Михайлик-джура козацький. - Пригара Марія. Страница 7

По обіді на майдані дрібно закалатав довбиш, сповіщаючи про січову раду. Споважнілі козаки посунули на майдан. Шикувалися куренями, їх на Січі було чотири десятки. Хто не вмістивсь, повилазили на дахи присадкуватих січових будівель, навіть на дерев’яну церковну дзвіницю.

Коли обидва отамани без шапок вийшли до козаків, залягла тиша. Сагайдачний ішов білий як крейда, чорні очі його палахкотіли. Бородавка мінився з лиця, важко дихав, знати було, що насилу стримує себе отаман.

Козаки тільки перезирнулися. Знов ударив довбиш у литаври, хоч на майдані й без того ніхто не подавав голосу. Наперед виступив січовий писар, розгорнув сувій паперу з червоною печаткою на золотому шнурі — королівський наказ-універсал — і почав читати^ з притиском вимовляючи польські слова. Запорожці слухали уважно — в ті часи на Україні багато хто розумів польську мову. Обличчя їм темніли дедалі більше. Король забороняв січовикам плавати чайками в Чорне море, забороняв приймати втікачів, привозити на Січ зброю, порох та харчі — за це належала смертна кара.

Не встиг писар прочитати ці слова, на майдані заклекотіло. Вже не вперше король намагався отак приборкати січовиків.

-Не хочемо слухати! Годі! Як ходили на султана, так і ходитимем! Не дамо йому народу нашого топтати!

-Зась крулю до Січі! У нас своє право! Хай шляхті боронить, що бусурменського духу боїться! — люто гукали звідусіль, а найбільш — січова голота, що завжди буйно боронила свою волю. Але тут наперед виступив Сагайдачний. Перших слів його ніхто не почув: таке знялося! Адже хто, як не він, привіз королівський універсал!

-Совісті не маєш, Сагайдаче! Ляхам запродався!

-Козацьку честь зломив! — забувши про все, ревли запорожці. Тверду вдачу мав Петро Сагайдачний! Тільки сполотнів ще дужче, міцно стис губи, поборюючи гнів. На майдані втретє прокотилося калатання: довбиш, щоб угамувати бурю, ще раз гримнув у литаври. Усі знехотя замовкли. Сагайдачний махнув довбишу.

-А скажіть, панове молодці, що ви робите, як курінь горить? Чи дровець підкидаєте, чи водою заливаєте? — на диво спокійно спитав він.

Козаки хмуро глянули один на одного: вже ж недарма таке питає.

-Звісно, водою заливаємо, — неохоче буркнув декто.

-Ото ж то й є. А чого ж ви зараз дровець підкидаєте? У Туреччині саме вогонь палахкотить. Добрий вогонь — аж сюди видко. Будете шарпати султана, дрочити — хоч на Польщу піде, України не мине, хоч на Україну піде — Польщі не мине. І так біда, і так лихо. До того ж орду бити ніхто не боронить: шарпайте собі мурзаків донесхочу. -А султана не чіпайте зараз, почекати треба, перечасувати: така моя рада.

-Лиха твоя рада, пане гетьмане! — здушено кинув Бородавка, який досі стояв нерухомо, лише кулаки стискав, слухаючи спокійну мову Сагайдачного.— Не наші в тебе радники, панським духом тхнуть. Чи не ті кармазини очі засліпили, що король у Варшаві дарував? Бач, і шаблю даровану до пояса припнув,— Бородавка важко перевів подих.— Не замилюй очей, кажи все, як є: що продав нас, що хочеш товариству ноги підбить. Приїхав чайки наші палити, аби тільки його королівській мосці догодить. Яничари не втопили... ординці не втопили... ти спалиш...

-Чайки...— безголосно повторив Сагайдачний і раптом спалахнув, шарпнувся до Бородавки, вхопившись за шаблю.

-Дурню! Бовдуре поліський! Ти йому «тату» — він тобі «кату». Далі свого дурного носа не бачить. Аби лише своє товкти, товариство баламутити. Згорів би ти разом із чайками!

Весь майдан охнув: дві шаблі одночас свиснули в повітрі. Обидва отамани вже не тямилися від гніву. Суддя й курінні кинулися їх розбороняти. Підійшли й древні січові діди, що за звичаєм купкою стояли коло старшини, спираючись на костури.

Столітній дід Данило Баглій,— за довге життя так пошматований у боях, що в нього навіть борода не росла як слід на посіченім шрамами обличчі, а стирчала сивими кущиками,— взяв Сагайдачного за плече ще міцною, жилавою рукою.

-Угамуйся, пане гетьмане, не чини сварки. Мало нам колотнечі, ще й свої будуть чубитись — ворогам на втіху.

Глибоко зітхнувши, Сагайдачний вклав шаблю у піхви. Те саме зробив і Бородавка. Обидва ще з хвилину пекли один одного лютими поглядами. Та дід Данило сердито кахикнув, стукнув костуром.

-Годі, кажу! Товариство чекає!

Кому вже, кому, а дідам на Січі не перечив ніхто: не став перечити й Сагайдачний. Але довго не міг вимовити слова, дивився в землю, тер долонею лоба.

Нарешті хрипко сказав, що таки й справді приїхав палити чайки, але зломить наказ, спалить не всі, тільки негодящі, побиті кулями, струхлі, аби-аби про людське око. І Січі з того великого збитку не буде, й король Сигізмунд вдовольниться. Він-бо заприсягнувся султанові, що січовики більш не плаватимуть у Чорне море. Та на ординців ходити можна, отож хай товариство лаштує загони хоч і зараз.

-Себто скачи, враже, як пан каже. А доки ж скакати? — ніби самого себе спитав дід Данило.

На це Сагайдачний не відповів нічого. Ще раз обвів козаків згаслим поглядом, повернувся і пішов з майдану. На тому й скінчилося.

Чайки палили надвечір: постягали всі старі, посічені кулями і ядрами, що догори дном лежали на березі. Січовики, з’юрбившись колом, похмуро дивились, як обійма вогонь почорніле, просолене в морських хвилях дерево, як пливе вгору гіркий, смолистий дим. Згадувалось різне... Он у ту чайку, з великою зашпакльованою пробоїною, влучило колись ядро з турецького корабля, мало не пішла на дно з усіма козаками, якби не заткнули дірку клоччям. Шість кораблів і двадцять галер гналися тоді за товариством од самого Стамбула; вів кораблі адмірал Юсуф-паша.

Козаки вихлюпували воду шапками, веслярі гребли, аж кров цебеніла з долонь, і таки вихопилися з-під турецьких ядер, доцливли до Очакова.

А там повернули чайки, кинулись на бусурменів — вони й схаменутись не встигли. Оточили кораблі й галери, засипали стрілами з підпаленим клоччям, горщиками з порохом — знялась пожежа на весь лиман. Адміралів корабель зачепили гаками за борти-облав- ки, взяли на абордаж. Самого Юсуфа-пашу притисли до щогли, вибили з рук шаблю; немолодий, дебелий турок тільки хрипів, поводячи безтямними очима. Віддихавшись, ледве встиг пробелькотіти, що відкупиться від неволі, дасть за себе тридцять тисяч золотих цехінів, і не доказав — не зніс ганьби, впав козакам на руки, вхопившись за серце.

Ще багато чого згадалося, але січовики мовчали: старі човни, що розсипалися жаром у них перед очима, нагонили смуток.

Був тут і Михайлик. Він не знав, що сталось на майдані; чув тільки, що два отамани мало не зарубали один одного, і тепер з острахом поглядав на Сагай-дачного, котрий стояв біля багаття, оточений купкою сердюків [4] у синіх кунтушах. Сліпив очі семибарвним вогнем самоцвітів золотий перстень на руці, мінилося веселкою руків’я шаблі; обличчя в гетьмана було задумане й трохи сумне. Невже ж він і справді хотів зарубати кошового?

Подив і жаль шарпали хлопця. Шкода було й старих чайок: нехай би собі спочивали на березі, хоч і струхлявілі, адже скільки наплавалися в походах...

* *

Ледве дотлів у вогні останній човен, шинкарі з гасан-базару повикочували на берег бочки з горілкою й медом, порозкладали на дошках різні наїдки.

За всім наглядав гетьманів улюбленець, синьоокий Омелько; ходив, погукував, щоб усього було вдосталь.

Десь-то гетьман добре сипнув золотом, аби догодить товариству,— нишком казали братчики.

З усієї Січі поприходили кобзарі, бо що то за гульня без козацької пісні? Стукнули у віконце й батькові Мехтодові — він з Михайликом примостився оддалік на горбочку, чекаючи, поки дійде до них ряд — співати.

Як завів Михайлик високим голосом своєї улюбленої: «Ой по горах сніги лежать...», то аж очі заплющив од власного співу. Не чув, як ущух гамір навколо, не чув нічого. Лише тоді отямивсь, як на голову йому лягла важка, гаряча рука. Розплющив очі й здригнувся. Сагайдачний! Стоїть, всміхається...