бовваніють одрубані голови в повстяних ковпаках, у білих чалмах. Годі й злічити мертвих. І навіщо йшли сюди — на ганьбу й погибель?

Аж ось знявся стогін, крик: знайшли, кого шукали. Неабихто поліг — вславлений беглер-бей, Каракаш- паша. Не ховався за своїх кіннотників — бився в першій лаві. Але оточило шестеро гусаринів: хочеш не хочеш, приймай герць! Один рубався, п’ятеро дожидали своєї черги. Трьох збив Каракаш-паша з сідла, доки не відрубав йому четвертий гусарин руку разом з шаблею...

Обережно підіймають сипахи небіжчика, кладуть на гарбу, запряжену білими кіньми, везуть до своїх.

Чека на нього багатий похорон: вистачить там і плакальників, і голосильників.

Встромивши смолоскипи в землю, мовчки риють козаки глибоку, мов байрак, яму. Кладуть побратимів — як були, із зброєю, вкривають осіннім гіллям.

Під’їхав Сагайдачний, зняв з себе даровану королем шаблю, всипану самоцвітами, кинув у яму: «Спасибі, братчики! Хай вам легенько спиться!»

Вдарила в небо сальва з сотень мушкетів, розкотилась луною.

Посипалася земля із зашкарублих долонь: кожен козак укинув по жмені.

Зросла могила, стрімка, висока, наче в пісні — лицарям на вічну славу...

ОСТАННЯ ПУТЬ

Султан Осман ще не хотів вірити в свою поразку. Після побоїська він шаленів, мов тигр... Звелів, як обіцяв, посадити на палі вцілілих сотників і тисячників розгромлених полків; дізнавшись, що одноокий Гусейн-паша, як почали оточувати його козаки, не витримав, прорвався і втік з бойовища, впав з коня в лісову яму, повну листя, і перележав там, доки не скінчився бій,— султан надіслав йому шовкового шнура, щоб не чекав страти за своє боягузтво, повісився сам. Надіслав такі шнури ще двом беглер-беям, а великого візира Насуфа-пашу скинув геть.

Коли новий великий візир Дилавер прийшов його потішати, султан з прокльоном жбурнув у нього золоченим келепом, гримнув, щоб забирався з-перед очей і не приходив, доки не відплатить за всі нещастя козакам, разом з їх тричі проклятим гетьманом!

Дилавер-паша впав ницьма, як і годиться перед падишахом, і вийшов, ховаючи побілілі від зненависті очі.

Османові й не думалось, як дорого стане його шаленство: не мине й півроку, як повстануть полки яничарів, обурені поразкою під Хотином, і Дилавер-паша сам витягне й жбурне їм під ноги зв’язаного падишаха. Поведуть його з мотузком на шиї — на глум, на страмовшце, кленучи перед народом за ганьбу, завдану турецькій державі, а потім повісять коло палацу, на гілці чинари.

Та хіба може вгадувати таку долю могутній володар? Не вгадував, звісно, й Осман...

Щоб угамувати його гнів, п’ять сотень делібашів [16] вдерлися тієї ж ночі до поляків, запримітивши, що в одному місці, на валу, не поставлено варти. Порубали півсотні жовнірів і двох офіцерів, забрали їх голови і втекли назад.

Зраділий султан звелів бучно святкувати цю перемогу. сурмити в сурми, палити в усьому таборі вогні, а відрубані голови виставити напоказ ворогам і власним воїнам.

Проте це допомогло мало. Несподівано збунтувалися татари, які давно вже не мирили з султановим військом. Знялися трохи не всією ордою й посунули за Дністро — грабувати нещасне Поділля.

Іншим разом татарський хан Джанибек-Гірей зупинив би неслухняні чамбули й люто покарав би заводіяк, а тут — пішов просити султана, щоб не гнівався. Мовляв, його ординцям потрібен ясир: вони-бо в цьому тяжкому поході захопили його зовсім мало.

Саме тоді після довгої літньої та осінньої спеки раптом дуже похолодало. З півночі насунули важкі хмари, сипнула льодова крупа, за нею — сніг: знялася заметіль. У тій заметілі козаки серед білого дня рушили на пасовисько над Дністром й зайняли турецькі табуни, які досі скубли там останню траву разом з татарськими, а тепер блукали майже без догляду.

Коли турецькі сипахи прожогом кинулися боронити свої коні, козаки розсипалися по дністрових скелях і зняли шалену стрілянину — турки мусили відбиватися до самого вечора.

Тим часом дві тисячі братчиків нищечком підповзли з другого боку до турецьких шанців, закидали

їх в’язками очерету і впали на ворога, мов грім з погожого неба. Вчинили страхітний переполох, поклали покотом полк султанової гвардії, захопили два стяги, силу полонених і різної зброї.

А ранком усе козацтво реготалося з обдурених бусурменів. Козаки, повилазивши на вали, показували на мигах, що таким воякам тільки б носити жіночі плаття й шальвари та запинатись укривалами-чарчафами: не битися їм з добрими лицарями, а сидіти вдома та прясти вовну.

Коли роздратовані турецькі пушкарі, не чекаючи наказу, вдарили з гармат, щоб припинити це глузування, кілька шибайголів вискочили в поле й пустили в турецький стан стріли з прив’язаними до них цидулами-листами султанові. В тих цидулах писалося:

вернуться

16

Делібаш — одчайдух, буквально: «шалена голова».